Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

На виднокрузі з'являється Мадам Дисконт

У Васі Забарила був розплющений, скривлений набік ніс, презирливо стулені губи й нахабні, зухвалі очі переможця.

– Пробачте, що турбую, – почав капітан Горбатюк. – Але мені потрібна деяка інформація про Жору Лук'яненка. Мені сказали, що ви з ним дружили, мешкали в одній кімнаті. Я веду справу про його зникнення.

– Зникнення? – перепитав Вася, але капітанові здалося, що Забарило вже знає про те, що трапилося з Жорою.

– Так. Кілька днів тому Лук'яненко, не попередивши нікого, навіть свою наречену, з якою мав іти в той день у театр, несподівано зник. Оголошений розшук.

– А… а при чому тут я? – почервонів Вася.

– Ні-ні. Ніхто на вас нічого не думає. Просто оскільки ви дружили з Лук'яненком, я хотів би…

– Що?

– Ну, щоб ви розказали трохи про нього. Що це був за хлопець. Якої ви про нього думки. Чи були в нього зв'язки у злочинному світі. Чи могли б ви назвати когось, у кого були б підстави звести з Лук'яненком рахунки. Ви ж розумієте, коли людина так раптово зникає, починаєш думати про найгірше.

В очах Забарила враз зникла зухвалість, натомість застиг переляк.

– Я… я нічого не знаю… Я…

– Не хвилюйтесь. Може, якраз те, що мене цікавить, ви й знаєте. Коли люди товаришують, живуть в одній кімнаті, між ними встановлюється певний ступінь довіри. Не думаю, що Лук'яненко приховував від вас своє минуле. – Ну… не приховував. Всі знали, що він був у тюрязі. Не лише я.

– А що, він вам розповідав про своїх кримінальних дружків? Чи не згадував когось, з ким у нього були негаразди, конфлікти? Може, йому хтось погрожував. Злодії не люблять тих, хто "зав'язує".

– Взагалі-то якісь розмови були, але конкретно не пригадую. Я ж не думав, що ви питатимете. А то б записав, – він фальшиво засміявся.

– А чи були в нього з кимось сутички? Він же займався боксом, міг когось ударити, побити… А коли людину побили, та ще й привселюдно, та ще й незаслужено, та ще й, припустімо, у присутності дівчини, яка подобається… І бажання помститися може визрівати роками.

Кажучи все це, капітан пильно дивився на Забарила і помічав, як на його очах змінювався вираз обличчя Васі. Він уже був блідий як стіна, губи його тремтіли.

– Вам… вам хтось сказав? – хриплим голосом спитав нарешті Вася.

– Що? – наче не зрозумів капітан.

– Ну… про нашу сутичку… в ресторані?

– Ні. Ніхто нічого не говорив.

Вася скреготнув зубами:

– Все одно… скажуть.

– Про яку це ви сутичку? Що – ви з Лук'яненком билися?

– Та ні… – Забарило опустив очі. – Я його не вдарив ні разу. А він мене аперкотом звалив на підлогу. Але… але я сам винен.

– Тобто?

– Ну, були ми під газом, особливо я. Взяв грам вісімсот. А там сиділа компанія. Очкариків, студентів. Сміялися. Мені здалося, що з мене. Я підійшов і хуком одного, другого. Жора мене схопив, хотів зупинити, я вирвався і – до третього… Ну, і тут він мене…

– Ясно.

– Нічого неясно. Ви можете думати, алея на Жорузла не держу. Звичайно, дружба після цього розпалася, проте я ніколи… ви що? Вік баті-мати не видать! – він черконув себе рукою по шиї.

– У таких випадках завжди запитують: де ви були, що робили п'ятнадцятого числа, коли зник Лук'яненко? Коли востаннє бачили його?

