Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Чоловік же нічого не знає, що я дзвонила Віталію Олексійовичу, що я звернулася до вас… Я вас благаю!

– Постараюсь… А як він себе зараз почуває? Може, турбувати його поки що не слід?

– Та ні, нічого. Трохи болить голова, але він уже працює, сидить за столом. І якби не ота ґуля, мабуть, зірвався б і полетів на конгрес.

– Тоді я йому зараз і подзвоню, – капітан Горбатюк набрав номер. – Алло! Іване Степановичу! Добрий день! Це вас турбує Горбатюк. Степан Іванович. Як бачите, майже тезко. Член Товариства української мови. Чи не можна було б з вами зустрітися, проконсультуватися. Ми тут збираємося влаштувати гурток народознавства, і без консультації спеціаліста дуже важко. Мені порадили звернутися до вас… Хто? – Горбатюк на хвилину затнувся. – 3 музею. Так-так… Директор. Можна зайти? Після третьої? Щиро дякую.

Дружина професора дивилася на нього з надією:– Я потім подзвоню вам. Увечері. Можна?

– Будь ласка. Дзвоніть додому, – Горбатюк назвав номер телефону. – До речі, не думайте, що я сказав неправду вашому чоловікові. Я справді член Товариства української мови імені Шевченка. І веду роботу серед працівників нашого райвідділу. Прикро, що міліцейський суржик став темою для анекдотів…

Чверть на четверту капітан Горбатюк піднімався сходами на третій поверх, де була квартира професора Барабаша. Ліфт чогось не працював. На площадці другого поверху він наздогнав якусь літню жінку з двома торбами в руках.

– Клятий ліфт! Кожні три дні псується! – роздратовано буркотнула жінка.

– Давайте я вам допоможу. Вам на який поверх? – капітан нахилився, беручи в неї сумки.

– Ах, спасибі-спасибі! – вищирила вона у вдячній посмішці білосніжні вставні зуби. – Це така рідкість – вихований молодий чоловік.

Степан Іванович взяв у неї сумки, що виявилися не дуже й важкими, і, пропустивши її вперед, пішов слідом.

Жінці було років за шістдесят, і навіть косметика вже не могла цього приховати.

– Добре, що хоч третій поверх. А кому на дев'ятий? Уявляєте? – вона йшла досить легко, пружним кроком. – От і все. Дякую.

Вона зупинилася біля дверей, він передав їй сумки. Сусідні були двері професорської квартири.

– О! То ви до професора! – сказала вона, побачивши, як він натискає кнопку дзвінка. – Ви не лікар?

– Ні-ні.

– Пробачте. А то вчора була "швидка". Щось у професора сталося на дачі. Розбив голову. Це ж треба.

В цей час двері професорської квартири відчинилися і на порозі став високий, міцної статури чоловік з наклейкою на лобі.

– Здрастуйте, Іване Степановичу! – швидко промовила сусідка. – Як себе почуваєте?

– Спасибі, Маргарито Зенонівно, все нормально, – професор ввічливо усміхнувся до сусідки і глянув на капітана: – Ви до мене? Горбатюк? Степан Іванович?

– Так. Добридень! Можна? – кажучи це, капітан устиг помітити, що сусідка якось по-новому глянула на нього – наче насторожилася. А втім, – може, це йому здалося. У слідчих професійна підвищена підозріливість.

– Будь ласка! Будь ласка! – професор одступив, запрошуючи гостя.

Стільки книжок у приватній квартирі капітан бачив, мабуть, уперше. Стелажі, полиці з книжками стояли у передпокої, у коридорах, не кажучи вже про кімнати.

– Я вас слухаю. Сідайте, – професор вказав капітанові на м'яке шкіряне крісло, сам сів на стілець.

