Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Петлі спеціально змащені тавотом.

– Якщо я правильно розумію, під монастирем ціла мережа підземних печер?

– Так.

– І про це у селі ніхто не знає?

– Здається, ні. Це було таємницею монастиря. Так в усякому разі твердив професор Хоржевський. Такі підземні печери під монастирями – явище не поодиноке. Згадайте Києво-Печерську лавру, Звіринецькі печери з підземною церквою давньоруських часів.

Говорити було важко, стрічний потік повітря забивав, перехоплював подих, доводилося майже кричати. Тому вони припинили розмову.

Нарешті мотоцикл зупинився біля кладовища. Коли вони підійшли до склепу, професор раптом схопив капітана за руку:

– Він тут!

У кущах біля склепу лежав мотоцикл, до багажника якого була прив'язана велика спортивна сумка "Адидас".

Розділ XXV

"Чекайте!" – сказав міліціонер, пан Бодня. "Що ж ви хочете?!" – сказав капітан Попенко

Тато нарешті додзвонився до дільничного міліціонера, пана Бодні Василя Захаровича. Розказав йому, збиваючись, проте, що сталося.

– Ясно, – сказав пан Бодня. – Полізла в льох і не вилізла, десь зникла. А разом із нею зникло бабине зимове пальто, хустина і валянці.

– Та не в хустині й валянцях справа! – скривився тато.

– Не перебивайте! – обірвав його міліціонер. – Вам ясно одне, а мені інше. Так от. Слухайте сюди. Приїхати зараз не можу. У мене затримання. Затримання в мене. Розумієте? Іван Помпочка знову під мухою, ганяє сусідів, розмахує граблями. Продав, бач, хату батькову і гуляє… Сатана… Не можу, добродію! І так на одній нозі стою. Ви мене біля трубки на прив'язі, як теля, держите. А там уже кров, може, ллється. Може, він уже дістав когось тими граблями. Почекає трошки ваша дівчина разом із бабою Секлетою. Сказав! Усе! Затримаю Помпочку, одберу граблі, настрахаю, тоді приїду й шукатиму вашу дівчину, трясця її матері, знайшла коли зникати, як Помпочка сусідів ганяє… Чекайте! Все! – на цьому місці міліціонер, пан Бодня Василь Захарович, поклав трубку. Тато, хотівши щось сказати, так і застиг із роззявленим ротом. Лишалося тільки одне – чекати. Коли Василь Захарович упорає п'яного Помпочку – хто його зна. Такі речі не прогнозуються. Може й півдня провозитися…

Поки тато дзвонив, хлопці тинялися подвір'ям.

Андрій із будівельниками не прийшли. Мабуть, на наряді зранку голова їм щось загадав робити, і вони затримувалися.

Хлопці були зосереджені й мовчазні. Почували себе досить моторошно. Баба кудись подалася. Навкруги нікого. Здавалося, весь світ знелюднів. Лишилися тільки вони і ота страшна таємнича безвість, що живе під землею.

Хоч би швидше прийшов тато!

І чого це капітан Горбатюк не їде? Він же обіцяв.

Та несподівано на їхню зелену, геть порослу споришем вуличку в'їхали червоні "Жигулі".

Хлопці придивилися – за кермом сидів… капітан Попенко. Капітана Горбатюка поряд із ним не було. – Драстуйте, хлопці! – привітався Анатолій Петрович, вилазячи з машини. – Слухайте, а у вас тут не було вчора дівчини, такої гарної…

Вони не дали йому договорити. Перебивши, почали розповідати.

Вони ще не закінчили, як з'явився тато.

– О, як добре, що ви приїхали! – тато приєднався до хлопців, і закінчували видавати інформацію уже втрьох.

