Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод
От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
– Іди лягай, грійся, – дідусь глянув на годинник. – Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
– Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
– Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути. Навіть снідати вже ніколи. Через півтори години будемо вдома. Там уже поснідаєте.
– Та хоч молочка по кухлику випийте! Чого це натщесерце у дорогу вирушати? Не положено. Ану, лізьте у льох скоренько! – наказала баба Секлета.
Тато перезирнувся з дідом. Мабуть, в обох майнула одна й та сама думка.
– Давай! Лізь! – кивнув дідусь.
Коли тато виліз із льоху, на нього боляче було дивитися – такий розгублений і нещасний був у нього вигляд.
– Що?! Нема?! – вигукнув дідусь.
– Нема! – ледве вимовив тато.
Розділ XI
Мадам Дисконт – міф чи реальність, як кажуть газетярі
– Я розпитав по своїх каналах – під прізвиськом Мадам Дисконт жодної перекупки, скупниці краденого у нашому місті не зафіксовано. В усякому разі ніхто такого прізвиська не чув.
– Це ще не значить, що нема. Відсутність інформації ще не доводить відсутності суб'єкта.
Капітан Попенко скривився:
– Стьопо, ти мене ображаєш. Мої клієнти знають усіх (повторюю – всіх!) більш-менш професійних скупників краденого. Дешевий товар береться не з повітря – він спершу повинен десь зникнути. А Мадам Дисконт, як було сказано, може дістати все – і зовсім дешево… Отже, вона мусить бути зв'язана з моїми клієнтами.
– Логіка є. Але… Невже Вася мені збрехав, вигадав неіснуючу Мадам Дисконт?
– Не думаю. Що це йому дає? Людина, яка не відчуває своєї вини, має "залізне" алібі, ніколи не стане брехати. Бо брехня завжди може підвести, ускладнити становище.
– Тоді треба вважати, що Вася Забарило причетний до справи і хоче заплутати слідство, спрямувати його не в той бік.
– І це не виключено. Але давай подумаємо – що дає вигадана постать старої перекупки? – Стривай! Якщо Мадам Дисконт справді існує, Іра Іващенко може про неї знати. Кому-кому, а нареченій Жора міг щось купувати через ту Мадам.
– Молодець, пане Горбатюк! Професор Китайгородський мав рацію – ви маєте хист до криміналістики. Здавалося б, елементарне міркування, лежить на поверхні, а мені якось не одразу спало на думку. Дійте, Степане Івановичу!
…У приймальній комісії було, як завжди, багатолюддя і штовханина.
Оскільки капітана Горбатюка цікавило тільки оце одне конкретне питання, він вирішив не чекати кінця робочого дня і поговорити з дівчиною не відкладаючи.
Ірина зустрілася з ним очима і завмерла.
Були в її погляді і чекання, і надія, і страх.
– Можна вас на хвилиночку? – тихо спитав він, підійшовши до столу.
– Так, так, – хвилюючись, сказала вона.
Вони вийшли в коридор і підійшли до вікна.
– Ну що?! Що?! – тремтячим голосом спитала вона.
– Поки що нічого конкретного, – сказав капітан якомога спокійніше. – Просто мене цікавить одне невеличке питаннячко. Скажіть, ви чули коли-небудь від Жори про Мадам Дисконт?
– А що? Вона під підозрою? Так?
– Значить, чули. Хто вона? Адресу, телефон можете сказати?
Дівчина розгублено здвигнула плечима:
– Ні-ні. Не знаю.
– А де хоч вона живе? В якому районі? Описати її можете?
– Ні. Я ніколи її не бачила.
– Але ж ви знаєте про неї? Що ви про неї знаєте?
– Що вона може дістати різні потрібні речі. За смішні гроші… А що, що вона зробила? Чому ви про неї питаєте?
– У Жори були коли-небудь конфлікти з нею?
