т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

чиста, нетронута... Хіба б я тебе любив, якби ти була «такою?» Ніколи! А що було б, якби ти пішла до мене? Сором, глум... Ну, покохались, а там... Прийшлось би... Та що говорити... Зробилась би такою, як ті, що їх купують на одну ніч. Фі, гидко! І ти, ти, така хороша, мила, була б такою? І я винен? Ні! Рік тому назад я б цього не сказав, а тепер... Знаєш, Галю, я тепер зовсім інший... Тепер я не можу згубити тебе... Краще виходь заміж, хіба таки не найдеться чоловіка на селі довподоби тобі? Краще ж чесно жити, ніж бути... шлюхою. Приємно б тобі було, якби тебе назвав хто шлюхою? Га?

- Нехай би спробував! - криво всміхалась Галя, піднявши голову, але зараз же нижче нахилила її й змовкла.

- Ото ж то! - зрадів Вася.- Сама знаєш... Але ти не знаєш, які гидкі вони... Господи! І ти була б такою?..

Галя мовчала. Помовчав трохи й Вася і знов почав:

- Хіба вони живуть?.. Що з того, що в них є гроші, одежа... А є в них радість коли? А сором? Та що одежа? Он, ходжу ж я в простій сорочці й нічого... А гроші?.. Тьфу та й годі... Зате настає старість, вони зостаються сами, кожний плює на них, там голод, холод... І ти б хотіла цього?

Галя мовчала.

- Ні, не варт купувати таке добро ціною якого б не було кохання... І ніколи я не візьму на свою душу такого гріха; і тебе прошу, Галю, як буду я якнебудь... коли... так... розпалюсь - словом, забудусь, ти здержуй мене...

- Чудні ви, паничу,- зідхнула Галя і встала.

- Куди ж ти? Постій, ще рано...

- Ні, час додому, спати вже хочеться,- з холодком у голосі одвітила Галя і потягнулась. Вася теж устав, обняв її і пригорнув до себе, шепочучи:

- Хіба не краще без «того» кохатись? Хіба не мило так... Дивись: місяць, зорі... скрізь так гарно... Сам бог тепер дивиться на нас...

- Чудні ви...- всміхнулась Галя і потихеньку відвівши від стану його руку промовила:

- Ну, час уже... Ви не проводжайте мене додому, а то парубки і так проходу не дають... Прощайте!

- Прощай, моя голубко, прощай! Завтра я прийду до тебе...

Поцілувались, пригорнулись. Галя знов усміхнулась і тихенько розійшлись, оглядаючись, доки не поховались: одна за хатами, а другий за вербами.

«Ні-ні! Так не можна, так не можна!» - думав Вася, піднімаючись на гору.- Тут не те не те... Вона мене не зрозуміла, я бачив, бачив... Що ж робити, що ж робити?.. Звісно, вона заміж тепер не піде... Але й допустити до... лікаря теж не можна... От, господи! Не можу ж я сам женитися на ній... Чому ж не можу? Не можу, не можу... Мати... Ну, та що? Чому ж не можу? Вона мене любить так, як ніхто любити не буде, я її, я її теж люблю... Ну, так, люблю... Але женитися... Бррр! Але що ж тут такого? Женяться ж інші, чесні... на простих дівчатах... Тільки треба бути чесним і твердим... Головне, твердим... Як братися за такі ідеї, так і робити так... Треба твердим бути, от що!»

Але тут нагадувались товариші, панночки, нагадувався Київ, ресторани, згадувався університет, і Вася знов починав напоминати собі бути твердим. І думка ця не дала йому довго заснути.

 

 

З цією думкою прокинувся він на другий день, з цією думкою напився чаю, походив з нею по саду і, нарешті, поїхав верхи в поле «обмислити й рішити її». І лежачи на могилі високій, з давніх-давен ніколи неораній, він малював собі такі картини. Ось він уже жонатий на Галі... До нього приїжджають товариші... Що ж тут такого? Хіба як у нього буде жінка Галя, то не можуть приїхати товариші? Вона вже вміє гарно балакати і по-російському, і по-українському. Знає елементарні науки. У них школа. Вона вчить сільских дітей читати, писати. Він по хазяйству. Треба буде тільки найняти ще одного прикажчика. Виписують ноти, вона вчиться грати. А там діти... Його діти, його діти! Господи, та чим же погана така картина?! А Галя? Та вона ж так зрадіє, що й вимовити не можна. Така ж радість їй буде, що з-за одної цеї радости треба женитися. Ні! Годі думати, треба бути твердим! Він зараз їде додому, одягається і йде до Галі. Тільки не треба покищо матері говорити, бо... Словом, не треба покищо...

І наче боячись, щоб не пройшов цей чудовий настрій, щоб не вернулись усякі «малодушні» думки, він піймав стриноженого коня, загнуздав, сів, гікнув і вихором полетів додому. Одягшись у широкі сині штани, в червоний козацький жупан, насунувши набакир сиву, високу, теж козацьку, з червоним верхом шапку, нікому нічого не говорячи, пішов він веселий, радісний на село. Сонце вже почало наближатися на полудень. На селі було тихо-тихо, тільки де-не-де вилетить на тин півень, кукурікне, гордо озирнеться навкруги і знов заховається за тин. Коло інших хат сиділи в холодку жінки, обложені дітьми, іноді вилітав відкілясь із берега регіт, пісня, але зараз же й змовкало: в пилі на дорозі купались і тріпались горобці, грались у хаток купками діти. Вася радісно й весело дивився навкруги, уклонявся жінкам, сміявся з півня, обминав горобців, жаліючи спугнуть їх, і ледве здержував бажання обняти й перецілувати всіх діток замурзаних, забрьоханих, замацапурених. І таки не здержався, підійшов до однієї купки, взяв маленького в одній сорочечці хлопчика, посадив собі на руки і спитав:

- Як тебе звать? Га?

Дітки при такій оказії спершу, звісно, хотіли махнути, хто куди попаде, далі декотрі вже роззявили роти, щоб заплакати як слід від такої образи, хоча вже бігти роздумали, а ще далі (побачивши, що особливої біди для них ніби нема) трохи позаспокоювались і почали навіть роздиввлятись на чудернацького дядька. Посаджений же на руки, як розчинив рота й очі, похолонувши від страшенного жаху, так і зостався, дивлячись прямо в рот Васі.

- Як його звуть? - спитав Вася у купки, бачачи, що рот і очі хлопця не думають ізмінятися.

Дітки мовчали, то подивляючись одно на одного, то посміхаючись соромливо, то збираючись плакати.

- Хіба ви німці, що мовчите? -