– Не мені говорити, – почав капітан Горбатюк, – яка то зараз складність навернути людей, особливо городян, до рідної мови, пробудити в них почуття національної свідомості, гордості, прищепити їм справжню любов до рідного слова. Тим, хто не втратив зв'язків із селом, у кого там коріння – батьки, родичі, – тим легше. А іншим?… Одними закликами, гаслами справі не зарадиш. Треба, мені здається, вдаватися й до хитрощів, тобто до певної тактики. Треба за-ці-кав-лю-ва-ти!.. Треба, щоб, наприклад, книжки українською мовою були не те що не гірші, а кращі, цікавіші, ніж російські книжки. І взагалі, пробуджувати цікавість до нашої історії, до культури. І от я хочу вас попросити, що би ви могли мені порадити, підказати? Хочемо зробити такий стенд, повз який важко було би пройти. Може, якусь вікторину, де були б питання, які по-справжньому захоплювали б.

– Ну що ж, справа хороша, – професор з цікавістю дивився на Горбатюка. – Побільше б таких ентузіастів! А зацікавити є чим. Оці шафи – тільки мала частина книжок з україністики, кожна з яких може бути предметом захопливої розмови. Але відразу я вам, звичайно, потрібної програми не видам. Я не комп'ютер. Дайте мені кілька днів… І я постараюся продумати…

– Звичайно-звичайно, – поспішливо сказав капітан. Був уже час переходити до справи. – Між іншим, у етнографічному музеї неприємність. Ви не чули?

– Ні. Я давненько там не був. А що таке? – спитав професор.

– Крадіжка. Викрали жіночий одяг, прикраси. Замішаний якийсь глухонімий. Так зростає рівень злочинності! Просто жах!

Обличчя професора враз закам'яніло.

– Так-так. Це неприємно… Звичайно… Але я сподіваюся, що злочинців знайдуть. Раз відомо, хто замішаний… Пробачте, – професор підвівся з стільця. – Подзвоніть мені днів за три-чотири. А зараз… у мене щось заболіла голова. Вчора я вдарився. Пробачте. – Ні-ні, це ви пробачте… Якби я знав… На все добре!..

"Що ж я не так сказав? Чому він раптом припинив розмову? Де я припустився помилки?" – стурбовано думав капітан Горбатюк, вийшовши з квартири професора.

Він на якусь мить зупинився, роздумуючи. І в цей час двері сусідньої квартири відчинилися і визирнула Маргарита Зенонівна:

– Ой, вибачте!.. Ви такий ґречний… А в мене біда: шухляда з шафи вивалилася. Сама не подужаю. Допоможіть, будь ласка. Якби Іван Степанович не трамвований… ой, хотіла сказати травмований, я б його попросила… Це хвилинна справа. Прошу!

– Будь ласка! – сказав капітан і зайшов до квартири. Квартира була велика, трикімнатна, умебльована старими, модними років сорок тому гарнітурами карельської берези, колись дорогими, а тепер уже десь потьмянілими, десь вигорілими на сонці.

Одна з шаф була відчинена, а на паркеті біля неї лежала шухляда з білизною.

– Я потягла на себе, не розрахувала, а вона взяла й вивалилася. Ще й ногу мені придавила. От бачите, тепер синець буде.

Поки він піднімав шухляду, поки засовував її в шафу, жінка говорила безугаву:

– Важко, звичайно, без чоловіка в хаті. Живу сама. Але… Завжди хтось допоможе. Світ не без добрих людей. І чоловіка поховала. І сина. Модна хвороба обох забрала. Рачок. Є, правда, онук, але такий собі, чужий. Син із дружиною розлучився ще до його народження. І невістка вийшла заміж удруге. Не хоче зі мною знатися. Отже, вважайте, нема онука. Інша на моєму місці тільки й говорила б: "Ах, яка я нещасна!" – а я, бачите, усміхаюся. А що? Нема – то нема. Все одно треба жити. Найбільший гріх, як казав Господь, – це смуток, зневіра. А я не хочу бути грішницею. Чоловік мій теж був професор, фізик-теоретик. І син учений, кандидат наук. І я сама два факультети закінчила. Люблю літературу. Але захоплююся, будете сміятися, – детективами. У мене ціла бібліотека – і Сименон, і Агата Крісті, і Чейз, і Стаут… Але чогось найбільше люблю поляків. Особливо Хмілевську. Може, тому, що я сама на три чверті полька… От спасибі! От спасибі вам, Степане Івановичу! Давно хотіла познайомитися зі справжнім професійним слідчим…

Капітанові Горбатюку довелося зробити велике зусилля, щоб не виказати подиву.

