т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

По коридору бігали й ходили чиїсь ноги, примушуючи кожний раз напружуватись чеканням його серце. В сусідньому номері хтось співав, підграючи на гитарі. По шибках стукав дощик, роблячи таке вражіння, немов хтось стояв коло вікна й від нудьги дриботів пальцями по склу.

Пройшло з півгодини і Довгаль уже з глухим і понурим одчаєм постановив, що вона не прийде. Але не вставав і сидів, кожний раз жадно прислухаючись до ступнів у коридорі.

Раптом несподівано одчинились двері і ввійшла вона.

- Фу, дощ який! Вимочив... Я сьогодні спізнилась трохи. Вибачте, голубчику, так спішила, так спішила... А ви скучали?

Вона, чомусь не роздягаючись, обтрусювалась і... була вся зовсім інша очі блищали, блідуваті щоки горіли рум’янцем, губи морщились радісною посмішкою.

- Ждете довго? Довго? Бідненький! Думали, може, що не прийду?.. Драстуйте.

Довгаль моментально розцвів. Схопив її руку і з захватом дивився на неї.

- Що з вами? Що з вами? - заглядав їй в лице, не випускаючи руки й сам почуваючи, як йому стає в грудях легко і просторо.

- Зо мною? - скинула вона вгору головою й засміялась.- Зо мною тепер усе гарно!.. Ох, голубчику, гарно надзвичайно!

Вона перший раз називала його так, перший раз вона говорила з ним таким тоном. Була зовсім, зовсім інша!

Довгаль від хвилювання навіть устав (все таки не випускаючи її руки).

- А не можна знать чого? - обережно нахиливсь він до неї.

Вона зиркнула на нього, немов провіряючи, чи можна сказати йому, чи ні.

- Хм!.. Право не знаю... Я б сказала вам, якби ви дали мені слово, що...

- Я в чому хочете дам слово!

- Чекайте... Слово в тому, що ви... що ви сьогодні нікуди за мною не підете і не вийдете з номера раніше, як через півгодини після мене...

- Як?? - широко розплющив очі Довгаль.- Хіба ви сьогодні не будете ночувать?

- Ні! - радісно качнула вона головою.- Ні, сьогодні, ні завтра, ніколи... Даєте слово? І мені зараз треба йти, спізнюсь на поїзд.

Довгаль зблід і розтеряно дивився на неї.

- Як «зараз»? Значить, це - кінець?..

Вона немов не помічала ні блідости, ні розтеряности, ні питань його.

- Ну-ну, швидше! Говоріть: даєте слово?

- Даю… - тихо сказав він, сказав без усякого інтересу, неуважно, прибито, мабуть, забувши сам, про що дає слово. В очах несміло, покірно стояв ниючий біль.

- Ну, так слухайте!..

І немов даючи йому час приготуватись до великої, радісної новини, немов впиваючись сама змістом невимовленого слова, вона зробила павзу.

Довгаль приголомшено без цікавости ждав,- що там, мовляв, вона може ще сказать йому!

Женщина блиснула очима й тихо помалу сказала:

- Я… - ва-гіт-на. Чуєте?!

І враз з таким нестриманим, гордим захватом одкинула назад голову, такою радістю світлою, ніжною засяло все лице її, стала вся такою ясною, дивною, що Довгаль зовсім розтерявся і з зачарованням дививсь на неї.

- Чуєте, голубчику мій: я - вагітна, я - мати. Ой, якби ви знали, як я боялась весь час! Господи!.. Ну, та ви нічого не можете зрозуміть. Ви...

- Чекайте! - раптом тривожно скрикнув Довгаль, очутившись.- Ви ж сами казали, що... Як же це так?..

- Ха-ха-ха! - радісно, любовно засміялась вона.- Обдурила вас? Правда? Ах, ви, голубчику мій! Ну, а як же мені було буть із вами? Ну, сказать, що я хочу собі мать дитину без усяких там ваших шлюбів, батьків, кайданів і такого іншого? Хто його зна, може б ви почали мені мораль ще читать... Так я вас взяла та й обдурила. Правда, молодчина? Ха-ха-ха!.. Ну, ви не сердьтесь... І те, що я з вами поводилась трошки, ну, не так привітно, так то все - дурниця. Чуєте? Ви - дуже-дуже хороший і я вам страшенно вдячна. От і все. А тепер прощайте. Мене ніколи не шукайте. За «наслідки» не турбуйтесь, дитина моя, чуєте? - тільки моя. Ви - просто... ну, вроді штучного апарата були, без якого не можна обійтись. Розумієте? Ну, от і все. Не сердьтесь, не сумуйте і не згадуйте поганим. А проте, як знаєте! А я вам дуже-дуже вдячна. Ну, тепер пустіть руку, постарайтесь зараз же забуть мене і, взагалі, дивіться на це все, як на якусь таємну пригоду - більше нічого. Ну, пустіть руку. Прощайте, я дуже спішу.

Вона ще раз на порозі озирнулась, радісно крикнула «прощайте» і зникла.

Довгаль розтеряно, приголомшено, широкими очима дивився їй услід і довго стояв непорушно. Потім, як п’яний, зняв капелюх, одяг і помалу вийшов.

За номер уже було заплачено - це був день її черги.

Довгаль тихо поплентався додому.

Чого сумно стискується серце, коли дивишся на красу? Чому хочеться тужно схопити голову в руки і ридать гарячими сльозами? Чому? А чому в тих сльозах і ніжність є, і радість, і журба, і безнадійність.

А я знаю. Тепер я вже знаю, а до того вечора, навіть у той самий вечір, як трапилась зо мною ця незначна, дрібненька подія, я ще не знав. Я думаю, Наталя й досі не знає. Та й не треба їй знати.

Мене з Наталею познайомив сум. Я вперше побачив її у трамваї. Я читав газету, коли вона ввійшла. В газеті було про те, як люди вбивають одні одних, як сами себе вбивають, як крадуть, ріжуть, плачуть, обдурюють, одним словом все те, що не має ніякого відношення до радости, сміху (про це, ви помітили? - ніколи в газетах не пишуть). Я читав про все це і мені було байдуже. А коли вона ввійшла в вагон, коли спокійно зупинились у моїх очах її очі, мені раптом захолонуло в грудях. Мені стало безмірно журно. Мені захотілось обнять залитого жиром мого сусіду й поцілувать його в трьохповерхову шию. Хотілось закрити лице долонями й сидіти нишком, слухаючи дзвін туги, невідомої, солодкої туги у грудях.

І потім це саме завжди виникало в мені, коли я вдивлявся в Наталю. Навіть тоді, як обняв її вперше як задрижало її тіло в