т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

який ще бачив козаків тут же, в цьому селі, на цьому самому подвір’ї. Навіть верби тут були не такі, як у нас. Наші верби - молоді, недовговікі, стоять десь за городами, біля води. Тут же вони скрізь товсті, широковіті, з дуплами, в яких біліють голови дітлахи, вони покривають своїм гіллям хати, повітки, вишневі садки. Од них цілий день стоїть холодок у затишних, витких уличках, вони надають селу непереказуєму інтимність, таємничість.

Я йшов попід тинами, які кругло загиналися то вліво, то направо. Крізь віти верб червоніла вгорі сива хмаринка, а за нею далеко синіло небо.

Треба було спитати, як пройти до Хоми Прядки, а на вуличках ні душі, тільки за тинами чулись іноді голоси та десь далеченько виспівувала дівчина.

Нарешті, я надибав молодицю. У неї на голові намотана була чорна хустка з зеленими китицями. Вона несла воду в дерев’яних відрах, плавно й легко хитаючи ними.

- А чи не можете мені сказать, тіточко, чи далеко живе Хома Прядка? - сказав я. Потім злегка підняв бриль і додав: - Добридень.

Молодиця зараз же поставила відра на землю й охоче повернулась до мене:

- Доброго здоров’я! Хома Прядка? А, матінки мої, та чому б я не могла сказати. Адже ж, слава богу, язика маю, ще не одібрало, хай господь милує. Хома Прядка, кажете? Таки сам Хома, чи, може, Денис? Бо в нас тут аж двоє Прядків. Один, виходить, Хома, а другий Денис. Єсть ще й третій, так той ще торішньої весни виселився на ринбурські степи. Та вам якого?

Дійсно, язик у баби таки був і до того, видно, не дурно хліб у неї їв,- працював щиро.

Я сказав, що мені не Дениса і не того, що виселився, треба, а таки самого Хому.

- Ага,- хитнула вона головою.- Старого, значить. Е, до старого таки більше ходять. Здалеку сами. Глядіть, що аж із степів, еге ж угадала?

- Угадали.

- Е, я б таки не вгадала. Та так... Ходять, ходять до старого. Та бог його святий відає, чи то пособляє. Як то кажуть: «бог, бог, а сам не будь плох». А що? Не так кажу?

Який бог? І чого ходять до старого? Але, на жаль, я не встиг розпитати бабу, бо її хтось покликав через тин і вона, підхопивши відра, швиденько проговорила:

- Ой, кличуть. Так ви йдіть отак просто. Там зараз буде хата з новими ворітьми і зеленими віконницями, так ото й Хома Прядка. Хай бог помагає. Прощавайте.

Я, роздумуючи над чудними словами жінки, пішов далі.

 

 

От і нові ворота. Жовті стругані дошки неприємно крикливо жовтіють серед зелені і темних кольорів тинів та повіток. Зелені віконниці теж ні до чого: мабуть, причеплені пізніше.

Я помалу входжу в подвір’я і простую до хати. Сказати правду,- я так хвилювався, що аж піт мені виступив.

На мій стук у клямку вийшла стара висока костиста жінка, в білій сорочці і чорній спідниці. Мускули на смугляво-жовтій шиї міцно й твердо випиналися, піддержуючи сувору гарну голову.

Вона мовчки вклонилася, чекаючи чорними очима й уважно дивлячись мені в лице.

- Тут живе Хома Прядка?

- Тут. А вам що треба?

- Маю діло до нього.

Вона ще раз озирнула мене з ніг до голови й мовчки одчинила двері в хату. Я скинув бриль і ввійшов.

За столом теж у чистій білій сорочці з чорною стьожкою сидів старий дід; козацькії довгі вуса падали вниз, а очі з-під кошлатих брів дивились на мене пильно й м’яко.

Я привітався. Хома Прядка ввічливо й поважно одповів мені тим же, одночасно присовуючи до себе якусь товсту стару книгу. Баба стала біля столу, не зводячи з мене строгого й неспокоячого мене погляду.

- А що скажеш, парубче? - ласкаво спитав дід.

Я проти волі почухався. Якось виходило не так, як мені мріялось. Баба ця... Навіщо вона? Що за баба? Хіба Хома був жонатий?

- Та багато треба сказать...- промовив я нерішуче й хвилюючись.- Та як почать, не знаю.

Дід і баба мовчали.

- Ну, добре. Буду говорить прямо. Таїтись з вами нема чого. Я прийшов до вас, щоб нам разом узятись до того діла, за яке колись вас до Сибіру завдали... Багато я наслухався...

Але тут я мусів зупинитись. Дід якось занадто живо присунув до себе книжку, немов захищаючись нею, і на лиці його, з обвислими вниз щоками, промайнув вираз зовсім невідповідний моїм словам. А баба раптом ступила до мене й не то здивовано, не то погрозливо спитала:

- Як ти сказав? Яке діло?

Я змішано витер піт, що лоскотав мене на щоках. Мені стало нестерпно душно. Я мусів навіть свитку розкрити.

- Та ти не роздягайся тут,- сказала баба.- У нас не корчма. Кажи, за яким ділом прийшов? Коли хочеш, щоб дід на покаліпсі тебе вичитав, то хай бог благословить. А інших діл дід не знає.

Який «покаліпс»? Ніякого «покаліпса» я не хотів.

Дід тривожно й боязко хитав головою за кожним словом баби і старечими руками совав книжку по столі.

- На покаліпсі читати? - нарешті спитав я.

- Еге ж! Святе письмо. Яка доля тобі судиться, яким нещастям має тебе бог благословить, усе тобі дід скаже. За одне читання - руб, а як з салтирьом, то два. Так люди платять, так і ти.

Я сидів на лаві і непорозуміло дивився то на грізну бабу, то на діда з жовто-білими довгими вусами.

- Чекайте! - сказав я.- Та ви, діду, Хома Прядка чи ні?

- Та таки Хома... і Прядка,- нерішуче промовив дід.

- Той, що колись підняв аж три волості на панів та...

Але баба не дала мені говорити:

- Які волості?! Чого тобі тут треба? Хто ти такий? Нічого того не було, що тобі набрехали десь люди! Іди собі краще, хлопче, а то як покличу врядника, то буде тобі волость...

Тут уже й я не витримав. Так цей порохнявий дід є той Хома Прядка, який трощив десятками москалів і