Усміхнувшись, він пильно глянув на Маргариту Зенонівну:

– А звідки ви взяли, що я… слідчий?

Вона теж білозубо усміхнулася:

– Ви заперечуватимете?

Він напружив пам'ять, вдивляючись у неї. Ні, він ніколи з нею не зустрічався, бачив її вперше.

– Ви що – екстрасенс? – знову всміхнувся він.

– Можливо. Завдяки своєму божественному походженню.

– Божественному?

– Авжеж. "Зенон", "Зіновій" – ім'я грецького походження, від Зевс, Зевес… Але то все жарти. Просто я багато чула про вас. Позитивного. І коли Іван Степанович вас назвав, догадалася… Не помилилася?

– Ні, – відмовлятися було безглуздо.

– Скажіть чесно, – вона таємничо понизила голос, – ви гадаєте, що ота травма професора кримінального походження?

– Не знаю. Я був у нього зовсім з іншого приводу.

– Ви мені недовіряєте?

– Можете його спитати. Він навіть не знає, що я з міліції. А що ви можете сказати з приводу його травми? Ви щось підозрюєте?

– Боже збав. Я нічогісінько не підозрюю. Просто я начиталася стільки детективів, що мимоволі починаю мислити, як сищик. І тому коли після підозрілого випадку на дачі до потерпілого наступного ж дня приходить відомий у місті слідчий, то починаєш думати, що це неспроста.

– Так, ви, здається, справді начиталися детективів. Пробачте, але я мушу йти.

– Це ви пробачте, що я вас так затримала. Була дуже рада з вами познайомитися. Сердечно дякую за все, – вона усміхалася білозубо і, як здалося капітанові, переможно.

Капітан Горбатюк давно не зазнавав такої професійної поразки.

Як же тепер дивитися у вічі Віталію Олексійовичу?

"Один із кращих оперативників міста сів у калюжу, як хлопчик-початківець… Треба їхати в Завалійки. Оглянути місце події. Може, хоч якась ниточка з'явиться…"

Але поїхати у Завалійки того дня йому не вдалося.

У райвідділі його чекала несподіванка.

Розділ XVIII

"Здоровий бицюра!" "Тут і ваші знайомі капітани знадобилися б!"

Побачивши хлопців, Глухонімий різко загальмував і, знявши ногу з педалі, обіперся нею об землю. Хлопці так розгубилися, що не могли й ворухнутися.

Глухонімий звузив очі, люто дивлячись на них. Тоді нахилився до землі, схопив товсту гілляку, замахнувся… Тікати було пізно… Та Глухонімий не кинув, не вдарив, – перехопив гілляку другою рукою – трісь! – переломив, наче лозинку, і вищирився, коротко реготнувши…

Женя й Вітасик рвонулися разом і, не чуючи під собою ніг, дременули навтіки.

Опам'яталися вони тільки тоді, як побачили екскаватор дядька Андрія, що чихчихав на їхній ділянці.

– Чого це ви – наче за вами вовки гналися? – спитав тато. – Де це ви були?

Хлопці перезирнулися.

– На… на кладовищі, – одхекуючись, признався Женя.

– "Барабашку" шукали? – усміхнувся тато. – Ну й що?

– Глухонімого бачили! – сказав Женя.

– Якого?

– "Продавця долі", – випалив Вітасик. – Того самого…

– …що й у кафе, – додав Женя.

Хекаючи, вони розказали про свою пригоду.

– Овва! Це вже цікаво, – сказав тато. – Що ж йому треба на кладовищі? Та ще й біля того місця, де знайшли непритомного професора?

– Ану, ходім глянемо, що це за Глухонімий, – сказав дядько Андрій, злазячи з екскаватора.