т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Так, я думаю...

Ах, що ж було в цій фігурі мені так знайоме? Очі? Одвислі, висхлі від розпусти й мук груди? Викривлені звірячими інстинктами щелепи? Губи, в яких стоїть скривлена мука? Чи та туга, та кротка, затаємнена печаль, що якось умістилась десь між губами, десь під низьким лобом, поміж обвислими очима?

Я взяв стілець, сів і став дивитись в чудну фігуру. Її погляд напрямлений був кудись повз мене до «мари», немов вона байдуже й суворо давала розглядати себе, скільки я хочу.

Ми всі троє мовчали. З колін фігури спадало додолу глиняне покривало. Ноги вражали чудними, неймовірними, але без сумніву існуючими лініями. Такого тіла не можна найти, але воно єсть. Єсть у кожного з нас. Навіть... Ах!

Мене раптом немов ударило в мозок. Яка схожість із Наталею!

Я схопився з стільця й розтеряно став дивитись на ідіотську роботу. Що за дурниця! В чому? Де? Що за нісенітниця?!

«Мара» тихо торкнулась моєї руки. Я озирнувся.

- Вас хвилює це?

Я знову сів. Яка нісенітниця! Я багато думаю про Наталю й вона мені ввижається навіть у такому страховищі.

Я посміхнувся.

- Вас хвилює моя робота?

- Вона чудна дуже. В ній щось є... Давно працюєте над нею?

- Шість місяців...

Рішуче воно вабило до себе, це страховище! Тягнуло очі, тягнуло серце і дихало в нього своєю чудною красою й тугою, своєю огидою й мерзотою.

- Я хочу дать образ людини...

- Людини?

Я повернув голову і знизу вгору дививсь на «мару». У неї був тепер той самий вираз губ, що й у жінки. Вона дивилась у дзеркало, коли ліпила ті губи. І очі свої дала їй. І цей сплющений ніс, як роздавлена ногою слива.

- У кожної людини є краса й огида. В різних формах... Але є... Мусить бути. Хіба ні?

Я мовчав.

- Неодмінно є... І краса й огида... Тільки іноді краса так захована, що не видно. Або огида ховається за красою... Я хочу їх виявить поруч... Хіба ні?

Вона занадто часто вживала це «хіба ні»? Я все таки мовчав і дивився на її роботу. І дедалі дивився я, то тепліше й легше ставало в грудях... Немов те, що душило, розпирало їх і не давало вільно дихать, помалу якоюсь дірочкою виходило з мене.

Це було чудно, але я не хотів боротися проти цього. О, ні! Я хотів слухати далі цей мелодійний, трохи надтріснутий, немов срібною емаллю вкритий, голос чудної женщини. Я хотів не рухатись і не розбивати тиші ночі, в якій, здавалось, жили тільки ми троє та невеличка, чепурненька лямпа на столі. Сумом гармонії краси та огиди були повиті кутки цієї кімнатки в серці чорного, великого, заснулого города.

Тугою химерної гри життя дихали риси дивної роботи. Біля мене стояла женщина, голос якої був голосом тої роботи. У грудях моїх прокидався сум.

- Ви - художнік, правда?

- Я?.. Так, я художнік...

- Я це зразу побачила... Мені це приємно. Я давно хотіла показать. А не сміла... Тепер бачу, що роблю те, що слід. Я рада...

Вона хвилювалась. Ступила кілька кроків убік, вернулась, потерла руку об руку. Потім злегка торкнулась мого плеча.

- Вам тяжко?

Я мовчки хитнув головою, хоча мені було вже не тяжко.

- Ви маєте якесь горе? Вибачте мені, що я... питаю про це... Але ви мені подобаєтесь...

Мені приємно було слухать це, хоча я не поворухнувся.

Вона помовчала.

- Вам ніколи не здавалось, що всяке горе то є рід некраси?…

Я не рушивсь. Хай говорить, хай згучить за мною тужно-тихий, надтріснутий голос.

- Мені так часто здається... Того негарні такі нещасливі... Негарні не тільки лицем... Взагалі негарні. Хіба ні?

Я глибоко зідхнув. Ця женщина зазнала горя, зазнала дум його. Вона, мабуть, не раз схилившись над ним, роздивлялась його, як роздивляються на рану.

- Що ви мовчите? Вам не хочеться балакать.

Мені зразу якось здалось все це страшенно чудним. Ця мара, чепурно, з артистичним смаком убрана кімната, гравюри і фігура за покривалом. Я встав і озирнув мою хазяйку з ніг до голови. Вона стояла, звісивши руки вздовж тіла і дивилась на свій твір. І в очах її була та сама печаль, що в очах її твору. Вона сама була тим твором.

- Ви давно працюєте?

Вона здригнулась і повернула до мене лице.

- Що ви сказали? Вибачте, я не...

- Я сказав - ви давно працюєте?

- В чому?

- В чому? В скульптурі, розуміється.

- Ні... Не більше року.

- А... в проституції?

Вона похилила голову.

- Я не можу знайти такої роботи, щоб зароблять нею вночі.

- Я вас про те не питаю. Я питаю, чи давно ви в цій професії.

Я говорив з нею, як суддя. І вона почувала, що я маю право так говорити. Через що?

- З того часу, як я стала працювать у скульптурі, я займаюсь цією професією.

- А вдень ви ліпите?

- Так.

Для чого я питав її про те все? Бог його знає. На мене найшла втома. Я знову сів на стілець верхи, спер голову на спинку його і застиг. Там десь далеко в порожнім ательє спокійно спить Наталя. Хай спить. Завтра вона знайде оцінку своєї краси. Хай знаходить.

- Слухайте! - раптом підвів я голову.- А ви не пробували дати вираз цього єднання краси й огиди так, щоб в гарних зовнішніх формах виступали огидні внутрішні? Ні?

- Ні, я так не пробувала. Це важче...

- Важче? Хм! Це, справді, важче... Але це більше вражіння.

- Атож... більше.

- Це мусить викликати страшенний сум. Правда? Мусить схопити болячою мукою серце від такого єднання. Га! Правда? Дать таку красу, таке єднання дать, щоб видно було... Ах, ні! Я не те кажу... Мені бракує думок... Але я тепер розумію... Тепер я розумію.

І я знову схилив голову на спинку стільця. Я справді тепер розумів, чого навіть в найчистіші хвилини раювання з