Під тихими вербами - Борис Грінченко

їх був i най­ро­зум­нi­ший, i най­письмен­нi­ший; за йо­го по­ра­дою всiм бу­ло доб­ре, а те­пер во­ни не мог­ли да­ти спра­вi нi­яко­го ла­ду. А дру­ге: не бу­ло в їх без йо­го то­го ду­ху смi­ло­го, бадьоро­го, на­дiй­но­го, що вiн якось умiв на­ди­ха­ти їм. Бу­ло, од­но сло­во тiльки ска­же, то вже так i хо­четься i ро­би­ти, i до­бу­ва­ти, чо­го тре­ба, а те­пер не бу­ло ко­му то­го сло­ва ка­за­ти. А най­бiльше їх приг­нi­чу­ва­ло те, що че­рез яке дi­ло Зiнька в їх не­ма. Як­би вiн прос­то ку­дись пi­шов або поїхав, то це не так би бу­ло їм прик­ро. Але на Зiнько­вi страш­ною хма­рою на­ляг­ло об­ви­ну­ва­чен­ня… та ще яке!..

Щоправда, то­ва­ри­шi то­му не йня­ли вi­ри i го­лос­но про­мiж се­бе i всiм це ка­за­ли. Най­пал­кi­ше ос­ту­пав­ся за йо­го Ва­сю­та. Вiн на­вiть їздив у го­род, хо­тiв од­вi­да­ти Зiнька в тюр­мi, хо­див до слiд­чо­го, про­хав,- не пу­ще­но. По­чав був упев­ня­ти слiд­чо­го, що Зiнько не ви­нен, та той i слу­ха­ти йо­го не схо­тiв, i з ха­ти пi­шов. Ва­сю­та вер­нув­ся зас­му­че­ний, але ще дуж­че спе­ре­чав­ся, на­вiть сва­рив­ся з ти­ми, хто об­ви­ну­ва­чу­вав Зiнька. А та­ких бу­ло ба­га­то: Ряб­чен­ко, Ко­па­ни­ця, Тон­ко­но­жен­ко та iн­щi та­кi об­ви­ну­ва­чу­ва­ли че­рез те, що їм то­го бу­ло тре­ба, та й вельми вже во­ни не­на­ви­дi­ли Зiнька; iн­шi - че­рез те, що звик­ли тим ба­га­ти­рям у всьому по­ту­ра­ти й по­та­ку­ва­ти; ще iн­шi - тим, що зав­сiг­ди во­ни ра­дi, як є хто по­га­нi­ший за їх, i зав­сiг­ди в їх ви­нен той, ко­го об­ви­ну­ва­чу­ють; вреш­тi, най­бiльше бу­ло та­ких, що от - усi го­во­рять, то й во­ни го­во­ри­ли. I за­раз поз­на­хо­ди­ли­ся та­кi й жiн­ки, й чо­ло­вi­ки, що ба­чи­ли, як Зiнько i до Ївги хо­див, як i цi­лу­вав її. Жiн­ки най­бiльше на­па­да­ли­ся на Ївгу. Її то­го ж дня, що й Зiнька, по­сад­же­но бу­ло до тюр­ми, та не­дов­го дер­жа­но, бо не­за­ба­ром ви­яви­ло­ся й до­ве­де­но, що во­на ще в су­бо­ту вдень пiш­ла в Чор­но­вус i там но­чу­ва­ла. Та хоч i вер­ну­ла­ся з тюр­ми, та не на доб­ре: ба­чи­ла, як її об­ми­на­ють лю­ди, чу­ла, як про неї пле­туть плiт­ки. А їх пле­те­но так, що не­за­ба­ром усе се­ло зна­ло, та й дрiб­ненько зна­ло, ко­ли та яким по­би­том Ївга при­на­ди­ла Зiнька, як во­ни вдвох Грицька ду­ри­ли, як во­на за­бу­ла пе­рес­те­рег­ти йо­го, що йде на нiч у Чор­но­вус, а Зiнько прий­шов до неї та й нат­ра­пив на Грицька, як Грицько з їм зас­пе­ре­чав­ся, а да­лi по­ча­ли во­ни й би­ти­ся, аж по­ки здо­ро­вi­ший Си­ва­шен­ко та­ки i вбив Грицька. Це ж те­пер кож­не зна­ло й ма­ле. До­то­чу­ва­но ще й ба­га­то iн­шо­го. Од­нi ка­за­ли, що в Си­ва­шiв уже сiм'я та­ка: один - ко­но­вод, пi­шов на Си­бiр, дру­гий от чо­ло­вi­ка вбив, а тре­тiй та­кий, що й з жи­во­го шку­ру де­ре. А про те, що Зiнько ж повс­та­вав про­ти то­го Де­ни­со­во­го шку­ро­дерст­ва, дак уже й не зга­ду­ва­но, мов то­го й не бу­ло. А те доб­ре зга­ду­ва­но, що Зiнько зав­сiг­ди не та­кий, як лю­ди, був: що ста­рi лю­ди ка­за­ли, дак те все в йо­го дур­ни­ця, брех­ня, ви­гад­ки; тiльки що в книж­ках по­на­чи­тує, дак те прав­да. I про вiдьми брех­ня, i про чор­ти брех­ня, i го­рiл­ки не пий, i в гро­ма­дi прав­ди не­ма,- та­ке, що й ку­пи не дер­житься, пiв­то­ра людсько­го, та й го­дi! А що вбив, то то вже пев­на рiч: ко­ли ж во­но все так до то­го при­хо­диться!

