т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Давайте ваш чемодан,- кивнув він головою на мою куферку.
- Ах, правда! У вас видно досвід! - подивувався я йому. І схопивши чемодана, поставив його руба, здмухнув порох і з легким серцем всівся знов на матрац.
Лярош, придержуючи чемодана одною рукою, бережно, але так же хмуро сів на нього і стомлено став дивитись на свічку, що стояла долі між нами.
- Не можу спати,- рівно й неуважно сказав він, не дивлячись на мене.
Я співчуваюче зідхнув, хоча, правду казати, абсолютно не розумію, як то можна не спати, коли лежиш.
Лярош на моє співчуття, не поворухнувшись навіть, одповів:
- Я вам це говорю не для того, щоб ви зідхали.
Я хотів попрохати вибачення, але з ввічливости вдержався: може й це моєму гостю не вподобається.
- Коли людина не спить, то значить, страждає... Цим нарушається закон природи...
Цілком справедливо!
Але я знов промовчав - бог його знає, до кого він це говорив, може зовсім не до мене, то й неделікатно вмішуватись у чужу бесіду.
Я тільки сперся ліктем на матрац і поправив свічку. Поправляючи я необережно торкнувся пальцем до вогню і хутко одшарпнув руку, засичавши, як гусак.
Месьє Лярош раптом оживився. З якоюсь чудною посмішкою й цікавістю подивився мені в лице, на палець, на свічку.
- Болить? - весело спитав.
- Звичайно, болить, як упечешся,- одмовив я недбало й навіть не глянув на свого пальця.
Лярош уважно озирнув мене і нічого не сказав, чудно тільки посміхнувшись. Потім знов перевів погляд на свічку і хмуро дивився в неї, очевидячки забувши про мене. Я не хотів заваджати йому і теж мовчки дивився на вогонь. Гудів за вікнами внизу вогкий Париж. Весняний вітер м’яко бився в вікна мансарди і, як кіт, пробігав по ній з гурчанням.
- Ви раз-у-раз співаєте,- вмить, не рухаючись, промовив Лярош. Його, мабуть, це дуже зацікавило.
Я скромно зідхнув, але нічого не сказав.
- Людина тоді співає, коли їй радісно,- знов буркнув дідусь трошки сердито вже і замовк, немов чекаючи одповіді.
Я скоса поглядав на нього. Смуглявий гарний ніс його вперто був похнюплений до свічки.
- Мені таки радісно,- нарешті сказав я.
Тоді він озирнув мене строго, пильно і з такою недовірчивою цікавістю, неначе я був якоюсь знахідкою доісторичної епохи, в якій він сумнівався.
- Завжди? - муркнув він.
- Розуміється.
- Чого ж вам радісно?
Я потягнувся. Хм! Чого мені радісно? Хіба я знаю? Радісно, що вітер такий м’який, і соковитий. Радісно, що зорі кліпають, як засоромлені оченята дитини. Радісно, що внизу гомонять істоти, похожі на мене, і чогось рухаються, і спішать кудись, і минають повз мене. Хіба я знаю? Радісно, що далеко-далеко єсть країна, де їдять вареники з крапинками сиру і гай у вечорі зверху позолочений, а внизу таємно-темний вогким пахом будить щось у душі. Хіба я знаю?
Я мовчав, а дідусь кумедний, суворо-хмурий, смішний, маленький дідусь, розкорячивши ноги, сидів проти мене і строго ждав відповіді.
- Ну? Чого ж вам радісно?
- Так... Радісно та й годі… - засміявся я.
Його моя відповідь не задовольнила.
- На світі є більше сумного, ніж радісного,- сказав він тоном, який не допускав ніякої суперечки,- А радість...
Він зневажливо посміхнувся й замовк, не бажаючи навіть балакати далі про таку нікчемну й пусту річ.
Раптом мені стиснуло в животі, немов кишки мої враз злиплись і я зробивсь плескуватий, як порожній мішок. Під грудьми засмоктало й занило, так що я мусів лягти.
Дідусь зиркнув на мене. Я перевернувся на бік, бо лежачи лицем догори, почував, ніби живіт мій провалився в мене і так душив, що трудно було дихать. А боком лекше лежать, це вже відомо всякому.
Месьє Лярош мабуть побачив щось цікаве на моєму обличчі, бо вже не зводив з мене своїх сірих, пронизливих очей під стріхами брів.
- Вам, здається, зараз не дуже радісно? - серйозно і строго сказав він.
Я спробував посміхнутись, але на це треба було сил, а вони якось чудно десь зразу зникали. І тому я залишив це і лежав, дивлячись у вогонь.
- Ви зблідли і вам, мабуть, млосно,- сказав знов Лярош, з серйозною цікавістю розглядаючи мене й ділячись зо мною своїми спостереженнями. Але мені було вже все байдуже: і дідусь, і його спостереження, і вітер, і навіть країна, де гай пахтить вогким духом берега. Про вареники я цього не сказав би, але про них не варто було згадувать.
- Так… - муркнув знов Лярош, не зводячи з мене зацікавлених очей. Потім зразу чогось встав, мовчки вийшов з хати і через якісь дві-три хвилини вернувся назад.
Я вже не лежав, а сидів, спершись спиною об стінку, так ніби лекше було. Признатись, мені таки не радісно було. Мені навіть було сумно і тяжко. В цьому я таки мушу признатись. І рішуче нічого не було приємного в тому, що вітер по-ідіотському накидався на вікна. Навпаки, це мені тільки нагадувало, що світ збудовано дуже несправедливо й що я самотній, як покинуте цуценя.
Лярош знову придержав чемодан, сів на нього і став дивитись на мене. Я хмуро зирнув на нього. Ще цей старий ідіот чогось тут лазить із своїми дурними посмішками й поглядами!
- Чудовий час настав,- кинув він недбало.- Весна, сонця багато...
- Еге ж… - муркнув я таким тоном, що другий би на місці дідка встав би, сказав мені «добродію, я прийду в другий раз, коли ви будете спокійніші» і вийшов би з достоїнством розумної людини. Але дідок
