Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Не ті часи. Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.

– Що?! Коли?

– Через сорок хвилин.

– Де?

– У Ботанічному саду.

– То чого ж ти мовчиш?

– А я не мовчу, – усміхнувся капітан Попенко. – Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.

– Але у мене ж… робота, – капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.

– Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.

– Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.

У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.

– Чого тільки не буває в житті… – шепнув капітан Горбатюк. – Ти пам'ятаєш?

– Аякже, – пошепки відповів Попенко.

Цей яр і ці кущі вони пам'ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, "Ботаніки", як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього "розбійника"-злочинця?…

Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.

Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, – наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, – відпочиває.

І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.

Минуло півгодини.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.

Минула година.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли – переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.

Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.

Розділ XVI

Театральні квитки. Підозрілі дивацтва професора Барабаша. Страшна зустріч

– Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, – може, вам треба, а я… Де ж це вони… – баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. – Отут же поклала…

– Які квитки? – здивувався тато. – Ніяких квитків я не губив.

– А осьо-сьо! – баба Секлета подала татові якісь папірці.

– Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані. Контроль цілий. Але вже недійсні. На п'ятнадцяте число. А де ви їх узяли?

– Таж кажу – у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.

– Тю! – тато уважно розглядав квитки. – Два. У партер. Третій ряд. Посередині. Чудові місця. Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.

– Професор Барабаш… із дружиною, – випалив Женя.

– Точно! – підхопив Вітасик.

– Ви гадаєте? – глянув на них тато з-над окулярів.

– А хто ж іще? – сказав Женя.

– "Лісова пісня…" Я б і сам не відмовився. Але – п'ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?

– Тому що був зайнятий, – відрізав Женя. – Під землею, – докинув Вітасик.

– Не фантазуйте, хлопці, – усміхнувся тато. – П'ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.

– Звідки ти знаєш? – спитав Женя.

– Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала. Треба мислити логічно.

– А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало. Не логічно?

– Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.

– Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? – дозволив собі втрутитися Вітасик.

– Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з'ясовуйте самі, а мені діло робити треба, – і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.

– А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, – сказав Женя.

– Ходімо, – погодився Вітасик. – Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.

– Авжеж.

Галочка сапала на городі картоплю.

Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: "А-а, це ви!" – але не розігнулася, далі сапала.

Вони розгублено перезирнулися – як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.

Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:

– Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?

– Еге, – усміхнулися хлопці.

– Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, – Бог його зна.

– А що він узагалі за людина?

– Професор. Ви ж чули.

– Ну, професор – це ще не… А є в нього якісь… ну… – Женя невизначено поворушив пальцями.

– Відхилення від норми, – допоміг йому Вітасик. – От-от!

– Суцільне відхилення! – махнула рукою Галочка.

– А в чому це виявляється?

– В усьому!

– Як це – в усьому?

– А отак. Мабуть, усі професори такі. Дивак, та й годі. Що робить – усе не як люди. Ну абсолютно.

– А конкретніше.

– Ночами з портфелем гуляє. Я сама бачила. І не по дорозі, а по кущах, по яругах. Із ліхтарем. Наче шукає щось. Спершу думала, у портфелі книжки, рукописи, папери… А якось портфель розчинився, дивлюсь – а там лопатка маленька, топірець, молоток…

Хлопці багатозначно перезирнулися.

– А на кладовище він часто ходив? – пильно глянув на Галочку Женя.

– Часто.

– І на руїни монастиря? – спитав Вітасик.

– Еге.

– А там підземелля є?

– Може, й є. Але там геть усе завалене. Ще з дореволюційних часів. Його лопаткою не розкопаєш. Навіть екскаватор дядька Андрія не подужає – такі товстелезні стіни. Німці у війну, кажуть, вибухівкою підривали, ще більше завалювали… Щоб партизани не ховалися. Але партизанів тут не було. Партизани у сусідньому районі орудували.

Після розмови з Галочкою хлопці пішли на кладовище. Проте огляд місця, де знайшли непритомного професора – у кущах біля старого склепу, як сказала Галочка, – нічого не дав.

Ні слідів, ні речових доказів хлопці не знайшли. Крім прим'ятої трави та кількох поламаних гілок на кущах – анічогісінько.

