Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Між нижніми полицями стояли довгасті столики.

– Салат, борщ, шашлик, солодка вода, – так само без зупинки протарабанила офіціантка.

– Годиться! – кивнув тато. – На всіх!

Офіціантка гайнула туди, звідки линула неголосна музика. Спершу здалося, що, крім них, у кафе нема нікого. Але за хвилину з сусіднього купе почувся жіночий голос:

– Ну, гаразд! Будемо прощатися. Ще хтось під'їхав. Я посиджу, доїм, а ти давай… Значить так – роби що хочеш, але щоб було… Завтра приїду, – в останніх словах була погроза.

Чоловічий голос промимрив щось дуже тихо – нічого не можна було розчути.

– Ну, йди, йди! – нетерпляче промовила жінка.

З сусіднього купе вийшов і швидко попрямував до виходу чоловік.

Женя й Вітасик від подиву роззявили роти.

Це був глухонімий з електрички – "продавець долі".

На сходах загримотіли кроки, двері відчинилися, і вагон сповнився дзвінкими веселими голосами. Гамірлива молодіжна компанія пройшла повз їхнє купе, повз сусіднє й подалася далі вглиб вагона.

– Ти бачив, бачив? – збуджено спитав Женя тата, який, чекаючи їжі, заглибився у газету.

– Що? – не второпав той.

– Глухонімого! З електрички! "Продавця долі"!

– Ні! – здивовано мовив тато: читаючи газету, він нічого не бачив і не чув.

– Ех ти! – з досадою сказав Женя. – Он подивись – він сідає на мотоцикл.

– А-а… справді, – визирнувши у вікно, сказав тато. – Ну і що?

– Вона ж із ним розмовляла! – стишивши голос, зашипів Женя. – Значить, він не глухонімий.

– А-а… – зрозумів нарешті тато. – Ну… це не обов'язково… Деякі глухонімі зчитують з губів.

У коридор вийшла з сусіднього купе і обвела їх пронизливим поглядом немолода вже, але по-молодому фарбована жінка у джинсовому костюмі і темних окулярах. Штани так щільно обтягували її пишні форми, що було дивно, як витримував і не обривався єдиний фігурний металевий ґудзик, на якому вони трималися.

Здається, вона чула їхню розмову.

Але не промовила ні слова.

Одвернулася і швидко пішла до виходу.

Крізь вікно вони бачили, як вона сіла у світлу машину невідомої іномарки і різко зрушила з місця, одразу набравши швидкість.

В цей час офіціантка вже принесла велику тацю і почала розставляти на столі салатики, "Фанту" і борщ.

– Скажіть, будь ласка, а чому ваше кафе так дивно називається? – спитав тато.

– А це ми придумали. Для реклами, – усміхнулася офіціантка. – Знаєте, зараз усі цікавляться різними такими… неймовірностями. Ну і…

Василь Сергійович пильно подивився на неї:

– Тільки для реклами? І ні з чим реальним це не пов'язано? – А ви що думали – у нас тут справді домовики борщ варять? – очі її дивилися насмішкувато.

– Хто його зна… Покуштуємо, тоді скажемо. Все залежить від того, який він на смак.

– Клієнти не скаржаться.

– Мабуть, у вас є вже постійні?

– Ну, ми ще тільки три тижні як відкрилися. Але хто в нас побував – не минає. Особливо водії дальніх рейсів.

– Скажіть, а ви не знаєте, хто та дама і той чоловік, що сиділи у сусідньому купе? Щойно пішли.

– Ні. Не знаю. Звідки мені знати? Клієнти своєї біографії мені не розказують. От що б я могла сказати, наприклад, про вас, якби спитали? Симпатичний мужчина – та й годі.

Тато почервонів. Чоловіки, як і жінки, небайдужі до компліментів, і компліменти їх обеззброюють.

– Він, здається, глухонімий?… – переборюючи ніяковість спитав тато.

– Хто? – наче не розуміючи, спитала офіціантка.

– Ну той… із сусіднього купе.