– Конфлікти? По-моєму, ні. Навпаки. Жора казав, що вона добре до нього ставиться. Але… чогось не захотів мене з нею знайомити… А що сталося? Що таке?
– А чого він не захотів вас знайомити?
– Сказав: "Навіщо вона тобі? Ти людина зовсім іншого середовища. Вона буде тебе шокувати. Є люди, знайомство з якими не прикрашає".
– Але ж сам він підтримував з нею зв'язки… – Ну… це його давня знайома.
– Ще з тих часів, коли він перебував не в дуже вишуканому товаристві?
– Мабуть. А що все-таки… – вона вже вкотре вичікувально глянула на капітана.
– Справа в тому, що Мадам Дисконт бачили в машині Лук'яненка напередодні його зникнення, чотирнадцятого числа.
– І все?
– І все. Але цього досить, щоб у ситуації, що склалася, зацікавитися Мадам Дисконт.
– Боюся, що ця версія не дасть очікуваних результатів.
– Чому?
– Мабуть, Жора зустрівся з нею, щоб купити мені якийсь подарунок. Через два дні був мій день народження.
– Можливо. Але я все одно хотів би її розшукати. Тим більше що це його знайома з тих часів. Скажіть, а де Жора записував телефони? У записнику чи вдома у нього була телефонна книжка?
– І в записнику, і книжка, здається, вдома є. Червона така.
– Я міг би зазирнути в неї?
– Авжеж. Ви ж знаєте, ключ у сусідів. Ваш товариш уже оглядав кімнату.
– Я не хотів би сам шукати. Якби ви мені допомогли, був би вам вдячний.
– Ну, гаразд. Я попрошу, щоб мене підмінили на годинку. Щоб вам не чекати.
…У телефонній книзі номера Мадам Дисконт не було.
Розділ XII
Глухонімий в електричці. Кафе-експрес "Барабашка". Несподівана зустріч.
"Все воно підозріле"
Ще коли вони першого разу їхали електричкою у ті Завалійки (точніше, електричкою до Соколівки, а там уже автобусом), то Женя й Вітасик добре запам'ятали глухонімого "продавця долі", як назвав його Женин дідусь. Він був не дуже високий, але широкоплечий, майже квадратний і мускулястий – самі м'язи. З незворушним виразом обличчя він ходив по вагонах і мовчки роздавав усім пасажирам пачки великих фотокопій ікон, церковних календарів, якихось цілющих рецептів, а головне, гороскопів, за якими можна було дізнатися про свою долю. Потім, через п'ять хвилин, він так само ходив і мовчки збирав ті фотокопії, а хто вирішував щось купити, він на пальцях показував, скільки карбованців то коштує. Найбільше купували гороскопи, тому дідусь і назвав його "продавцем долі". Жені хотілося, щоб вони теж купили гороскоп, але тато й дідусь іронічно скривилися і похитали головами.
– То, Женю, для темних розумом. Якби хтось побачив, що я таке купую, мене б уся преса на глум підняла, – тихо сказав дідусь.
Вони не купили нічого.
"Продавець долі" ковзнув по них недобрим поглядом. І Женя той погляд запам'ятав…
Дідусь недарма увійшов у компаньйонство зі своїм зятем.
Василь Сергійович Кисіль був людиною діловою і питання таки вирішувати вмів.
Повернулися вони із Завалійок у понеділок вранці, а вже у вівторок тато завозив на ділянку першу партію блоків під фундамент. Женя упросив тата знову взяти їх із Вітасиком. Василь Сергійович погодився. Літо. Канікули. Все одно хлопці байдикують. Хай проїдуться на КАМазі. Їм же цікаво.
