т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він кашлянув і, скрививши губи в посмішку, промовив:

- А ви сами... думаєте, що це не... скотство?

Женщина довго не відповідала, так довго, що Довгаль устиг прислухатись, як по коридору хтось швидко пробіг і десь мабуть одчинились двері на хвилину, бо хвилею пробіг гомін голосів і затих.

Женщина ворухнулась і Довгаль весь насторожився.

- Думаю… - (вона ще ніби вагалась, чи варто з ним говорить, чи ні) - я думаю, що в цьому скоства ніякого нема.

Замовкла і раптом гордо й сердито додала:

- Інакше я цього б не зробила!.. Ну, ви будете роздягатись, чи ні?

Довгаль ніяково скривив губи в посмішку й сказав:

- Буду.

І почав роздягатись, весь час криво й насмішкувато посміхаючись у тьмі.

Женщина не рухалась.

Він ліг, зідхнув, але тут же немов в одчаю якомусь жадно і міцно обняв її.

- Чекайте… - помалу й легко одвела вона його руку.

Голос був такий, як у людини, що заклопотано думає про щось і їй заваджають. І думає не про того хто заваджає.

Довгаль замер.

- Скажіть: у вас були колинебудь діти? - раптом спитала й додала: - Тільки правду! Якщо не хочете сказать, то не говоріть, скажіть, що не хочете сказать, але не брешіть. Можете не говорить: де, як, коли, законні, чи не законні (в цих словах чулась легка іронія), мені це не важно. Я хочу знать: були, чи ні?

- Були,- тихо сказав Довгаль.

- Давно?.. О, я не для чогонебудь, я просто так... Коли хочете, то...

- Ні, недавно.

- Ви після того не були хворі нічим таким, після чого не буває дітей?

- Для чого всі ці питання? Ви боїтесь, що... наші відносини... дадуть наслідки...

- Мені треба знать, а з наслідками я сама знаю що робить. Можете про це не турбуватись, не балакати і навіть не думати. Чуєте? Так була яканебудь хвороба?

- Ні… - твердо і з полегкістю сказав Довгаль і знов ще з більшою жадністю обняв її.

________

Вона не противилась.

Він цілком і безнадійно закохався в цю чудну женщину. Не пройшло й тижня, як вони стрілись, іменно стрілись, а не зазнайомились, як він уже не міг не мать щохвилини образа її перед собою. Він нічого не знав про неї, не знав навіть як її зовуть, не бачив ні разу докладно ні лиця її, ні тіла, вони майже не балакали між собою, а останніми часами дійшло до того, що як тільки він з’являвся на порозі номера, вона зараз же гасила свічку й починала роздягатись. Приходила вона завше раніше від його, ніколи не пропускала дня побачення і раз-у-раз акуратно платила в свою чергу за номер. (З цього приводу у них вийшла суперечка: Довгаль хотів сам платить, але вона рішуче йому це заборонила і помирились на тому, щоб платить по черзі.)

Вона сама ніколи перша не обнімала його і в обіймах не виявляла особливої жаги; але, видно, не зоставалась байдужою. Разів два, три, мабуть, захоплювалась і шепотіла щось ніжне й жагуче, але тут же спам’ятовувалась і була потім трохи холодніша з ним.

Вранці перша вставала й наказувала йому лежать, одвернувшись до стіни, поки не виходила з номера.

Довгаль уже звикся з цим, не сперечався, не змагався й не пробував порушити тайну. Йому самому навіть подобалось це. Та чи подобалось, чи ні, а він просто не смів перечити (як сам признавався), а не смів тому, що любив її так, як нікого до тої пори не любив.

Так пройшло мабуть місяця півтора.

Останніми часами женщина стала якась тривожна й заклопотана. Вони й так мало балакали між собою, а то й зовсім не говорили нічого. Але, не дивлячись на це, Довгаль чутко помічав її настрій і теж непокоївся й тривожився. Розпитувать її не смів, хоча разів зо два й робив якісь натяки. Але вона удавала, що не розуміла його. Він і зовсім замовк тоді.

Замовкнуть то замовк, але кожного побачення ставав смутніший і смутніший, так що, нарешті, й вона мусіла помітити це.

- Що з вами? - раз несподівано спитала, лежачи поруч його на ліжку лицем догори.

Довгаль стрепенувся, але тут же й затих.

- Ну? Хочете сказати мені?

- Смутно мені… - з ніяковістю прошепотів він, немов соромлячись, що такий великий і, здавалось би, дубовий може сумувати.

- Чому ж вам сумувати? - неуважно й цілком байдуже знов кинула вона.

- Того, що в а м сумно.

- Мені? А вам же що до того?

- Я вас люблю...

Женщина раптово повернулась до нього.

- Що-о?

Довгаль і сам здивувався собі, він і сам не ждав, що у нього вискочить це признання.

- Оце маєте… - здивовано й насмішкувато протягнула вона. Потім помовчала й чудно додала:

- А проте, може це й лучче... Ха! Таки напевне лучче... Справді, любите?..- і з ласкою поклала на нього руку.

Довгаль схопив цю руку і жагуче, з дитячою побожністю міцно притулив її до грудей. Здавалось, що ось-ось він зашепоче, як діти.

- Нікому, нікому не дам! Моя ручка!

Але він мовчав. Мовчала й вона і Довгалю чогось уявлялось, що вона повинна чудно посміхатись.

- Ви не можете мені сказать, що вас... ніби тривожить? - несміло й ніжно спитав він:

- Ні, не можу… - ласкаво, але твердо прошепотіла вона.

Він зідхнув, але руки не випускав. А вона й не пробувала однімать її: чи їй теж було приємно так, чи просто задумалась і не помічала, де її рука.

________

І от одного вечора Довгаль, прийшовши на побачення, не застав її. Це було перший раз за весь час знайомства. У Довгаля чогось боляче стиснулось серце, але він досить спокійно сів у номері і став ждать