– Не знаю. Я з ним не розмовляла. Пробачте, мені треба взяти замовлення. Смачного! – і вона поспішила до галасливих прибульців, що вже виявляли нетерпіння у кінці вагона.

– Ану вас із вашим глухонімим! – буркнув тато до хлопців. – Мусив через нього пекти раків.

– А по-моєму, вона їх знає, – сказав Женя.

– Ага! – кивнув Вітасик.

– І мені здалося, – несподівано сказав шофер Гриша.

– Ну й що, як знає? – тато чомусь роздратувався. – Чому вона мусить усім доповідати!.. Люди роблять свій бізнес, і нічого встромляти носа у чужі справи. Давайте їсти, а то борщ прохолоне.

Вони вже доїдали борщ, коли раптом перед їхнім столом з'явився високий худорлявий юнаку білому халаті і білій кепочці. З тацею, на якій апетитно парували шашлики.

– Добрий день! Вас вітає кухар "Барабашки". Ну, як борщ? – привітно усміхнувся він.

– Чудовий! – щиро вигукнув Василь Сергійович, і всі дружно закивали, підтверджуючи. Борщ справді здався їм дуже смачним.

– Приходьте ще, – задоволено сказав кухар, розставляючи шашлики і забираючи порожні тарілки від борщу. – Смачного!..З вас… – він подав рахунок. – Якщо без здачі, гроші залиште, будь ласка, на столі.

І ще раз привітно усміхнувшись, так само швидко зник, як і з'явився.

– Ну й ціни! – похитав головою шофер Гриша.

– Що ти хочеш – комерція! – намагаючись показати, що йому байдуже, сказав тато. Женя зі співчуттям подивився на нього.

Шашлик їли мовчки. Офіціантка так і не з'явилася. Коли вони від'їхали від "Барабашки", Женя нарешті не витримав:

– І все-таки підозріло. Той кухар приносив шашлики не тільки, щоб спитати, чи сподобався борщ… Я певен.

– Хотів на нас подивитися – що за такі цікаві, – сказав Вітасик. – Офіціантка, мабуть, побоялася далі балакати, щоб не проговоритися.

Тато нічого не відповів.

– А джинсова дама чогось вертається, назад їде, – раптом сказав Гриша.

Вони ледве встигли помітити, як повз них промчала зустрічна світла машина невідомої іномарки…

Розділ XIII

Дружина капітана Попенка просить допомоги. Дивна крадіжка в музеї

Дружина капітана Попенка, Наталя Тимофіївна, працювала старшим бухгалтером у міськвиконкомі, вважалася дуже кваліфікованим спеціалістом, і її часто запрошували робити ревізії у різних організаціях. Після ревізій вона завжди розказувала чоловікові про результати, радилася, часто просила навіть допомогти. Бо ж Анатолій Петрович був, можна сказати, "професором" у своїй справі.

Та цього разу вона чогось мовчала.

– Що там у тебе? – поцікавився капітан.

– Та нічого, все гаразд, – одвела очі дружина. Він ніжно поклав їй руку на плече:

– Наталочко!.. Ти ж не вмієш говорити неправду. Щось у тебе не станцювалося?… Не вийшло? Припустилася помилки?… З кожним буває. Давай удвох поміркуємо. – Та ні, Толю, у мене все гаразд. Чесне слово! – вона подивилася на нього прохальним поглядом: не питай, мовляв, будь ласка.

– Жалко? – зрозумів він.

– Жалко, – зітхнула вона. – Дуже гарний чоловік, цей директор музею. І весь колектив гарний. Такі дівчата!.. Працюють за копійки, а так викладаються, стільки сил віддають!..

– Велика недостача?

– Та є… – Наталя Тимофіївна знову зітхнула.

– Вони когось підозрюють?

Вона мовчки знизала плечима.

– А що пропало?

– Одяг, намисто, старовинні жіночі прикраси.

– Одяг теж жіночий?