Анатолій Петрович спохмурнів:

– А де ж це Горбатюк? Розумієте, вчора ввечері він до мене заходив, показував квитки, розповів, як їх баба знайшла у погребі, сказав, що наречена зниклого хлопця, якого ми розшукуємо, признала ті квитки, хотіла одразу їхати сюди, але він її відрадив. А сьогодні о сьомій прибігає до мене дружина Горбатюка: щойно, каже, дзвонила мати Ірини Іващенко, ну, дівчини отієї, – дочка вчора ввечері пішла, залишила записку: "Якщо не повернусь до ранку, повідомте капітанові Горбатюку…" – і телефон. "А де, – питаю, – Стьопа?" – "Хтось йому, – каже, – дзвонив на світанку, я крізь сон чула, кудись поїхав". – "Чи не та ж сама Іра?" – "По-моєму, ні. Якесь інше він ім'я називав". Не сподобалося мені це. Вирішив газонути у Завалійки. Виходить, недарма не сподобалося… Ану, показуйте ваш льох злощасний.

Капітан Попенко вийняв із машини ліхтар, маленьку лопатку, топірець. Сказав:

– Ви, хлопці, будьте нагорі, прикриватимете тили – коли що, верещіть, кличте людей. А ви, Василю Сергійовичу, допоможете мені. Треба буде там все поодсувати, все обстежити, всі стіни, долівку – все!

І тато з капітаном Попенком спустилися в льох. Якісь хвилини було тихо. Тільки чулося глухе шарудіння. Видно, капітан із татом щось одсували.

Хлопці напружено вслухалися. І от…

– О! Що ж ви хочете?! – пролунав голос капітана Попенка.

– Тю! Як же я не помітив?! Я ж кілька разів совав цю діжку! Незбагненно! – спантеличено вигукнув тато.

Хлопці не витримали. Штовхаючи один одного, кинулися сходами в льох.

У світлі потужного міліцейського ліхтаря за великою діжкою квашеної капусти у мурованій стіні льоху чорніла дірка три чверті метра завширшки.

Капітан сунув ліхтар у дірку, потім повернув голову до тата.

– Там лаз, а потім порожнина… Чи то підземна печера, чи коридор.

– Лізьмо! – рішуче сказав тато.

– Я-то полізу, а вам чого? – непевно спитав капітан.

– Удвох безпечніше: я світитиму, а ви… Зброя є?

– Аякже, – капітан витяг пістолет, клацнув затвором. – Ну, гаразд. Нате.

Він передав ліхтар татові і поліз у дірку. Тато, присвічуючи ліхтарем, слідом за ним.

Дорослі були так збуджені, що хлопців навіть не помітили.

– Підземний хід! – ледь чутно прошепотів Женя, коли тато зник у проламі.

– Тепер усе ясно! – прошепотів Вітасик.

Оскільки хлопці в дірку лізти не наважились (та це було й нерозумно – вони б тільки заважали дорослим), нам доведеться залишити їх в льосі, а самим податися за капітаном Попенком і Василем Сергійовичем.

Хто бував у Києво-Печерській лаврі, той легко може уявити собі підземні монастирські коридори.

В такий коридор і вилізли капітан Попенко і тато Кисіль.

– Погасіть ліхтар на хвилинку, – прошепотів капітан. їх огорнула сира холодна темрява.

Вони затамували подих, прислухаючись. Спершу не було чути нічого. Та от…

Розділ XXVI

Один проти двох

– Будьте обережні, – сказав капітан Горбатюк, коли професор одчинив двері склепу.

– Ви ж дали мені мотоциклетний шолом. Тепер боятися нічого, – усміхнувся професор, поправляючи шолом на голові.

– Все одно. Першим піду я.

– Гадаю, доцільніше, щоб першим пішов я. Голіруч ви з ним не впораєтесь. Не хочу вас принизити, але такої фізичної сили я не зустрічав ні в кого. Сам не слабак, але… Краще я йтиму попереду, а ви з ліхтарем і пістолетом за мною. – Я не маю права ризикувати вашим життям…

– Моє життя буде безпечніше, коли ви йтимете за мною. Бо якщо він вас одразу нейтралізує, без зброї я буду проти нього безсилий. Та й у підземеллі я вже орієнтуюся, а ви…

– Що ж, може, ви маєте рацію, – погодився капітан і додав: – Ви – мужня людина.

