т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Дітки мовчали.

- Ви німці, чи хто такі? Може євреї?

- Ні, ми не євреї,- промовив один хлопчик і скоса глянув на Васю?

- А хто ж ви такі? Турки. Руські?

- Ні, ми не руські й не турки,- вже трохи сміливіше одвітив хлопчик.

- А хто ж ви?

- Ми Граблівці.

- Як Граблівці? А тут же й євреї живуть, то й вони ж Граблівці?

- Ні, вони не Граблівці, вони Граблівські євреї! А ми Граблівці!..

- Хм! Он як! А ви ж що робите? Граєтесь? У чого ж ви граєтесь?

- У лавушників! - засміявся вже хлопчик, при чому декотрі із купки теж засміялись і почали поглядати позад себе.

- Що там? - зацікавився Вася. Дітки розступились і Вася побачив клуночки з бумаги, в котрих насипаний був пил. Як то по торгівлі, клуночки були різні - й великі, й малі, і не дуже великі, й не дуже малі. Вася засміявся і спитав.

- А хто ж тут у вас - лавушником.

- А я! - одвітив, сміючись, сміливіший хлопчик.

- Ану, відваж мені півхунта сахару! - показав Вася головою на клуночки і, подивившись на посадженого на руки хлопчика, спустив його помаленьку на землю. Хлопчик, усе так само дивлячись, заховався за дівчинку, що посміхалася на Васю. Лавушник засоромився й нахилив голову.

- Ну, чого ж ти? Ось на тобі навіть гроші за сахар! Оце вам усім! Ну, відваж же півхунта! Я ж купую в тебе!

Лавушник несміливо взяв двадцять копійок, заховав у кишеню і, сміючись, подав Васі один, самий великий клунок. Вася посміхаючись узяв, розгорнув трохи і хотів подивиться в середину клуночка, як умить клуночок розгорнувся, пил висипався і в руках Васі зосталась тільки бумажка.

- Розси-и-палось...- дивлячись на бумажку, засміявся Вася й хотів кинути, але зараз же, щось побачивши на ній, швидко розгорнув на руці, прочитав і зблід. Бумажка була з його книжечок.

- Де ви взяли цю бумажку? - ласкаво спитав він лавушника.

- А мені татко дали, щоб ми грались! У їх ще є ціла книжка! Вони половину дали мені, а половину дядькові Остапові на цигарки. І в дядька Остапа є така одна. Він уже половину ту скурив, а ще ціла є... Ще на тиждень хопить! - весело додав хлопчик.

- Хм... Ага, ну, добре! Ну, йдіть, дітки! - промовив Вася і дітки, підскакуючи, радіючи, побігли до батька й до дядька Остапа показувати гроші, котрі їм дав кумедний дядько. А кумедний дядько, зім’явши бумажку в руці, йшов і думав:

- Так он як! Так он як! Господи! Я для них працюю, роблю... стараюсь освіту дати, помогти, а вони... На цигарки! Дядько Остап... Ех! Та хіба вони можуть розуміти! Ой, сором же який!.. Ні-ні, не треба на це вважати! Це може один так... Треба це взнати... Он щось біліє на вікні... Чимсь вікно затулене... Може теж книжкою...

Розбите вікно якраз було затулене книжкою і Васі зробилось так соромно, так гірко, що він хотів зараз же бігти додому, але згадавши, чого він ішов, пішов далі. І вже його тепер не радували ні півні, ні купки жінок, уже він не жалів спугнути горобців, не підходив до діток, тепер йому було якось соромно і дуже-дуже ніяково за себе, за свої вчинки. А вдумавшись пильно, чого йшов до Галі, він навіть злякався.

- Господи! Як же тепер бути? - подумав він і навіть запинився на хвилину серед улиці.- Як же тепер?.. Хоча що ж тут такого? Треба бути твердим і йти своєю дорогою... Це нічого, це зо всіма так буває... Вони ще зрозуміють мене... Та це ще нічого не означає... Це вікно прямо може так бути, хоча прямо наче умисно... Ні, треба розвідати певно... Певно, певно... Ну, а з Галею? Ні-ні, це все одно... Що задумав, то й роби!

Але сором не проходив, думки йшли далі й малювали йому самі похмурі, погані картини його будущого становища. А ідеї його! Які вони зробились чогось маленькі й навіть...

- Ні-ні! Це нічого не означа! - схоплювався він.- Це ще не кінець! Треба тільки волі, волі!

І знов сором, думки, і знов схоплювання. На призьбі Галіної хати сидів її батько Панас Кваша, дядько, год сорок з лишком, в піджаці того особливого крою, на котрий українець переробить кожну одежину, яка б вона європейська не була, в вузеньких штанах, у брилі й босоніж. Біля нього з черепочків будував хатки маленький, гарненький хлопчик, схожий на Галю як дві краплі води, в сорочці, задрипаній по саму шию.

- Ну, й черкес же ловкий з вас, Василю Семеничу! - добродушно вимовив Панас, обдивляючи зі всіх боків Васю з його наближенням.

- Як черкес? - здивувався Вася і поздоровкався з Панасом. Панас поторсав його руку, трошки посунувся й одвітив:

- А як же, це ж черкеська одежина, і шапка й чумерка така...

- О, господи! - метнулось у Васі з приступом сорому, але він посміхнувся і промовив:

- Та надокучило все одно! Ну, і... той... одягся! А ви ж як поживаєте, Панасе Трохимовичу? - поспішив він перемінити тему.

- Е, як поживаю,- засміявся Панас.- От, як бачите, сидю та стережу от цього люципера! Матері у нього нема, так батько за няньку. Он який! - потягнувши за сорочку хлопця радісно засміявся він.

- Ой, татку! Хатки повалили. От ще!

- О, бачте: сердиться вже! А не сердься на татка!

- Ой, татку! Ну, їй-богу...

- Ну-ну, не буду. Ач, сердитий!

- А Галі мабуть нема дома? - спитав Вася.

- Галя? Вона у сусідів. Сину, бігай до Макаренків, поклич Галю, скажи, що панич прийшли. Та хутко, ногами мені біжи! Ну!

Хлопчик піднявся, кинув останній погляд на черепочки й побіг, піднімаючи сорочкою й ногами стовбики пилу.

- Люблю сучих дітей,- з тихою, ласкавою посмішкою повернувся Панас до Васі.- Люблю, що говорить! Ну, та й роблять же вони зате зі мною, що хотять. Коверзують. Он хоч би Марійка! Захотіла - пішла, тепер ця Галина теж. Коло самого батька до