Цікаво було не лише їхати на здоровенницькій машині, а й побувати на заводі ЗБК (залізобетонних конструкцій). Хлопці звикли, що завод – це корпуси, цехи, в усякому разі дах над головою. А тут ніякого даху не було. Просто неба їздили по рейках два велетенські крани, наче дві гігантські літери П. Вони раз у раз, чіпляючи гаками, підіймали бетонні блоки або конструкції і переносили їх на вантажні машини, що вишикувалися в чергу. Гули машини, лаялися шофери, залізно брязкали й гуркотіли крани… Було весело й цікаво.
Женя й Вітасик сиділи у просторій кабіні КАМазу, обклеєній кольоровими фотографіями дівчат у купальниках, і відчували себе майже дорослими. Для семикласника це прекрасне, хвилююче відчуття. А потім вони їхали через усе місто, аж поки не виїхали на автотрасу.
Шофер Гриша, кругловидий, чорнявий, із тонкими кавказькими вусиками, ввімкнув радіо, і кабіна наповнилася солодкими звуками італійської музики. Це ще більше додало хлопцям радісного піднесення. Вони щасливо перезиралися і раз у раз крутили головами, поглядаючи на дорогу. – Ой! Дивіться! – вигукнув раптом Женя.
– Що це? – стрепенувся Вітасик.
Край шосе стояв на таких самих бетонних блоках, які вони везли в машині, голубий залізничний вагон. Над вікнами уздовж всього вагона червоною фарбою було написано: "Барабашка" запрошує гостей!"
– Ловко придумали! – усміхнувся тато.
– Недавно поставили, – сказав шофер Гриша. – Місяць тому я тут їхав, іще не було.
– А що це? – знову запитав Вітасик.
– Кафе, – сказав тато.
– А чому "Барабашка"? – спитав Женя.
– Не знаю. Будемо їхати назад, заїдемо. Мені самому цікаво. Це ж треба – "Барабашка"!.. Просто переслідує нас, – і тато розказав шоферові їхню пригоду з бабиним льохом.
Гриша похитав головою, поцокав язиком і розповів про кілька таємничих випадків, що сталися у Москві, Одесі й Саратові. Ніхто шофера не перебивав, хоча випадки ті були відомі навіть Жені й Вітасику – про них багато писалося й говорилося по радіо й телебаченню.
Крана ні по дорозі, ні в селі, як планувалося, знайти й умовити не вдалося, і розвантажував блоки все той-таки екскаваторник Андрій Дудка. Він зняв зі своєї "Бєларусі" ківш, почепив троса з двома гачками, й екскаватор перетворився на міні-кран. Але той "міні" знімав із машини "демблоки", як охрестив їх Андрій, не гірше за оті заводські "максі".
Спостерігати за просто-таки ювелірною роботою Андрія було дуже цікаво, проте хлопцям нетерпеливилося поїхати швидше назад у той незвичайний кафе-вагон на шосе. Тим більше що бабисеклетин "барабашка", що мешкає льоху, більше не озивався. Повернув порожній глечик із-під молока і більше нічого не чіпав.
Поверталися саме в обід. Отже, інтерес до "Барабашки", який "запрошує гостей", підсилився ще й апетитом. Дуже хотілося їсти.
Біля голубого вагона стояла на узбіччі невелика світла машина якоїсь невідомої іномарки, котрої не зміг визначити навіть шофер Гриша. До деревця край дороги був прихилений мотоцикл, на багажнику якого була прив'язана велика сумка "Адидас". Це свідчило, що "Барабашка" гостей приймає.
Блоки, на яких стояв вагон, піднімали його над землею досить високо, і до дверей вели лункі залізні сходи з поручнями.
Коли хлопці з дорослими почали підніматися, сходи загули, і в одному з вікон кафе-вагона з'явилося жіноче обличчя з пильним поглядом. З'явилося й одразу зникло.
У коридорі їх зустріла молоденька фарбована офіціантка у білому фартушку.
– Заходьте! Будь ласка! Добрий день! – без зупинки звично протарабанила вона, ввічливо усміхаючись.
Купе були без дверей і без верхніх полиць.