Професор не відповів. Мовчки рушив у склеп. Кам'яна брила на долівці склепу була відсунута, одкриваючи квадратний отвір, за яким починалися кам'яні, порослі мохом сходинки.

Професор спускався першим, капітан одразу за ним.

Небезпечні хвилини завжди довгі, тягучі. Капітанові здалося, що сходи безкінечні.

"Треба було взяти з собою когось зі своїх хлопців… Але все відбулося так блискавично…" – думав капітан.

Сходи скінчилися.

У підземному склепі лежало п'ять кам'яних надгробків. На підлозі у безладді валялося кілька мармурових брил. А в стіні зяяв отвір: брили були звідти, вони затуляли колись вхід у підземний коридор.

– Особливо треба пильнувати, коли минатимемо перехрестя, завороти, бічні ходи, – шепнув професор.

Вони пройшли коридором метрів десять і спинилися перед масивними іржавими залізними гратами-дверима.

– Це сталося тут, – шепнув професор, – ґрати були замкнені на замок. Зараз замка нема.

Він штовхнув ті ґратчасті двері, вони зі скреготом розчинилися.

Рушили далі.

Промінь ліхтаря вихоплював з мороку лише метрів п'ятнадцять-двадцять, решту довжелезного підземного ходу поглинала темрява.

Як не пильнували вони, але напад був такий блискавичний і раптовий, що капітан не встиг зреагувати. Він тільки помітив, як із-за рогу вистромилася, наче просто з земляної стіни, величезна рука, схопила професора за шию… Мить – і професор, відчайдушно шкрябонувши ногами об землю, зник за рогом.

Капітан скочив уперед:

– Стій! Стрілятиму!

Перше, що побачив капітан, коли спрямував світло ліхтаря у бічний хід, було перекошене від болю лице професора, якого притискав до себе, обхопивши ззаду руками, горилоподібний незграба у шахтарській касці з ліхтарем. Друга його рука, вистромившись із-за професорової спини, спрямовувала на капітана обріз двостволки.

Стріляти неможливо. А часу на роздуми не було.

Викинувши вгору і вперед руку з ліхтарем, щоб на мить відвернути увагу, капітан одночасно щосили ногою вдарив по обрізу. Постріл прозвучав глухо, як у бочці. Посипалося згори – жакан влучив у землю над головою капітана. Наступної миті Горбатюк ударив нападника пістолетом по голові. Брязнуло скло – капітан вцілив по ліхтарю каски. І одразу відчув, що падає назад. Поштовх був такий дужий, що повалив і капітана, і професора на землю. Капітан миттю підхопився, але нападника вже не було. На землі тільки валявся обріз.

– Назад! До дверей! – вигукнув капітан. Вони кинулися назад.

– Ще якийсь вихід є? – спитав капітан.

– По-моєму, ні, – сказав професор. – В усякому разі мені не відомо… Ну й бугай! Я ж вам казав!

– Якщо іншого виходу нема, він рано чи пізно вийде, – сказав капітан. – Отже, бігати за ним по підземних лабіринтах нема рації. До того ж я, здається, розбив йому ліхтар, довго він не блукатиме. Ходімте нагору. Я пильнуватиму біля входу, а ви, будь ласка, ідіть до себе на дачу, подзвоніть у міліцію і одразу ж своїй дружині, я їй обіцяв…

Розділ XXVII

Вона усміхнулася крізь сльози

– Чуєте? – пошепки спитав капітан Попенко.

– Наче хтось заплакав… – прошепотів Василь Сергійович.

– Вмикайте ліхтар. Ходімте.

Вони пішли підземним коридором, сторожко вслухаючись і вдивляючись у кожен закуток, у кожне відгалуження підземного лабіринту.

Враз ліхтар вихопив із темряви дві постаті, що, скоцюрбившись, притулилися у ніші. Одна була у зимовому пальті, хустці і валянках, друга у ватнику, чоботах і в шахтарській касці з ліхтарем.

Якби Анатолій Петрович не сподівався побачити тут Іру Іващенко, він би, мабуть, її не впізнав.