Сонце сіло, почало сутеніти, і на кладовищі вже було незатишно. Хоч хлопці й костричилися один перед одним, удавали, наче їм ніскілечки не лячно, але довго затримуватися на кладовищі не стали. А що там робити, як слідів ніяких!..

Вони вийшли з кущів – і враз заціпеніли. По стежці просто на них їхав на велосипеді… "продавець долі", Глухонімий із поїзда.

Розділ XVII

Перервана розмова. Незаплановане знайомство з Маргаритою Зенонівною. Професійна поразка капітана Горбатюка

Дружина професора Барабаша була дуже схвильована:

– Я нічого не розумію. Що сталося? Як він опинився на кладовищі? Хто його вдарив? І чому він не захотів у лікарню?

– Не хвилюйтеся. І розкажіть усе по порядку, – капітан Горба-тюк підбадьорливо усміхнувся їй.

Професорша зітхнула:

– У суботу я привезла його на дачу. Сама поїхала додому. Він не любить, щоб йому заважали, коли він працює. Казав, що у вівторок повернеться електричкою. В середу мав їхати за кордон. На конгрес. І – не приїхав з дачі додому. Уявляєте? Я не спала всю ніч. Ранком примчала у Завалійки. Його нема. Дача незамкнена. В хаті не прибрано. Він дуже охайний. Ніколи не залишає так хати. Уявляєте? Я думала, що збожеволію. Почала дзвонити. У моїх добрих знайомих родич – заступник начальника управління внутрішніх справ. Віталій Олексійович. Ну, ви знаєте. Аж тут прибігають, кажуть – знайшли. На кладовищі, непритомного, з пробитою головою. Уявляєте? Я ледь не зомліла. Кинулася туди. У машину його. І думала – одразу в інститут травматології. Головний лікар – наш добрий знайомий. Але дорогою він прийшов до пам'яті. І – категорично – додому. Ніяких розмов. Заперечувати йому неможливо. Вдома я промила йому голову камфорним спиртом, заклеїла бактерицидним пластиром. Викликала "швидку". Хоч він і не хотів. "Швидка" приїхала; подивилися, сказали, що більше нічого робити не треба. Тільки спокій і догляд. Можливий струс мозку.

– Ну, і що ж він говорить? Як пояснює те, що сталося?

– Каже, що вдарився головою об камінний хрест на кладовищі. І знепритомнів. Але то неправда. Він у мене такий міцний. І не міг же він, вдарившись головою, пролежати без тями на кладовищі два дні. Бо недоїдена яєчня на пательні така була пересохла – пролежала в кожному разі більше доби.

– Просто вдарившись, навряд чи людина так довго буде без тями… – повільно промовив Степан Іванович.

– І земля на одязі була свіжа! – підхопила професорша. – А там, де він лежав, усюди трава. Таке враження, що його недавно витягли з якоїсь ями і перетягли туди. Я йому кажу, а він: "Дребедєнь!" Це він у місцевого екскаваторника навчився. Підозріло це все, дуже підозріло. Я бачу, що він говорить неправду, але нічого не можу зробити. Він, мабуть, не хоче мене лякати. Він дуже самолюбний, ніколи нічого не боявся, йому незручно, що хтось звалив його з ніг, і тому не признається. Але якщо так усе залишити, там же не можна буде жити. І моє ж серце буде не на місці, коли він там сам працюватиме. Я весь час думатиму, що якісь бандити на нього напали. Я збожеволію!.. Я подзвонила Віталію Олексійовичу, розказала йому все, і він порадив мені звернутися до вас. Він вважає вас одним із кращих оперативників міста. Так він сказав.

Капітан Горбатюк почервонів і опустив очі:

– Він дзвонив мені… Хоч я й трохи перевантажений, але… спробую поговорити з вашим чоловіком.

– Тільки не кажіть, що ви з міліції.

– Я скажу, що я з Товариства української мови.

– Не жартуйте. Але треба щось придумати. Бо інакше він нічого вам не скаже.

– А я не жартую. Я таки член Товариства української мови. А ваш чоловік – фахівець із фольклору й етнографії. Отже, тема для розмови знайдеться.

– Ви ж дивіться… будьте обережні.