т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

А Наталя й досі не знає, чому так сумно, так тужно, так боляче-солодко дивитись на красу. Що краса у неї велика, вона це знає, о! - це вона добре знає.

У той самий вечір вона сама це сказала мені:

- Ти думаєш, я собі ціни не знаю? Ого! Захочу і завтра ж матиму автомобіль.

(Вона страшенно любить автомобілі.)

- Не віриш? Посміхаєшся?

Я вірив, але посміхався зовсім од іншого.

- І матиму! Мені надокучило їсти картоплю і вкриватись одним плащем.

(У нас були такі обставини, що ми годувались одною картоплею і вкривались тільки плащем.)

- Мені надокучили твої дурноваті мрії. Так, надокучили! О, це я тобі щиро говорю. Я - не свята... К чорту! Давай мені грошей, а не пісень. Грошей! Розумієш?

Вона, дійсно, ніколи так щиро не говорила. Я сидів з похиленою головою, а тут підвів її і подивився на Наталю. Ах, яка ж вона гарна була! Боже, вона була така гарна, що хотілось бахнути цею головою об кінець столу і пробить її, як негодящий горщик.

- Ну, чого вилупив очі? Почнеш нотації читать за цинізм? Можеш! Я - не свята. Мені надокучило буть святою. Годі! Мені треба грошей, от і все. Ідеали, шукання, великий дух і подвиги можеш лишити у себе. Це мені не підходить. Так-так! Що? Не ждав?

Я таки не ждав. А може... а може й ждав, бо чого ж так сумно, чого так тужно стискувалось моє серце раз-у-раз, коли я дивився на красу її тіла?

Я їй нічого більше не сказав. Я навіть плащ не взяв с собою і мовчки вийшов із хати.

Пізно було вже. На вулиці туман, як наміткою, обгортав лихтарі. Прохожі з піднятими комірами і руками в кишенях поспішно минали повз мене. Вони знали, куди йшли. А я не знав, тому й не поспішав. Я навіть рук не ховав у кишені й коміра не підіймав. Я тільки посміхався. Але коли б хтонебудь узяв ту посмішку з губ моїх і розпустив її в чомусь такому, де можна розпустить і сміх, і плач, то в посмішці моїй мабуть не дуже багато виявилось би сміху.

На розі одної вулиці я зупинився. Тут часто я піджидав Наталю. Часто ми проходили тут, щільно пригорнувшись одне до одного. Тут також часто з’являлась одна постать, від якої у нас жалісно й з гидливим страхом стискувалось серце.

Так, ми тут часто проходили. Ми спішили додому. Вдома нас чекала холодна картопля і плащ.

Хм! Куди ж тепер мені йти? У всякому разі не здобувать же грошей. Розуміється. Але все ж таки куди?

Туман і вулиця були вогкі, холодні, але все таки тепліші, ніж той клубок, що давив мені груди. І я пішов знову по вулиці в тумані.

І раптом зо мною хтось порівнявся. Я озирнувся. То була та сама істота, яку ми часто зустрічали на цих вулицях. Це було те саме жалке, страшне створіння, яке викликало в нас якийсь містичний страх і бажання ще тісніше пригорнутись одне до одного.

Вона з’являлась завжди якось несподівано, як дух; завжди з’являлась на самих безлюдних місцях. Ми сумнівались, що вона проститутка, хоча не раз бачили, як вона підпливала, наче тінь, до якогонебудь прохожого. Але той, глянувши на неї, моментально одвертався й поспішно одходив. Ми іноді балакали про неї і Наталя не раз питала мене, невже знаходяться мужчини, які можуть піти з цим страховищем, з цим привидом!

Дійсно, вона була як привид, як мара проституції, як страшний символ прокаженої професії. Одягнена була завжди однаково, немов уже цілі віки ходить тут щоночі. Та й навіщо, справді, марі міняти туалет? Завжди в довгому сірому пальті, складки якого не хитались, коли вона пересувалась під стінами, повз глухо замкнені двері та вікна крамниць. Завжди в старомоднім темнім капелюху, з якого на лице звисала густа, сіра вуаль, завжди з парасолем у руці.

Ми раз зустрілись з нею під лихтарем. Крізь вуаль на нас глянуло таке страшне лице, що мені аж ноги ослабли. Якесь надзвичайно бліде, з вимученими очима, підведеними, як звичайно у всіх проституток, з намальованими губами, але такого рисунку, який може бути тільки в мертвяка.

Чого вона ходила темними ночами попід стінами? Невже можуть бути такі мужчини, що ідуть з нею?

Хм! Наталя сумнівається.

Я ще раз озирнувся й посміхаючись подивився їй в лице. Це лице цілком відповідало тому, що було мені в грудях.

Ще не ставало, щоб я почав цілувать це лице, щоб це створіння милувало мене.

А чому ні? Хе! Вона, певно, якраз для таких, як я зараз, призначена.

- Добрий вечір! - промовила вона тихим і, правду казати, мелодійним голосом.

- Добрий вечір! - голосно одповів я, все таки посміхаючись.

Вона пильно вдивилась у мою посмішку, обвела розрізненими очима моє лице, груди і так же тихо й рівно спитала:

- Гуляєте?

Я розреготався.

- Розуміється, гуляю! Я люблю в чудову погоду гуляти по вулицях.

Вона ще раз зупинила на мені свої мертві очі. На лиці, запудренному до мертвої непорушности, не мигнуло нічого, немов вона вже звикла й до такого сміху і взагалі до таких добродіїв, що гуляють в чудову погоду по таких тихих вулицях.

- Ходімте зо мною? - нахилила вона голову.

- Куди?

- Ну, «куди». До мене.

- Чого?

Вона подивилась на мене.

- Ви не знаєте?

Я теж подивився на неї. Якийсь прохожий під парасолем озирнувся на нас. Глянув на неї, потім швидко на мене, і на лиці його я прочитав немов здивовання, усмішку і жаль до мене. А що б то сказала Наталя? Хе!

- Підете? - спитала вона, нахиливши знов голову.

Мені раптом стало так холодно, що аж по голові пройшов мороз. Не від того, що я був в одному піджаку, а від чогось іншого, від чого навіть на екваторі людині стане холодно.

- У мене немає грошей,- хмуро й холодно сказав я.

-