В дорозі - Коцюбинський
«В дорозі» Івана Франка: Подорож до Глибин Людської Душі
У захоплюючому творі «В дорозі», доступному на readbooks.com.ua, видатний український письменник Іван Франко відкриває перед читачами неповторний світ пригод та філософських роздумів.
Ця романтична повість розповідає історію молодого інтелігента, який вирішує подорожувати світом, щоб пізнати себе та знайти відповіді на глибокі питання людської природи.
Читачі відчувають відмінну майстерність Франка в проникливому аналізі психології персонажів та глибокому розкритті головної теми — шукання життєвого шляху.
Іван Франко, неперевершений майстер слова, вкладає в кожну фразу частинку свого таланту та мудрості, надаючи твору особливу глибину та виразність.
Читаючи «В дорозі» на readbooks.com.ua, ви отримуєте непередбачену можливість подорожувати разом із героєм, відкривати нові країни та долати внутрішні бар'єри. Кожна сторінка цієї книги — це нова пригода, нове відкриття та натхнення для самопізнання.
Не зволікайте! Завітайте на readbooks.com.ua та поглибіть своє знання та розуміння людської природи разом з творами великого Івана Франка.
***
Дe б Кирило не був, що б не робив, скрiзь оточала його атмосфера, густа й своєрiдна, що заслоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфера гаряча, тривожна, вся - небезпека i боротьба, вiчний упад i пiдойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безконечно довга дорога, на якiй стiльки вже полягло… Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне "мусиш", що гнало зв'язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу носив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились колишнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзвище власне. "Кирило", "товариш Кирило" - хiба вiн звався коли iнакше?
Краса природи, принаднiсть жiнки, чари музики i слова - все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа - се були день або нiч, зима чи лiто - час зручний або незручний задля роботи; жiнка - товариш чи ворог, пiсня - лиш те, що кличе до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, немов зреклись своїх прав, зсушили молодiсть…
Високий, стрункий, бiлявий; блакитнi очi, притомленi трохи; темна сорочка, широкий пояс - такий приїхав вiн в город.
Учинив "явку", сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.
А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному захистi мiг перебути.
Йшли довго душними вулицями, повними пилу, аж сiло сонце, i на золотi неба, як на тлi вiзантiйського образу, зачорнiли сiльвети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хотiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.
На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати роботу. Кирило лишився сам i байдужно дивився, як нiч обгортала садок - чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так тихо, спокiйно. Червоний вогник цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiколи при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зробити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.
Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло землю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обмило землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, водою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтхнув i Кирило.
Невже вiн сього нiколи не бачив?
Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло холоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi…
Довго не мiг заснути.
На другий день прокинувсь пiзно - i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi.
- Добридень! Нiхто не приносив до мене листа?
- Ай!
Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку злилось з рожевим тiлом та з лопотом нiг. Ляснули дверi i - стало пусто.
Знадвору в сiни вступала хазяйка. Нi, лист не приходна.
Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.
Взяв шапку.
День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та коминами фабрик задимлений город, налiво стелились зеленi луки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хвилину - i подався на луку.
Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiдняти" щось наче змив з нього вчорашнiй дощик - через те, може, було так легко. Приємно було ступати по твердiй стежцi, вiдчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно солодке. Надвечiр тiльки повернув втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв.
Вечерю подала хазяйська дочка. Се було те "ай!", сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нiжною лiнiєю тiла, курносе i синьооке.
Кирило простягнув руку.
- Я налякав вас уранцi?
Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.
I знов Кирило почув у собi чудне щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть.
Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо не мiг знати, що в сьому домi є така… "Яка така?" - "Ну, така, така… панна Олена…" - "Олена?" - "Хiба не вгадав, що її звати Олена?" - "Ха-ха! А може, i не Олена?" - "Ну, то Наталя". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Оксана, Марiя…" - "Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро". - "Ба нi, не так…" - "Петро, Петро, Петро…"
З другої хати гукала хазяйка:
- Усте, де ти там щезла!
Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з панною Устею вiн їй дарує отсi квiтки. "Отсей бур'ян?" Ну, коли се бур'ян, то вiн забирає назад.
Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.
Й на другий день листа не було. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згорнувши руки. I се партiйна робота! Чорт знає що за порядки! Ходив по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, сочились пiдземнi джерела i гасили вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньому, як тiнь бистроплинної хмарки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпитатись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i… повернув