т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.

Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.

- Чого ви так дивитесь на мене? - нахилила голову Галя.- Я не люблю так!

- Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем...

- Ну, вже пішли розписувати!

- Любуюсь і думаю! - не слухаючи говорив Вася.- Пропаде ця краса дарма! Пропаде!

- А може не дарма? - засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.

- Продаси?

- Купіть!

- Що дати?

- Що?.. Що?..

Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:

- Нічого...

- Як же так?

- Комусь іншому продала б, а вам ні.

- А все таки продала б?

- А що ж! Дивиться? Пхи!

- Галю! - похитав головою Вася.- Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!

- Ха-ха-ха,- ніяково розсміялась Галя.- А ви й повірили?

- А повірив і вірю, що продаси...

Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.

- Ви бачили мою сестру Марійку? - тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.

- Ні, не бачив! Чув за неї, що вона... продала?

- Жаль, що не бачили! От хороша, так хороша!

- Краща за тебе?

- Хм! Куди мені! Висока, біла, брови чорні-чорні... А одягнута як. От одягнута! Усякі кохточки, спідниці панські, шляпи, перстені... От!

- Аж очі загорілись, як за кохточки почала,- сміявся Вася,- мабуть завидно?

- А завидно!

- Так чого ж? Давав же тобі лікар той 50 карбованців, щоб пішла до нього. Біжи, він пошиє все.

- А ви думаєте, не піду? - швидко повернулась до нього Галя й блиснула очима.- І піду!

- І пропадеш!

- Чорт його бери! Вже краще, ніж тут у цьому паскудному селі пропадати. Сами ж кажете, шо краса дарма пропаде. Ну, й не буде дарма.

- І мене покинеш? - тихо спитав Вася.

Галя мовчала.

- Ет! - махнула з досадою рукою Галя.

- Що «ет?»

- Охота питати? Знаєте ж, що не покину так ще...

- Хіба так дуже любиш? - притягаючи її до себе, заглянув він їй у вічі.

- І люблю, дурна!

- За що ж ти любиш?

- За що? - подивилась йому в лице Галя, трохи відкинувшись назад.- Хто його зна, за що!

- От такої.

- Їй-богу, й сама добре не знаю! Ви такий добрий, хороший.

- Та й парубки є добрі, хороші...

- Та є...

- Так чого ж ти парубка не полюбила?

- Парубка?.. Ні, парубка я не полюбила б. Не змогла б. Вони такі брудні, лаються... Ні... А ви... такі гарні, чистенькі... Потім, ви якісь такі чудні собі...

- Це ж як? - засміявся Вася.

- Ану, так, чудні... Одягаєтесь у просте, роздаєте книжки, говорите по-мужицькому... Такі собі плохенькі, добренькі...

«От і ця чудним називає!» - подумав Вася й промовив:

- А хіба це погано?

- Та не погано, але чудно! От за це більш і люблю вас!

- Хіба любиш? А вийдеш заміж і забудеш.

- Я заміж ніколи не піду.

- Як так?

- А так. Не бачила якогонебудь мужика та роботи цієї... Та ще після вас... До вас ще може й пішла б... А тепер... Ну, як я тепер піду за іншого?... Ну, як? Як? Як я піду, як я люблю мого гарненького, любого панича, краще б я його не бачила... Хай вони загинуть!.. Ви мені тільки одно скажіть: чи всі пани такі хороші, як ви?.. От якби!..

- Люди, Галю скрізь однакові: є й хороші, є й погані...

- І краще б ва-а-с?..- протягнула ласкаво-ласкаво Галя і положила його голову собі на груди.

- А я ж що таке? - всміхнувся Вася, обнімаючи її й почуваючи, як кров гарячим полум’ям ударила в голову.

- А таке, що за вас... пішла б, здається, в саме пекло...

- І до мене? - прошепотів Вася.

Галя нічого не одвітила, тільки притулилась, обняла, подивилась у лице і гарячими губами впилася в губи. І почув Вася, як затремтів її стан під рукою, як захвилювались високі груди, як забилось дуже-дуже його серце... Десь далеко кинувся в очі місяць, блиснули її очі, пройшла перед очима його кімната, і тут же чогось згадалась мати, її веселий глум, цікавий малюнок, ідеї... Вася опам’ятувався.

- Так пішла б? - знов спитав він і трохи відсунувся.

- Пішла б...- важко дихаючи, прошепотіла Галя.

- Сьогодні? Зараз?

- Зараз...

- І не побоялась?

- Чого?

- Батька, людей?

- Пхи!

- А сором? А... що ж потім?

- Клопоти. Зате поживу!

І знову Галя припала, знов пахнуло на Васю пеклом кохання, знов стан перегнувся, захвилювався, але Вася здержався, знов відсунувся і тихо почав:

- Ні, Галю... Я не хочу брати на себе гріха... Не хочу... бо люблю тебе... Вір, Галю, що той, которий буде збивати тебе на таке і буде казати, що любить, бреше. Бреше, бо не ти йому потрібна, а тіло твоє...

Галя подивилась на нього, зідхнула, відсунулась і нахилила голову.

- Ти думаєш, чого я тебе люблю? Чого? - нахилився до неї Вася. Галя мовчала.

- Того, що ти