т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Панич!

- Галя! Так це ти?.. А я дивлюсь... Так он як... Ти давно в Києві?.. Їй-богу, я... прямо...

Офіцер зовсім змішався і не знав, що сказати. Не знала теж і Галя, стоячи й дивлячися на нього і радісно, і соромливо, і дивуючись. Помогла їм друга шансонетка, що засміялася, промовивши:

- Так я тебе буду ждати, Галю! Я їду!

- Добре, добре! - схопилась і опам’яталась Галя.- Та чого ж ми стоїмо? Гайда, походимо! Чи може вам треба... Вас, здається, чекають товариші?

Галя вже зовсім чисто говорила по-російському, тільки зостався український акцент, але це навіть було мило. Це зараз же кинулось Васі в думку, хоча він поспішив їй одвітити:

- Ні-ні! Нічого товариші! Я такий радий, що ми таки побачились! Я шукав тебе! Я чув, що ти таки «продала!» Пам’ятаєш, під млином? Господи! Здається, так недавно було! Ну, що, як ти тепер? «Звізда», а?

Галя засоромилась. Це стало приємно йому й нагадало ту Галю в простій одежі, палку, щиру Галю Українку.

- Ну, розкажи, як це було?

- Ет! - махнула вона рукою.- Навіщо?

- А ти так само, як і тоді, махаєш рукою! Не забула,-засміявся Вася. Засміялась і Галя й подивилася пильно на нього.

- І ви не перемінились, тільки кращі зробились,- промовила вона.

- Хіба? А ти теж покращала, ач, яка пишна тепер! А ти дорога? - запитав він тихо і всміхнувся. Галя подивилась на нього, всміхнулась і промовила:

- Для когось дорога, а для вас ні!

- Знов так говориш, як тоді?

- А ви знов будете так говорити, як і тоді? - всміхнулась Галя.

- Е, ні,- засміявся Вася.- Я тепер скажу от що: сідаймо зараз на коней і гайда до мене! Так?

- Нехай так!

- І ти мені все-все розкажеш? Так?

- Хіба ви не знаєте?

- Вперед лікар?

- Лікар.

- Потім на сцені являється сестра Марійка? Так?

- Так.

- Ну, далі звісно! Їдемо! Будемо згадувати минуле! А тобі його не жалко, Галю?

- Ет! Ви все ж такий зостались. І охота про таке все говорити!

- Та бо само нагадується!

- А ви киньте! Краще думайте об чімсь... Ух, зацілую! - палко прошепотіла вона, сідаючи в екіпаж і притуляючи його руку до свого серця. Вася всміхнувся, сказав кучерові адресу, екіпаж заторохкотів і по хвилині заховався за рогом.

Мені було дев’ятнадцять літ. Це такий вік, коли людина мусить як найшвидше витрачати безупинний прибуток своїх сил. А в траті цій для неї радість, утіха, майже ціль самої трати.

Світ здається неосяжним, повним тайн, принади, повним хвилюючих обіцянок. Це той вік, коли людина приймає в свої груди найбільший біль, найдужчі страждання і в них топить надлишки своєї буйної радости. В таку пору́ думається, що кожному радісно розп’яти себе за друзі свої, кожному любо віддати себе за страждання ображених.

Але це помилка.

З такою помилкою я зазнайомився вперше, коли мені надходив дев’ятнадцятий рік.

У той час в душі моїй жили козаки. Січ Запорізька, гайдамаки, вперте, велетенське прагнення волі та боротьба за неї. Україна мені здавалася безкрайною, невичерпаним джерелом великих можливостів і через те, що вона була безкрая, я й хотів власними ногами обійти її, власними очима побачити всі тайни її.

Я одягся в свиту, добрі чоботи, в торбу поклав пару сорочок, проклямацій, брошур і рушив.

Було це рано в літі. Жнива ще не починались і хліба стояли в радісній задумі. Степ буяв та сміявся цілі дні круг мене, немов і йому було тільки дев’ятнадцять літ, немов ніколи на ньому не проливалось ні крови, ні поту, ні сліз.

Мене часто підвозили селяни, а часом і ночувати лишали в себе. Я їм щедро й гаряче віддячував за те проклямаціями та брошурками. Селяни в ті часи були ще невинні, як Адам і Єва в раю, і брали мої подарунки охоче. Вони їх зараз же починали читати й цілком згоджувались зо всім, що там було написано. А написано було якраз про те, що, звичайно, найбільше думають по селах: про панів, про землю, про горе темне та давнє.

І от одного дня, стрічаючись з людьми, у відповідь на свої балачки почав я чути все про одного чоловіка, на прізвище Хома Прядка.

Цей Хома Прядка жив у ближньому селі і «добре знав усі ці діла», як сказав мені один селянин. Це був не більше й не менше, як герой. Перш усього він був невловимий. Десять літ його ловила поліція - не могла піймати. Військо кликали, засідки робили,- як дух крізь пальці пройде і нема. Цілі села оточували москалями, собаці не можна проскочить, а Хома Прядка переодягнеться собі за пана, розляжеться в кареті й гайда просто на військо. Пропустять та ще й «честь оддадуть».

Ловили ж Хому Прядку за те, за що завжди поліція ловить народних героїв. «Він здорово стояв за простий люд». Було раз навіть так, що вся околиця, сіл десять-двадцять, піднялась на панів; Хома Прядка попереду. Та тільки військо вирятувало панство. Силу людей було побито, немало до Сибіру заслано, а Хому все ж таки не спіймали й тоді.

Та коли б не зрада, то й не знати, чи й піймали б його коли-небудь.. Зрадила ж Хому його любка, дівчина, до якої ходив він. Чи на гроші поласилась, чи так налякали її - тільки, як прийшов Хома до неї, а вона й подала знак поліції. Поліція ж та військо вже зарані знали. Як улетіли москалі в хату, як кинулись до Хоми, а Хома рраз! - і покотилась салдатня. Хома другою рукою рраз! - і залилася кров’ю долівка. Довго брали Хому і таки взяли: взяли, закували й укинули до в’язниці. Присудили до Сибіру в каторжні роботи.

Але Хома не