т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
І Панас засміявся предобродушним сміхом, поглядаючи на Васю, котрий при цих нежданих словах страшенно змішався, почервонів і не знав, що йому казати. А Панас говорив собі далі, мов не примічаючи нічого:
- Так таки коло мого носа цілується з ним. А я мовчи. Мовчи, бо сердиться. Хе-хе-хе-хе!
- Чи не навмисне це він? - подумав Вася і скоса подивився на Панаса, але той сміявся так просто, ясно, шо ця думка зараз же щезла, й Васі захотілося, дуже захотілося сказати йому: «А панич цей за це назве її жінкою!» - але... чомусь не сказав, тільки нахилив голову й нахмурився. Панас, ще посміявшись, похитав головою, пробуркотів щось і теж задумався. Потім, піднявши голову, подивився на замисленого Васю і спитав:
- Що зажурились, Василю Семеничу? Що рано женились?
Вася підняв голову, посміхнувся і одвітив:
- Ні, так думаю, як то люди не хотять бачити свого добра! От хоч би наші Граблівці! Ви ж знаєте, я давав їм книжки!
- Еге ж, еге ж,- хита головою Панас, ще не розуміючи, до чого йдеться.
- Та й не тільки книжки... Хіба тут одні книжки?
- Ну, так, ну, так...
- Я їм ладен усім помагати.. А вони на цигарки порвали книжки, дітям на іграшки дали.
- Та що ви хочете - мужики, одно слово. Хіба він тямить що?
- Але ж тут для його користи! - гаряче вирвалося у Васі.- Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!
- Е, паничу,- усміхнувся Панас,- що то за слово «краще?» хто зна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другом те...
- Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява...
- Е, паничу, не вірте; не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще в світі, ніхто не скаже, хто щастливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так то... Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре та завидують, та завидують. А по-моєму всяк і щасливий, і нещасливий і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи, або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил... аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що... Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше... Отак, Василю Семеничу і, з людьми! Того доля придусить, але й пожаліє, того ж і не дусить і не жаліє... От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна... От і ви. Хочете зробити краще... А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно може й краще з одного боку, а з другого й гірше... Он що! А краще всього жити, як живеться та господь дає!
- Ні, Панасе Трохимовичу,- одвітив Вася, подумавши.- Це не так...
- А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! - засміявся Панас Трохимович, і побачивши Галю з хлопчиком, додав:
- Живи, як живеться! Так то...- І задумався.
- А може й так! - подумав Вася і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.
- Чого ж ви сидите тут? - зачервонівшись і задихавшись промовила Галя, підбігши.- Гайда в хату! Тату...
- Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може Василь Семенич закусять!
- Ні, спасибі, я обідав,- піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе якось ніяково, але твердячи одну думку: «Треба бути твердим, треба бути твердим!»
Ввійшовши в хату, Галя хотіла виймати вареники, поставила вже навіть на стіл полумисок. Але Вася спинив її.
- Не треба, голубко, не треба! Їй-богу, мені зовсім не до іжі! (Господи, як бути?) Краще сядь коло мене! Ну, так! Скажи, ти дуже-дуже любиш мене? Скажи мені щиро-щиро, як перед самим богом!
- Та що ви? - засміялась Галя.
- Ні, ти не смійся, скажи! Ну, любиш?
- Господи! Та я ж вам уже сто раз казала! Ну, люблю, люблю, люблю... Так?
- Так... Ну, так от що... А ти дуже любиш? - (Треба бути чесним, треба бути твердим).
- Дуже, дуже, дуже...
- Ну, так от що; хочеш за мене заміж? - І Вася, ніяково посміхаючись, вижидаючи, став дивитися їй в лице, котре спершу зчервоніло, потім зблідло і, нарешті, засміялось і зробилося знов спокійним.
- Вигадайте ще що,- промовила вона.
- Та я тебе навсправжки питаю! Хочеш? - знов запитав Вася і почав з якимсь вижиданням слідкувати за Галею.
- Та ви таки справді? Не жартуєте? - зблідши спитала тихо Галя і пильно подивилася на Васю, котрий то хмурився, то ніяково посміхався, то дивився їй
