т. 8 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Та хіба ти вік ледарем будеш? Ти скінчиш університет...
- Я кидаю університет,- нахилив голову Вася.
- О! Це ж навіщо?
- А навіщо я буду в ньому? Що він дає? Буду тут жити, хазяйнувати, працювати для свого діла…
- Надінеш кирею, женишся на Гальці, повикидаєш з будинку рояль, книжки... Ха-ха-ха! Наведеш дядьків... Ха-ха-ха!
- Дядьки такі ж люди, як і ми.
- О звісно, звісно! Ха-ха-ха-ха! Дьоготь, регіт, лайка... Зробиш школу в залі, будеш читати їм, як у ту неділю в клуні; тепер тут я, а тоді вже, звісно, мене не буде.
- Мамо, навіщо ця іронія? Я ж не сміюся з вашого життя, я не сміюсь, що ви...
- Що я живу погано? Правда, правда?
- Я цього не говорю...
- Але думаєш?.. Ха-ха-ха! Ну, так знай, що й я лібералка! Ти з одного боку ліберал, а я з другого... Ну, нічого, нічого! Ти краще сядь коло мене, обніми мене... Не хочеш? Ну, я коло тебе сяду... От так... Ну? Я ж твоя мама? Ти ж любиш свою маму? Правда? Мама твоя погана, говорить таке, що й товариш інший не скаже, живе розпусно, має полюбовників...
- Ах, мамо, навіщо це?
- Ні-ні, треба, треба... Я бачу і ти бачиш. Ти осуждаєш. Я бачу... Осуждаєш, правда? - погладжуючи чуба Васі, заглядала йому в очі Віра Андріївна.
- Не мені судить вас,- помовчавши, тихо промовив Вася і жалко йому до сліз стало матір.
- Ну, значить, ще любиш свою маму,- весело сказала Віра Андріївна.- Любиш, любиш! Ну, а як любиш, то кинеш ці химери, кинеш?
- Е, мамо,- відсунувся зараз же Вася,- я таких підходів не люблю...
- Вася! Це не підходи, не підходи, їй-богу, Вася, голубе, це не підходи! Я так... Ну, як собі хочеш, роби все, тільки це - не підходи... Сядь коло мене, сядь! Ну, так! Віриш, що не підходи?
- Та... вірю....
- Ні, не віриш; але я тобі говорю, що це не підходи! Роби, як хочеш! Я ж бачу все одно, що ці ідеї недовговічні в тобі. Ні, подумай собі: ти молодий, ти ще не жив... Ти проведеш свою молодість в оцій сорочці, на дошках... Та сам потім заплачеш... Краще поїхав би в город, погуляв із товаришами, пожив би, як треба жити... Га, любий?
- Е, мамо! - сумно махнув рукою Вася.- Я вже жив так, остогидло!
- А ти спочинь! Звісно, надокучає одно, спокою треба. А головне, не по багату живи... От, як я... Ха-ха-ха! То спочиваю, то «живу».
- Ні, мамо! - твердо промовив Вася і встав, злегка відвівши руку Віри Андріївни з своїх плечей.- Мої наміри тверді. Це моє останнє слово... Я кинув те життя і починаю нове... До вас же я повернувся, як до рідної людини, до матері, а ви,- гірко всміхнувся він,- смієтесь із мене!
- Та як же! Ну-ну, не сердься, ну, сядь! Ну, поговоримо! Куди ж ти? Посидь іще!
Вася сів. Віра Андріївна тихо прихилила його голову собі на груди, заглянула йому в очі й почала гладити тихенько й ніжно по щоці. І під це погладжування так тепло зробилось Васі, так мило, так жаль чогось себе, що прийшлось повернути голову й сховати лице під рукою матері.
- Так ти не осуджуєш своєї гидкої мами? - тихо промовила Віра Андріївна й почула, як серце її дуже-дуже забилось, чекаючи одвіту.
- Ні,- прошепотів Вася й йому ще жалкіше зробилось і себе, й матері, котра в цю хвилину щасливо й радісно посміхалась, дивлячись кудись далеко-далеко.
- Можна? - почувся голос за дверима і, не дожидаючись одвіту, в кімнату швидко ввійшов добродій у чесучовім піджаці, широких, модних штанах, чорнявий, високий, вусатий.
- Нещастя, Віро Андріївно,- промовив він сідаючи на кріслі.
- Яке? - схопилась Віра Андріївна і трохи зблідла.
- Упала дівка в барабан і одірвало шматок ноги...
- О, боже! Де вона? Де?
- Та ви не турбуйтесь так...
- Я тебе питаю, де вона, де? - крикнула Віра Андріївна.
- Ми не одні, Віро Андріївно! - змішався добродій, поглядівши на Васю, котрий стояв блідий, чекаючи одвіту.
- Ах, господи! Я тебе питаю, Сігізмунде, де вона, а не скільки нас тут! Та говори ж, говори, де вона? І дуже, дуже?
- Та нічого... Коло білої кухні, привезли її...
Віра Андріївна й Вася зараз же вибігли.
Через півгодини Віра Андріївна вернулася розхвильована, сердита й блідна.
- Це все через цього дурня, через цього божевільного, через синка мого! - накинулась вона на Сігізмунда Станиславича.- «Ідеї», «хазяйство!» А ти де був!
- Я ж їздив на поле, я ж тепер в одставці,- усміхнувся Сігізмунд Станіславич.- Звісно, Василь Семенич нікого не поставив для присмотру, дівки розгулялись, почали борюкатися, ну, і впала...
- О, господи! Я не можу без жаху згадати ногу! Пальці одірвані... один ще висів на шкуринці... м’ясо червоне... кров... Ух! Треба руки вимити... Я вся в крові...
- Це ж чого?!
- Перев’язувала ногу... О, боже, боже! Яке нещастя! Ні-ні! Годі! Що хочеш роби, а якнебудь вибий ці ідеї з його голови, бо не одна ще порве собі ногу в барабані. Як знаєш, придумай, видумай... Дай сюди рушник! Видумай, милий, видумай! Це ж не можна так! А потім от що: зроби це для мене! Відвези цю дівку в Київ у больницю! Візьми гроші, на тобі сто-двісті карбованців, тільки нехай вилічать її!
- Та що ти, навіщо сто-двісті?! Карбованців двадцять буде.
- Ну, словом, скільки буде треба. Вези її, вези!
- Та можна й тут.
- Ні-ні! Ну, я тебе прошу, ну, для мене, голубе, повези її сам, здай лікарю хорошому! Вези зараз її, ще на поїзд поспієте!
- Та що ти? Як же так зараз, можна завтра...
- Ні-ні! Ах боже, вона ж мучиться, Сігізмунде!
- Ех! - махнув з досадою рукою Сігізмунд і вийшов.
- Сігізмунде, Сігізмунде! - схопилася вмить Віра Андріївна щось