Все до то­го при­хо­ди­ло­ся,- це ба­чи­ли й мо­ло­дi то­ва­ри­шi, i це їх збен­те­жу­ва­ло най­дуж­че. Во­ни не йня­ли, не хо­тi­ли йня­ти то­му вi­ри, та навк­ру­ги всi, як один, про це го­во­ри­ли, всi бу­ли пев­нi… а во­но й ро­би­ло наг­нiт на їхнi ду­шi, а во­но й ли­ша­ло слiд їм у сер­цi - не­по­мiт­но їм са­мим, а та­ки ли­ша­ло. Во­ни не йня­ли вi­ри, та й са­мi не пос­те­рег­ли, що там десь гли­бо­ко-гли­бо­ко, аж на днi ду­шi, во­ру­ши­ло­ся страш­не пи­тан­ня: "А що, як цьому прав­да?"

Зiнько був у їх го­ло­вою, а те­пер усе се­ло за­ки­дає цього чо­ло­вi­ка бо­ло­том. I час­ти­на цього бо­ло­та па­дає нi­би й на їх, мов­би то й во­ни бу­ли не­гар­нi, слу­хав­ши­ся лю­ди­ни, що спля­ми­ла се­бе та­ким зло­чинст­вом. Цього їм нiх­то не ка­зав, а якось мов­би вид­ко бу­ло йо­го по лю­дям.

I все те стра­шен­но приг­нi­чу­ва­ло ду­ха трьом то­ва­ри­шам: Ва­сю­тi, Кар­по­вi й Дмит­ро­вi. Тiлько троє їх те­пер i ли­ши­ло­ся. Дум­ка бу­ла, що з п'ятьох душ їх то­ва­рист­во ско­ро ви­рос­те до де­сятьох, до двад­цятьох i все рос­ти­ме, рос­ти­ме, аж по­ки вiзьме го­ру в гро­ма­дi; а от те­пер i тих п'ятьох уже не­ма, тiльки троє… I цi троє хо­ди­ли зас­му­че­нi й зрiд­ка зi­хо­ди­лись до­ку­пи, а ко­ли зi­хо­ди­лись, дак гро­мадських справ уже якось не за­чi­па­ли. Не хо­ди­ли i в гро­ма­ду…

А гро­мадськi спра­ви сто­яли по­га­но. Про тую жа­ло­бу за про­да­ну Де­ни­со­вi зем­лю нiх­то те­пер i не зга­ду­вав,- во­на вже пiш­ла в не­пам'ять. Де­нис гос­по­да­рю­вав на тiй зем­лi як справж­нiй ха­зяїн. А все їх то­ва­рист­во, вку­пi з Ва­ви­ло­вим, узя­ло в по­се­сiю Го­рянсько­го зем­лю. Те­пер уже гро­мадська зем­ля опи­ни­лась усе­ре­ди­нi; ба­га­тирська ко­лом круг неї об­ви­лась, i те ко­ло по­чи­на­ло вже стис­ка­ти гро­ма­дян та­ки ду­женько. За­раз же по­бiльша­но цi­ну на зем­лю аж на два кар­бо­ван­цi. Диб­ля­ни не схо­тi­ли спер­шу бра­ти, зчи­нив­ся ве­ли­кий крик. Га­ла­су­ва­ли дов­го i на­ва­жи­ли­ся по­пи­та­ти зем­лi в дальших па­нiв. А тi, до­чув­ши­ся, що в диб­лянсько­го то­ва­рист­ва зем­ля по­до­рож­ча­ла, при­ки­ну­ли цi­ну й со­бi, хоч уже й не по два, а по кар­бо­ван­цю на де­ся­ти­нi. А як зва­жи­ли диб­ля­ни, що це за яких двад­цять верс­тов тре­ба во­зи­ти з по­ля сно­пи, то й зов­сiм по­жу­ри­лись. По­ба­чи­ли, що во­но чи й обiй­деться панська зем­ля де­шев­ше про­ти ту­тешньої. I за­раз же дех­то пi­шов та й узяв зем­лю в Ряб­чен­ка чи в йо­го по­ли­га­чiв, а по­ба­чив­ши теє, ки­ну­ли­ся й iн­шi ту­ди ж. I так ста­ло­ся, що диб­ля­ни, по­га­ла­су­вав­ши тро­хи, та­ки i по­ча­ли пла­ти­ти по два руб­лi зай­вих за де­ся­ти­ну.

Це од­но, а то­дi ви­яви­лось i дру­ге. Де­ко­му до­ве­ло­ся вже в пи­ли­пiв­ку по­зи­ча­ти гро­шi. Зви­чай­но бра­ли на вiд­ро­бi­ток. Ду­ма­ли ж, що вiд­ро­бi­ток бу­де та­кий, як i по­пе­ре­ду, аж во­но нi: по­бiльша­но йо­го ма­ло не в пiв­то­ра ра­зу. Знов дех­то ки­нув­ся де­iн­де по­шу­ка­ти гро­шей, та де ж їх знай­деш? Тiльки в то­го, в ко­го во­ни є, а тi всi од­ним ду­хом ди­шуть. Як з зем­лею бу­ло, так i з грiш­ми: по­хо­ди­ли-по­хо­ди­ли та й по­вер­ну­ли­ся до своїх, на все зго­див­шись.

Це все обу­рю­ва­ло диб­лян, а дех­то тя­му­щi­ший по­чи­нав уже ро­зу­мi­ти, че­рез вi­що Зiнько