т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В. К.

ОПОВІДАННЯ

Том 4

Моє останнє слово

Прошу по моїй смерті тільки через тиждень читати цей зшиток, зібравши всіх тих, хто мене знав. Без Андрія Гаюри (студента університету) і панни Кохерман - не читати.

Так. Я постановив списати своє знамените й багаче життя, покласти на груди собі зшиток з цим описом і застрілитись.

Але, здається, тільки дуже наївно брешу собі: Та застрілитись, правда, я може й застрілюсь, але зовсім не через те, що так постановив. Можливо, що й постановив я це тільки для того, щоб одтягти хвилину смерти, щоб побазікать про себе трошки, щоб про мене, принаймні, поговорили, а може, й пожаліли...

А проте, від ваших балачок, мої панове, мені вже тепер нічого не станеться. Правда? (Я ж думаю, що ви читатимете таки це писання, себто, значить, я буду вже там, де нема ні сліз, ані воздиханій, ні вас, мій любий тестю, що гірше сліз і воздиханій.)

Але що б ви вже собі там не казали, я собі кажу, що ця смерть моя є щось більше за дрібницю, щось крупніше. Хоча... що, воїстину, важного в тому, що помре такий суб’єкт, як я? Ну, одним менше, а нас же, господи, так багато. (Почуваю, що трошки зловживаю смиренням - в далекій, малюсенькій щілинці душі я все ж таки вважаю себе не таким, «яких багато».)

Ну, словом, смерть моя не буде дрібницею. Це - факт, так я думаю і годі з цим. Але, з другого боку, я певний, що застрілюсь дріб’язково. От, власне, дріб’язково, поганенько, страховито, навіть не бажаючи того в ту хвилину, через якийсь незначний дрібненький випадок,- висміє мене хтонебудь або обнесуть часом у знайомих. У цю хвилину, коли в мені гуде склянка горілочки (ваш приклад, Іване Кіндратовичу, став мені в пригоді, красненько дякую!) - я навіть можу це зробити й зараз, але потім...

А, власне, коли я не брешу собі, то чому дійсно, не взяти б мені зараз револьвера, приставити до п’яної голови моєї і не рознести її, як гниле яблуко? І без всяких описів, зшитків і пояснень?

Але, знов таки, чому ж мені й не застрілитись тоді, коли я того схочу, хоч би списавши двадцять зшитків?

А проте, все це - дурниці і знов... дрібниця. Господи, та невже ж я навіть помру дріб’язково?!

Так, почуваю, що й помру дріб’язково. Коли б я взяв і, як ковбасу, начинив себе динамітом і розірвався б десь на вулиці, то й ця дика, безглузда смерть прибрала б у мене характер якоїсь жалкої дрібниці. Є люди, які до чого б великого не доторкнулись, моментально роблять його дріб’язковим, банальним, нецікавим. Я знаю по собі: усе, що моє, мені здається незначним, неважним. Здається, якби я раптом заволодів першою красунею в світі і побув з нею хоч тиждень, вона б загубила всі свої принади.

Ось далеко я стою від цього недавнього і питаю себе: чому все сталося так? Чому я все робив от так, а не інакше? Через що я прийшов до думки про смерть (хоча може й не помру) і через що, скільки я не дивлюсь уперед, нема у мене інтересу до життя? Нудно. Не горе, не нестерпне страждання, не трагізм ситуації доводить мене до цієї думки, а... невідомо що.

Бачу, по ваших обличчях пробігла думка: ви і всі певні, що я стріляюсь через те, що трапилось зі мною у жандарів. Правда?

Ні, не те. І те, і не те. Ви думаєте, що якби того не було, я б не стрілявся. А я думаю, що, якби його й не було, я все одно помер би... Мусів би померти.

Ви не розумієте? А я розумію.

Що таке самогубство? Газети дуже просто завжди пояснюють: жив собі чоловік, жив-поживав, був як усі; і трапилось йому нещастя,- згубив багатство, померла близька людина, нещасливо закохався: він взяв і вбив себе. Коли б цього нещастя з ним не трапилось, він би жив і досі.

Що значить самогубство? Я б намалював таку картину: провалля, безодня, темні тумани, гнилі та вогкі, клубами снуються по мокрих обвалах. Вгорі далеко ясніє щось, що - невідомо: може країна, засипана квітками, сонцем залита, може те, що зветься щастям, може просто звичайний обивательский лихтар. В туманах, над безоднею, в жахливій самоті висить людина, судорожно, цупко держачись за паршивеньку бур’янину і вперто задираючи голову догори. Видно, що довго вже вона висить тут: сліди від ніг у каменю повибивані, видно, лазила довго з бур’янини до бур’янини - висять вони поломані. І раптом дмухнув вітер, камінчик скотився, ударивсь у паршивеньку бур’янину, та хруснула, тріснула, і зірвався чоловік, і полетів у безодню, в темні й таємні тумани. Через що він зірвався? Що зломилась бур’янина? Ні, того, що не стояв він на ногах, що була під ним безодня, а круг його самота й тумани, темні та вогкі. Чорт мені в бур’янині, коли круг мене земля та цілі дерева? А над безоднею і бур’янина до життя прив’язує.

Тепер трошки розумієте, чи ні?

Ще поясню. Читав я раз в одній газеті, що десь, в якомусь містечку на полудрабку чужого воза завісився п’яничка-міщанин. Факт звичайний і нецікавий. Але цікаво, через що завісивсь. Тільки через те, поясня газета, що в корчмі йому хтось з насмішкою сказав: «мовчи ти там, стрючкуватий». (Ніс йому, мабуть, був схожий на стрючок.) Міщанин узяв і повісився. Очевидячки, якийсь божевільний п’яничка. Подумаєш, яка персона: за «стрючковатого» на смерть, іменно - на смерть образився.

Так пояснила газета, бо як же його, справді, пояснити таке безглуздя? Жив собі міщанин, піячив, нічого не робив, жив собі на втіху і раптом, маєш, од дурниці взяв завісивсь.

А справа дуже проста: міщанин-п’яничка висів на бур’янинці. Довго, мабуть, висів, корчився, дряпався, тумани холодом і самотою стисли груди, дмухнув вітрець, хтось крикнув йому «стрючкуватий!» - міщанин і зірвався.