т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ну, чого ще? - відчиняючи двері похмуро промовив Сігізмунд.
- Не забудь же щонебудь вигадати, щоб нарозумить Василя... Видумай!
- Та добре.
- Так зараз їдеш?
- Та зараз же... Яке милосердя проявилось...
___________
На другий день була субота й Вася сам давав робочим тижневий рощот. Сонце вже сідало й тільки верхи залізної криші ще були залиті проміннями, мов золотом. З поля бігли двором корови, телята, задравши хвости, вибрикували коні, мемекали вівці, ревли воли, чувся десь за клунею голос Петра - пастуха, чогось гукала куховарка Гапка, реготались строкові хлопці коло діжки з водою, з села неслася пісня, десь за садом хтось ахикав, галас, регіт, турбота.
- А куди одіякон, бісова душа! Куди, бодай тобі повилазило!
- Та гони його на Мотрю, він злякається та побіжить прямо в загін.
- Порадь батькові своєму, дурний! - образилась Мотря.
- Нехай, як побачимося з ним та з твоїм прапрадідом.
- Дай боже, щоб скоріше!
- Ач, яка гостра! Як сокира, що вітер рубає!
- Хай ти сказишся!
- Ха-ха-ха-ха!
А перед вікном Васіної кімнати стояла купа чоловіків і дівчат, котрих по одинці Вася викликав і рощитував.
- Семен Нужний!
- Ось!
- За три дні по сімдесят, два десять. Так?
- Та так, паничу, почухався Семен Нужний.- Але тут мабуть не-большая ошибка.
- Як?
- Та так... Я, значиться, був три дні. Але я єзділ... ще за дєлом, таки ж для економії. Потому, виходить, я вже бил чотири дні, а не три.
- За яким ділом? - похмурився Вася і подумав: «Господи, як пропада українська мова! «За дєлом».
- Та я ж возіл учорась Сігізмунда Штаниславича до залєзной дороги. Усьо ж таки день.
- От анафема,- шепнув Іван Галка Семенастому.- І тут урве сім гривень! За те, що дівку піддержував.
- Ну, добре,- одвітив Вася й додав ще сімдесят копійок.
- А це,- ніяково протягаючи книжечку, пробурмотів він,- так... дітям вашим книжка. Читати...
- Та у мінє, паничу, нема дітей, я удов...- засміявся Семен Нужний, але книжечку взяв, поторкав її пальцем і поклав за пазуху, моргнувши хлопцям. Хлопці пирснули і повідвертались.
- Трохим Нужний!
- Тю! Та всі Нужні! - почулось у купі.- Кому вони нужні?
- Собаці за п’яту ногу!
- Ви були п’ять день?
- Ні, паничу, шесть; я бил шесть дньов.
«О, знов: «бил», «дньов!» - подумав Вася.
- Як же шість? Тут записано п’ять,- подивився Вася в книжку,- ну, так! Трохим Нужний п’ять день. Як же так?
- Та мабуть, паничу, забили записать, а я шест дньов бил. Ось даже спросітє у кого вам буде завгодно...
- Ох, як коверкають, ох, як коверкають,- з мукою думав Вася, і не розбираючи вже, давав стільки, скільки йому казали, не забуваючи кожному всунути книжечку.
- Ану, ви, чорняві на три пальці під носом... Розступиться, дайте дорогу!
- Еге ж, який проворний, підожди трохи!
- Та мені ніколи.
- Ну, а ти ж бачиш, що ми танцюємо, потанцюй і ти.
- Та їй-богу, ніколи. Мене панич швидко рощитають.
- Що там таке? - спитав Вася, рощитуючи вже дівчат.
- Та парубок хоче рощот...
- А як його звуть?
- Корній Буряк. Буряк! - крикнув парубок.
- За тиждень?
- Тиждень.
- Ну, йди, бери!
- А книжка ж нащо, паничу?
- Прочитаєш завтра! - одвітив Вася і нахилився до грошей.
Парубок подивився на книжку, на дівчат, здвигнув плечима і, протовпившись, побіг за чоловіками, що сходили вже на греблю.
- Ну, й чудасія! - крикнув він, наздогнавши їх.- На придачу книжка!
- І тобі? - спитали декотрі.
- І вам хіба дав?
- Дав.
- Тю! Навіщо ж це?
-- Ану, яка в тебе... «Від чо-о-го вме-р-ла Ме-ла-ся». І в мене така. Що ж це за знак?
- Може це... щонебудь.... таке...- покрутив пальцем коло лоба Семен Нужний.- Розумне!
- Буде тобі розумне,- похмуро кинув Трохим,- як побачить становий!
- Нуда!
- От тобі й «нуда!» Хіба не пам’ятаєш, що було торік Карачівському вчителеві, як знайшли у нього книжки?
- Та то ж багато... А в мене одна.
- То все одно... Не бійся, якби що путнє, не давав би він даром... Кумедний, кумедний, а такого Москаля підвезе, що... знатимем...
- Та де там! - вмішався Галка.- Хіба такий що зробить? Забавляється прямо з жиру та й годі! Він плохий! Ти ж чув, що він сьогодні говорив: «Я, каже, хочу з вами жити, як брат з братами. Я, каже, раз-у-раз можу і хочу бути вам у пригоді».
- А як же! - вір йому! Говорити все можна.
- А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє?»
- Та дурний!
- Хто?
- Та хоч би й панич. Меле, меле... Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка... Хоч би вже в школу їхав скоріше.
- Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати...
- Та ну?
- Побий мене бог!
- Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.
- Дуріють пани!
- Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! - Витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.
- А на цигарки! Не зна куди діти.
- Тю! Що то за бита голова... Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться... Хм... Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка... Ану, кресни огню... Побачиш, хороша книжечка... Ач!
Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.
А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі,