Забарило на мить застиг і раптом прояснів, усміхнувся:

– А справді!.. Я ж його бачив. Тринадцятого… Ні! Чотирнадцятого, в неділю. Точно. Він їхав на своїй "Тойоті" по Володимирській. По-моєму, і він мене побачив. Але одвернувся. Може, тому, що поряд із ним сиділа дама… А п'ятнадцятого… п'ятнадцятого я був на тренуванні. Можете перевірити. Цілий день. По неділях у мене завжди тренування. І нагрузочка будь здоров… Отже – алібі! – він чогось робив наголос на останньому складі, але промовив це слово з неприхованим торжеством, наче підкреслюючи, що підозра на нього не може впасти аж ніяк.

– А даму, що сиділа поряд із Лук'яненком, ви знаєте? Це була його наречена? Іра?

Забарило знову застиг, але цього разу спантеличений, розгублено кліпаючи очима.

– Тільки не кажіть, що ви її не знаєте, – усміхнувся капітан. – Бо я вам не повірю. Для цього й детектор брехні не потрібен. Вираз вашого обличчя надто промовистий.

Вася почервонів. Але відповідати не поспішав.

– Будь ласка! Я чекаю, – сказав Горбатюк. – Це була Ірина Іващенко?

– Ні, – неохоче вичавив з себе Вася.

– А хто?

– Одна знайома… Але ви не думайте… Стара тітка. Навіть бабця. Хоч і молодиться. Років шістдесят.

– Як її звуть?

– Я… я не знаю.

– Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно.

– Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.

– Де вона працює?

– По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.

– Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?

– Даремно я вам сказав! – з досадою махнув рукою Вася. – От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.

– Ви щось у неї купували?

– Купив. Запчастини для машини. Дуже вигідно. Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.

– Шановний! – обурився Степан Іванович. – Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все – про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу. – Мадам Дисконт такими справами не займається. її справа – комерція.

– Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.

– Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!

Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.

Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко "держав удари".

А може, він просто боявся сказати адресу?

Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов'язково.

Розділ X

Тато ночує в льоху. Невловимий "барабашка" продовжує свою справу

До обіду "демонтаж" Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов – якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька – так вони в'їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.

– Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, – сказав тато. Видно, думка про таємничого "барабашку", що мешкає у льоху, не давала йому спокою.

В обід приїхав Андрій Дудка.

– О! Не впоралися? Я так і знав! – весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. – Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.

– Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… – тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися. – Це можна! – погодився Андрій.

– Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця "барабашка" вночі покрав.

– Що?! Який "барабашка"?!

Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.

– Дребедєнь! – сказав він нарешті. – То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!

Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.

Після обіду знову взялися до роботи.

Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:

– Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.

Тато загадково усміхнувся:

– А я так і думаю.

– Що? Що ти думаєш? – стрепенувся дідусь.

– Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.

– А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.

– О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.

– Я тата самого не залишу! – вигукнув раптом Женя. – Я теж ночуватиму.

– І я, – тихо сказав Вітасик.

– Та ви що? – розгубився дідусь.

– Папа, – схилив голову набік тато. – Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.

Дідусь зітхнув:

– Та якби ж воно вирішилось… А то…

– Вирішиться! – впевнено сказав тато.

Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:

– Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.

До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь – старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі). – Я сьогодні ночуватиму в погребі! – рішуче сказав тато.

Дідусь усміхнувся:

– Хочеш-таки його впіймати?

– Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.

– Задубієте, – сказала баба. – У мене льох зимний, як ні в кого.

– Ковдру добрячу дасте?

– Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.

– Я б теж з тобою поліз, – винувато сказав дідусь. – Якби не мій ревматизм…

– А в мене ревматизму нема. Я… – почав був Женя, але тато його перебив:

– Ні! Категорично – ні! Ні в якому разі. Хочеш, щоб мене мама вбила?… Запалення легень підхопити хочеш?

– А ти?

– Я загартований. Мені не буде нічого.

Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.

– Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.

Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.

– Коли що – кричи! Будемо гуртом рятувати, – сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.

Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.

…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.

Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.

– А ну його к бісу! – цокаючи зубами, промовив він. – Хай горить той Рукатий-"барабашка" і все на світі.