т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.

Хм! Ця мара рішуче хотіла замінить мені Наталю. Чудово.

- Ходім,- сказав я.

Вона мовчки повернулась і пішла вперед, майже беззгучно ступаючи по мокрому тротуарі. Сіре пальто, схоже на саван, рівно, не коливаючись, звисало до самої землі.

Я посміхався, але йшов рішуче за нею. Ми йшли недовго.

Жила вона на шостому поверсі, в мансарді, в маленькій кімнаті, в якій одна стіна з вікнами була зрізана до половини і на ній лежала покрівля. Один куток був запнутий якимсь сірим покривалом, в другому ліжко стояло, широке, спокійне. На стінах висіло багато гравюр.

Це були знимки переважно з клясичних річей. Багато роденівських. Я це помітив зразу. Де вона могла взяти їх, ця мара, й навіщо вони їй?

- У вас гравюр багато,- сказав я.

Вона якось злякано подивилась на мене, немов я хотів одняти в неї ці гравюри.

- Ви любите їх чи вам подарували?

- Люблю,- тихо сказала вона й почала швидко, поспішно роздягатись.

Я присів на стілець біля столу і схилив голову на руки. Сміятись уже не хотілось... Хотілось... Ні, кінець!

- Вам тяжко? - почув я біля себе тихий шепіт.

Я підвів голову й засміявся їй в лице.

- Чого мені тяжко? Того, що піднявся на шостий поверх? Це ще не велика біда. Буває й гірше... Еге ж. Ну, так ми будемо спати тепер? Чудесно... У вас тут затишно... А що то в кутку? Друге ліжко? Може для визначних гостей?

- Ні, там висить моя одежа.

- Одежа? Ну, все одно... Хоч би й серце там висіло, плювать. Е, на все плювать і більше нічого. Правда?

- Правда,- тихо кинула вона, а сама дивилась на мене пильно-пильно. Їй-богу, в неї були гарні очі. Ні, не очі, а погляд: очі були погані, риб’ячі, тут уже нічого не зробиш. Але погляд їх був гарний. Ах, якби так уміла Наталя дивитись своїми очима. Е, плювать!

- Так, значить, роздягатись? Чудесно. У вас багато гостей буває?

- Ні, не дуже...

- Не дуже? Ну, все одно.

А може взять, одягти капелюх і піти собі?

- Я негарна і до мене мало йдуть.

- Хіба?

А Наталя така гарна, що...

Мені так защеміло в грудях, що хотілось упасти додолу і скрюченими пальцями гребти по підлозі.

Я криво посміхнувся до неї. Не думаю, щоби в цій усмішці вона прочитала радість.

Обережно, ласкаво торкнулась моєї руки і ніжно погладила її.

І дивна річ, мені стало раптом тепло в грудях, стало жалко себе.

- Ви всякого так милуєте.

- Кому тяжко.

Ні, рішуче в голосі її було щось надзвичайно хороше, щось кротке, сумне, але тим сумом, який виникає з глибокого розуміння.

- Чого ж ви думаєте, що мені тяжко?

Вона посміхнулась і, нічого не сказавши, одійшла, зупинилась коло столу й задумалась. Світло лямпи, прибите зеленим абажуром, клало зеленувато-сірий колір на її негарне обличчя. Вона здавалась мертвяком, що задумливо міркує над прожитим життям, що з темряви й тиші домовини все бачить, розуміє і сумує кротким покірним сумом.

- Кому самому тяжко, той може зрозуміти й другого.

І сказавши це, вона винувато й боязко подивилась на мене, злякавшись, що посміла прирівнять себе до мене.

Я знов устав і почав ходить по кімнаті. Якби я міг узять, здушить руками груди і видушить, як із м’яча повітря, те, що давить їх. Боже ж, як давить!

- Слухайте! У вас нема вина?

- Ні, нема...

- А той...

Хм! Шворка у неї напевне знайшлась би. А проте, к чорту.

- Ну, чого ж ви не роздягаєтесь? Роздягайтесь.

- Я мушу загасити лямпу… - тихо сказала вона.

Я подививсь на неї. Дійсно, їй не можна було роздягатись при світлі. Але це якраз те, що мені треба було.

- Навіщо гасить? Не треба. Я не люблю, коли темно. Я люблю світло, сміх, радість.

І я засміявся навіть.

- Чого так дивитесь на мене? Не вірите? Тут нічого дивного немає. Всі люблять світло й радість. Може, маєте ще свічки? Паліть і їх. Хай буде в нас свято. Є свічки? Давайте! Запалимо у всіх кутках. Щоб різало світло очі. Щоб усе видно було. У кожному кутку по дві, по три свічки... Геть одежу... З того кутка! Світла у всі кутки.

І я схопив за край простиню й шарпнув за неї. У цей мент за мною почувся перерваний крик, але я так і замер з простинею в руках: у кутку на двох ящиках стояла нескінчена скульптурна робота. Це була надзвичайна огидлива жінка, така огидлива, що не можна було одірвать очей. Це було щось вражаюче, щось несподівано дивно-приваблююче, жахливе й разом з тим повне якоїсь таємної туги, солодкої, смокчучої, якоїсь печалі.

- Що за чорт? - озирнувся я до хазяйки. Вона стояла позад мене й винувато-жалко посміхалась.

Страшно схожа була на ту жінку!

- Це вас хтось ліпив?

Вона, нічого не одповідаючи, хотіла у мене взяти простиню й накрити роботу.

- Чекайте! - нетерпляче одпихнув я її.- Одповідайте, хто це робив?

Вона зробилась хмурою. В лиці її став той самий вираз, що у жінки, навіть губи склались так само боляче й привабливо. Якась краса засвітилась у цих гидких, пом’ятих рисах. Так, так! Це була краса, це було щось неймовірне, абсурдне, але тут була очевидна краса.

- Це я ліплю… - сказала вона, дивлячись на фігуру жінки. А жінка дивилась на неї і, здавалось, вони обидві розуміли одна одну.

- Ви!.. Себе?..

«Мара» посміхнулась. Щось із нею зробилось, якась зміна. Десь зникла винуватість, боязкість. Похиливши голову, вона помалу сказала:

- Може й себе. Може те, що є в кожного... Хіба ні?

І різко підвівши голову, глянула на мене. Я перевів очі на фігуру. Справді, в ній було щось знайоме мені, щось близьке. Справді...

- Чудова робота,- пробурмотів я.

Мені хотілось сказати щось інше, але я не знав, що саме.

- Ви думаєте? - спитала