т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Звісно, справді,- усміхнувся Вася,- що ж тут такого? Ну, що ж, підеш? Ну?

Галя мовчала і, замислившись, дивилася кудись через голову Васі. А Вася дивився на неї і ждав.

- Ні,- відмовила нарешті Галя тихо і наче спокійно,- це ваша химера!

- А ти мені скажи: підеш? - знов усміхнувся Вася і, почувши, що Галя побачила цей посміх, нахилив голову й почервонів.

- Ні, не піду,- одвітила Галя.

- Чого ж не підеш? Як? - наче б то дуже здивувався і крикнув Вася і навіть устав із лави, але глянувши на Галю, змовк, змішався і знов сів.

- Так не підеш? - тихо промовів він.- Чого ж не підеш?

- Хіба ви сами не знаєте? - спитала Галя.

- А не знаю.

- Хіба я вам пара?

І замовчали обоє.

- Одного я тільки не розумію,- почала Галя тихо і навіть весело,- навіщо це ви таке видумали? Хіба ви перше не думали об сім?

- Думав.

- Ну, то й я ж думала... І видумали, ха-ха-ха, ха-ха-ха! -весело засміялась Галя.- Я думала і давно вже рішила....

Вася попробував теж засміятися, але тільки скривився. Посидівши ще трохи, він попрощався, видумав, що в нього розболілась голова, щоб не задержували, і ледве не вибіг із хати. І соромно, і легко, і важко було йому. А більш усього соромно за цей жупан, у котрому йому тепер прямо мука була йти по селу. «Черкес!» - думав він з полум’ям у лиці і, не дивлячись ні на кого, не піднімаючи голови швидко йшов селом.

- А я вас, паничу, шукаю! - вмить позад його почувся голос Каті, так що Вася навіть здригнувся.

- За яким ще ділом? - розсердився він.- Чого треба?

- Та вас кличуть пані! Там гості приїхали, якісь паничі з Сігізмундом Станіславичем.

- Гості? Паничі? З Києва?

- Та я не знаю. Вас покликати послали.

- Добре, добре! Так ти знаєш що: ти не йди у горниці, нічого не кажи, словом, зовсім не показуйся пані на очі, я сам піду. Іди собі на село, чи купатися, куди хочеш.

- Та мені не можна.

- Ну, куди хочеш, тільки не говори, що бачила мене, я сам зараз іду.

І думаючи об однім, боячись тільки одного - щоб не побачили його «червоного черкеса», як він звав тепер жупан, Вася, крадучись мов злодій, побіг попід тином, переліз у сад, побіг садом і, підкравшись до розчиненого вікна своєї кімнати, вліз у нього і почав швидко й нервово роздягатися. Зім’явши «черкеса» і всю одежу, передягшися в студентський сюртук, він схопив «черкеса», книжки, що лежали купами на столі, замотав їх у якесь лахміття, що лежало на скрині, і засунув далеко під ліжко. Потім кинув туди бриля, шапку, пошукав ще дечого очима, і, не знайшовши нічого більше, тяжко зідхнув і пішов у залю, з котрої чути були знайомі голоси товаришів.

- О! Ось і він! - піднялись зараз же всі, як тільки він увійшов.

- А ми, брат, за тобою,- почав Петя Лампадніков, як тільки перші привіти скінчились і всі трохи заспокоїлись.- Он і Сашка, і Ванька з тою ж метою сюди приїхали!

- Це куди? - спитав Вася, не розуміючи.

- Прямісько в Київ! Скучили вже за тобою! Та й тобі, я думаю, тут не весело.

- Ні, нічого,- криво всміхнувся Вася і поспішив спитати:

- Ви вже давно приїхали?

- Ні, з годину, не більше! Так поїдеш!

- Та що ти, бог з тобою! - засміявся Вася.- Не вспів приїхати, вже й знов їхати! Ти все той самий!

- Ну, а що ж? Навіщо мінятися?

- Е, а наш Вася вміє! - засміялась Віра Андріївна.

- Як? - ввічливо нахилився до неї Петя.

- Мамо! - суворо перебив Вася.- Чи не можна обійтись без усяких коментаріїв?

- А! Закохався? - так буцім нічого не знаючи, засміявся Петя і моргнув Вірі Андріївні.- Ну, ми тебе, нехай коханка вибачає, відсіль витягнемо! Це вже як хочеш!

- Ні, я не поїду нікуди! - твердо одвітив Вася.- Я не можу тепер їхати!

- У нього тепер ідеї, він книжечки роздає,- знов умішалась Віра Андріївна.

- Мамо! - гримнув Вася, зчервонівши весь.- Я вас прошу, не зачіпайте об цім розмови! Як хочете, щоб я сидів тут, не зачіпайте цього! Я вже сказав вам свої погляди на це і годі! Хоч би тут саме пекло пішло проти мене, хоч би з цього ніколи нічого не вийшло, я не кину, от що! І нікуди звідсіль не поїду! А тепер гайда краще в столову, та нехай гості з дороги закусять,- додав він спокійніше і всі мовчки повставали й пішли за ним.

- Нічого, ми його зламаємо,- шепнув Петя Вірі Андріївні.- Дайте часу!

- Будьте ласкаві, я вам буду дуже дякувати.

- Будьте спокійні! Тільки ви мені підсобляйте!

- О, з великою охотою!

І ламання почалось. Перш усього Петя попрохав «випити з дороги» і присилував Васю чокнутися з ним. Потім сказав тост у честь Вірі Андріївни «твоей прекрасной і божественной матери» і попрохав чокнутися, потім за минуле випив і присилував до того ж і Васю, котрий, треба додати, і не дуже противився, навіть сам після четвертої чарки, крикнувши: «А, це все одно! Пропало! Все одно!» - почав пити та ще й усіх частувати.

І не вспіло сонце сісти за горою, як Вася був уже зламаний. У той же вечір його мертво-п’яного положили в шарабан, привезли на станцію, перенесли в вагон і поїзд поніс Васю в Київ. А через місяць Петя, Вася, Саша і Ваня, з котрих перші два - юнкери, а останні студенти, гуляли по Крещатику і залицялись на панночок.

Пройшло два роки. У Шато-де-Флер за окремим столиком сиділо декільки офіцерів. Повз них ходили шансонетки парочками і по одинці, бігали льокаї, проходжувались купчики. Пройшли дві шансонетки. Вмить один із офіцерів схопився, крикнув: «Та не може бути!» - і швидко