т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ну, роздивились? - нетерпляче з легким усміхом сказала вона.- Тепер одповідайте: прийдете?
- Прийду. Але я хотів би...
- В дев’ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас буду ждать. До побачення!
І не глянувши більше на нього, не слухаючи його, вийшла з номера.
________
Розуміється, Довгаль був рішуче приголомшений. Головне, що це все вийшло так несподівано; він міг би поводитись далеко солідніше, розумніше, ну хоч би трохи вільніше, якби це все було не так раптово й надзвичайно. Але так... Ця женщина рішуче не була повією! Вона не була й розпусницею, це - ясно, навіть похотливою не була вона. Що до грошей... Ну, це просто почувалось, що, якби він хоч натякнув їй про це, вона б, не довго думаючи, дала б йому по фізіономії. Так уже зо всього почувалось: так що ця думка ні разу й не стала перед ним серйозно.
Що ж за чорт? Що за людина? Чого їй треба було? Шпиг? Але ж вона сама сказала, щоб не розпитуваться ні про що?
Довгаль рішив купить нові штани, постригтись, поголитись і, взагалі, прибратись на п’ятницю. В довгих штанях він завжди почував себе якось вільніше, упевненіше, сміліше.
Читалось йому ці дні погано, а тулялось вечорами ще гірше. Скучно було і вулиці були занадто довгі та шумливі, а саме ходіння по них уявлялось просто безцільним і нудним. Чудної женщини не було ніде.
________
У п’ятницю вона ждала його. Той самий номерний стрів Довгаля перед готельчиком і з сонною пикою провів до номера, де вона чекала на нього. Номерок був той самий. Так само проти ліжка висіло засиджене мухами дзеркало і в йому було видно покривало, яким була накрита постіль і подушка. Не подушка лежала на покривалі, а покривало на подушці. На це Довгаль якось одразу звернув увагу і почув знов приємний холод, який, правда, всі ці дні, а особливо ввечері сьогодні, часто пробігав по серцю. Женщина сиділа за столиком і з заклопотаним виглядом дивилась на Довгаля.
Довгаль повісив свій капелюх і занадто розв’язно підійшов до неї з простягненою рукою та жартівливою посмішкою. (Треба до чести його сказати, що він у ту хвилину сам почував нікчемність цієї посмішки, але не міг чомусь зігнать її. Від того вона була крива трохи й видно, що роблена.)
Женщина похмурилась, дуже уважно обдивилась його з ніг до голови, зупинилась на нових штанах, на підстриженій бороді і ще більше нахмурилась, ніби всі ці зміни дали їй ще більш клопоту. Жартівливої ж посмішки наче не помітила.
- Добрий вечір! - промовив Довгаль.
- Добрий вечір! - сухо одповіла вона й ледве торкнувшись його руки своєю, зараз же одняла й одвернулась. Потім зразу ж встала і, не дивлячись на нього, сказала:
- Я почуваю себе стомленою й хочу лягти. Ви нічого не маєте проти?
І не дожидаючись його одповіді, нахилилась і загасила свічку.
Довгаль застиг із своєю посмішкою й якоюсь фразою, що хотів сказать і яку в той же мент забув.
Крізь верхню частину вікна стало видно темну покрівлю якогось будинка, а за нею туманно-брудне сяєво від вуличних лихтарів. На столика від цього сяєва падало легке-легке світло, вся ж кімната була у тьмі.
Женщина шаруділа спідницями, стукала черевиками, але дихання її майже не чуть було.
- Чого ж ви не роздягаєтесь? - почувсь її холодний голос.
І раптом за ним розлягся такий дзвінкий, заразливий, дитячий сміх, що Довгаль ще більш оторопів.
Але так же раптово, як і почався, регіт скінчився. Задзвеніли й зарипіли старі пружини і на темнім ліжку завозилась біла пляма її постаті.
Довгаль все стояв на одному місці. Потім глибоко зідхнув, провів рукою по лобі й тихо, рішуче сказав:
- Ні, як собі знаєте, це щось таке... що я абсолютно не розумію. Як собі хочете, це неможливо так... Я перш усього, не... не скот якийсь... І при тому...
Женщина якось вся страшенно затихла. Довгаль зупинився. Він чогось ждав.
- Ну, далі! - надзвичайно спокійно зачувся голос з ліжка.
Довгаль оживився.
- Далі? Далі... це все чудно якось виходить. Ця таємність... Ви мене простіть, я може так... так сказать, неделікатно... Але ж ви могли б і до мене трохи жалість мати. Ви розумієте, що так же не можна…
- Чому?
- Хм!
Довгаль не міг виразно сказати чому.
- Вам не подобається, що я засміялась? Я засміялась тому, що ви... смішний... І це так, справді, трохи комічно...
- Зовсім не те, зовсім не те! - гаряче скрикнув Довгаль.- Я може справді смішний і комічно... І... Але тут не те... Тут не те... Ну, ви хіба сами не розумієте, що... що наші відносини… Чудні.
- Чим чудні?
Довгаль знову збився.
- Ну, хоч би... хоч би тим, що ми не балакаємо.
- А вам це для чого?
Голос робився все гостріший, сухіший, почувалось, що набирається якась енерґія, котра вихопиться вибухом.
Довгаль невиразно хотів цього.
- Як то для чого?
- Ви не хочете буть скотом? (Пружина зарипіла і на стіні забіліла пляма - вона сіла.) Так от же що я вам скажу, слухайте: ви - скот. Розумієте? Не через те, що ми мовчимо і... так зійшлись. Чуєте, зовсім, зовсім не через те, а через те, що ви знаєте, ви... ви признаєте, думаєте, що це скотство і так робите. Чуєте? А тепер я вас питаю: - ви хочете після цього зоставатись зо мною? Хочете, то роздягайтесь і йдіть сюди, а не хочете, то забирайтесь... Але - (додала вона поспішно і з новою хвилею роздратовання) - ні в тому, ні в тому разі я прошу вас не підіймать таких балачок. Хочете - приймайте цю умову, не хочете - я вас не силую.
Знову пружини задзвеніли, заскрипіли, біла пляма зсунулась з стіни вниз - вона лягла.
Довгаль вражено стояв і не рухався. Він думав, що
