т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я лежав у гаю в соковитій, п’яно пахучій осоці. Власне, спати невигідно,- вогко, душно і кусають комарі. Але зате як м’яко, як просторо, як п’яніє кров од духу трав, роси, от сочистої незайманої землі.

Над горою стояв місяць. Він п’яненько посміхався, шапка набакир, немов підвипив десь і повертавсь додому. Навкруги таємна тиша і загадковість самоти.

Я не спав, мені не до сну було. Треба було насамперед рішити, як краще нам з Хомою Прядкою зробити повстання. Чи спочатку з’єднати всі села і тоді всім разом виступити одностайно і могуче; чи підіймати село за селом, іти пожежею, захоплюючи крок за кроком неоглядні простори.

Питання було досить серйозне, складне і відповідальне. Я рішив одкласти й обговорити його разом із Прядкою.

Далі - конче треба було мені обміркувати, яким способом передати звістку товаришам, щоб поспішили до нас на поміч. Писати почтою - небезпечно. Самому їхати назад - не випадало. Очевидно, посланця треба було посилати. Ну, тут уже Прядка мусів когось вибрати.

Потім - багато, більш ніж комарів, які вилися круг мене, виникало й тануло в моїм мозку планів та думок. Але всі вони сходились, як радіюси до центру, до Хоми Прядки. Під ранок мені вже ясно було, що без Хоми, властиво, мені трудно щось рішити. Отже, негайно до Хоми. Раз-два.

Я схопивсь на ноги, злякавши якусь пташину на вербі, скинув бриль і почав умиватися росою. Потихеньку, обережно, підставивши долоні під широкі, як зелені ножі, стебла осоки, я легенько струсював з них срібні, трепетні краплі. Свіжість гаю, неба, поля, зелені лежала на моїх руках. Коли її набралось стілько, що могла змочить лице, я почав умиватись. На мене кисло дивився зблідлий місяць. Бідний хлопчисько. На похмілля йому, певно, боліла дуже голова, аж посинів сіромаха. А зате за стриженою круглою лінією гори зарум’янювалось небо. Закурилися долиною тумани, почали виразніше виступати дерева, кущі, батожиста витка дорога по той бік яру. По тій дорозі я мав іти до Прядки.

Це було зовсім недалеко, «верстов з п’ятнадцять з гаком». Так, принаймні, сказав мені останній дядько, з яким я балакав про Хому.

Години через три я вже пройшов п’ятнадцять верст. По ланах не чорніли комашнею постаті людей,- жнива ще не почались; але по луках косили сіна і звідти нісся дзвякіт кіс, дівочий сміх, пісні; там, здавалось, без утоми одбувався танець праці. Сонце блискало на сталі кіс, на росистих покосах, на зубах дівчат, які кричали до мене, вимахуючи граблями. Вони закликали мене до себе помогти їм. Я б з великою охотою пристав до них, але й мені не було часу, треба було поспішати до Прядки. Зоставалося пройти тільки «гак», і я вже буду у нього.

Але дивна річ! - виявлялось, що до Хоми ще лишалось знов «верстов десять з гаком». Значить, перший гак складався з двох частин - десяти верст та ще одного гака. Добра справа. Скільки ж тепер цей уже гак матиме верст і гаків.

Я мусів спочинути. Ліг у сивому житі, поклав торбу під голову, витягнув ноги,- славно. Жито м’яко, привітно шелестіло наді мною, як старенька, любляча бабуся, тінню прикриваючи від сонця мою голову. Сусіди мої - червоні, блідо-зелені, сірі, сині кузки - поводились зі мною чемно. Спочатку вони полякались і деякі від страху попадали на землю догори ногами, вдаючи, що цілком мертві. Хитрий нарід! Але потім, бачачи, що я ніяких аґресивних намірів не маю, ожили й почали знайомитись зі мною! Стрекочучи, шепелявлячи, вони наввипередки старались розказати мені своє життя. Деякі аж на ніс мені сідали, щоб бути ближче всіх. Але таких я зараз зганяв, я не люблю фамільярности. Деякі бавили мене гімнастичними вправами. Вони лазили по стеблах, перекидались, висіли на лапках, стрибали. Був там, пам’ятаю, один жук: поважний, серйозний, з похмуро-заклопотаним виглядом. Він ні на кого не дивився, щось усе шукав у землі і вперто мовчав. Він мені нагадав мого незабутнього вчителя математики. Я довго слідкував, як він перебирав лапками і раптом бачу,- він тримає в руках перо. Я не здивувався, але мені стало неприємно, бо я зовсім не готувався до лекцій. А жук погладив себе по бороді й сказав: «Так. Тепер прошу мені одповісти, що станеться з Хомою Прядкою, коли ми зробимо над ним операцію по біному Ньютона. Прошу зробити». Я цього не міг виконати. Тоді жук узяв перо й наставив його проти мене. І з пера почав литись мені в лице пекучий вогонь. Я крутив головою, жмурився, але нічого не помагало. Лоб, щоки, ніс мені палали. Тоді я шарпнувся й розплющив очі. І мусів зараз же знов заплющити їх: сонце лило на мене таку силу гарячого світла, що я міг осліпнути. Швиденько одвернувшись, я підсунув голову під зелені тонкі ноги жита і знов заснув.

Над вечір, одмахавши усі «гаки», я підходив до села, де жив Хома Прядка. Воно лежало, як у колисці, в затишному наддніпрянському лузі... З гори мені було видно далеку блискучу смугу Дніпра. Старий козацький батько поважно й спокійно грів своє блискуче тіло під червонявими вечірніми проміннями сонця.

Перед селом я спочинув,- до Хоми я хотів прийти молодцем, йому не треба в’ялих баб.

Спочинувши, я твердим кроком пішов у вуличку, зарослу старими, пахучими вербами. І заразу мене обхопили дивні чари цього села. Серед наших степів таких сіл не буває. У нас усе видно, око просить простору. У нас тягне за обрій, де небо таємно зливається з землею, ховаючи тайни. Наша туга - на широких, біжачих в неосяжну далечінь, зелених хвилях; сухий вітер, могили, як незчисленні груди матері-землі, далекий силует забутої тополі на руїнах давнього панського дворища... Наше минуле, як перекотиполе,- непосидюче, змінливе, нестале.

Тут же кожний тин ховав сліди століть. Вуличка, як коридори старих замків; подвір’я тісно скупчені, щільно одгороджені плетеними обмазаними парканами; хати в глибині, заховані від чужого ока. На почорнілих від старости покрівлях - зелені пухкі плями моху. А самі покрівлі, як низько насунені на лоба шапки дядьків. Стіни хат білі,- чисто великодні сорочки дівчат; а над вікнами, немов вишивки, кольорові везерунки.

Життя десь у середині, в глибині цих високих, десятками літ мазаних, тинів. Здається, кожне подвір’я мусить мати свого власного старого діда,