– Як ти догадався? Жіночий. Тільки, – підтвердила Наталя Тимофіївна. – Здебільшого вишивані сорочки, білизна, спідниці. Причому дивна річ. Поряд лежала дуже коштовна інкрустована козацька зброя, ціни нема. її не взяли. А нічні жіночі сорочки латані-перелатані, під руками розлазяться, вкрали.

– А нащо жінці зброя? Жінки на зброї не розуміються.

– Ти думаєш, то жінка?

– А ти що думаєш?

Вона знову знизала плечима.

– А коли помітили пропажу? – спитав Анатолій Петрович.

– У тому-то й справа, що взагалі не помітили. І не знають, коли це сталося. Тільки ревізія виявила.

– Гм, – він замислився. – Що ж у них за порядки? Зникають музейні експонати, а вони навіть не помічають.

– Там стільки того старовинного одягу, що можна й не встежити.

– Одне з двох – або хтось зі своїх тихенько виніс, або…

– Ні-ні!.. Зі своїх ніхто не взяв, я певна. Вони з таким трудом все це збирають, їздять по глухих селах… Та й нащо воно їм? Зараз усього цього не носять. А дівчата молоді. Цінність все це має тільки музейну. Таке воно дрантя.

– І нічого підозрілого дівчата не помічали?

– Взагалі-то був у них один підозрілий відвідувач тижнів три тому.

– Чим же він підозрілий?

– Два дні поспіль приходив у музей.– І все?

– Ну, ти ж знаєш ті етнографічні музеї народного побуту. Крім організованих туристичних екскурсій, відвідувачів майже нема. Порожньо. А тут два дні підряд. Причому глухонімий.

– Глухонімий?

– Так. Кремезний, невисокий на зріст, але дуже широкоплечий, майже квадратний. Обличчя похмуре, очі вовкуваті. Побачивши його на другий день, дівчата спробували заговорити до нього, він тільки замахав руками й одразу пішов.

– Ну що ж, це вже версія. А як у них охороняється музей?

– Як усі музеї. Сигналізація. Міліціонер.

– І сигналізація була справна? І міліціонер не заснув?

– В усякому разі до сьогоднішнього дня жодного натяку на крадіжку.

– Гм… Натяку нема, а крадіжка є…

– Директор такий розгублений, – зітхнула Наталя Тимофіївна, – що мені боляче на нього дивитися.

– Звичайно, було б краще, якби пропажу помітив він сам, а не ревізія.

– Такий хороший дядько! Всього лише рік як директорствує, а експонатів у музеї збільшилося на третину. Дитинка нещодавно народилася. Третя. Уявляєш? Троє дітей зараз – це подвиг.

– Для людини з такою зарплатнею – справді…

– Я знаю, про що ти думаєш… Ні! Такі люди як він на злочин не підуть ніколи.

– Але об'єктивно відповідати йому доведеться. Чи ти хочеш… – Анатолій Петрович вичікувально подивився на дружину.

– Навіть якби я й хотіла, то приховати цього просто не можу. Ревізія комплексна, нас кілька людей.

– А що ж ти хочеш?

– Я хочу… – вона подивилася так благально, що він усе зрозумів. – Поки ми не склали акта, поки ще не пізно… може, ти подивишся своїм досвідченим оком… Може, є докази того, що відбулася крадіжка, що це зробив хтось сторонній… Толю!

Він усміхнувся:

– Ех, жінки, жінки! Ну й логіка. Спершу не хотіла говорити нічого, а тепер просить.

– Та чого там не хотіла… Я ж знала, що ти… – вона не договорила, а просто обняла й поцілувала його…Музей містився у старій католицькій церкві з високими, вузькими вікнами, крізь які пролізти було абсолютно неможливо. Масивні різьблені двері були непошкоджені. Сигналізація в порядку – діяла безвідмовно.

Капітан Попенко обстежив будівлю дуже уважно, – що називається, зазирнув у кожну шпарку. Слідів проникнення ззовні – аніякісіньких.

Директор музею (справді симпатичний і щиро засмучений), а також дівчата-співробітниці (теж симпатичні й розгублені) дивилися на Анатолія Петровича з чеканням і надією.