Чорне озеро - Гжицький Володимир
Покази діда він старанно почав записувати і тим увів діда у велике збентеження. Дід не радий був за свою говірливість і вирішив мовчати.
— А нащо ж вони спалили будинки, добро народне, вони ж хотіли школу спалити і позбавити сотні дітей змоги вчитись, вони спалили майстерні, де вчились діти алтайців, будинок, де вони мешкали. Не скажете, чого це так?
— Не знаю,— бурюнгув алтаєць.
— А не знаєте, хто це зробив? Хто брав участь у тому чорному ділі?
— Не знаю,— глухо відповів алтаєць і встав з лави, немов припиняючи тим дальші дискусії.
— Ви заарештовані,— сказав несподівано слідчий. Один міліціонер устав з лави і підійшов до діда.
— За віщо? — схопився старий.
— Це ми вам потім скажемо. Відведіть його до другої кімнати,— сказав до міліціонера слідчий,— а ми допитаємо ще декого.
— Хто він? — спитав слідчий у секретаря алмай-цької Ради, як тільки алтаєць вийшов.
— Наш місцевий житель. Він сюди заходив лаятись за неправильно призначений податок. Син його — колишній бандит, що воював колись із Кайгородовим проти червоних. Може, чули? Тріш його ім'я. Чоловік не дурний і спритний. Йому пальця в рота не клади.
— Пошліть негайно за сином! — розпорядився слідчий.
Тількй-но секретар вийшов надвір, щоб послати за Трішем, як до кімнати ввійшли інженер і художник. За ними послали раніш.
Слідчий радісно привітався з ними і просив сідати.
— Чув про ваші подвиги,— сказав він весело. Інженер приязно усміхнувся.
— Це маестро робив чудеса,— показав він на художника.
— Обидва герої,— поспішив Іван Макарович.— їм ми завдячуємо, що вціліла школа.
— Але, мабуть, і пожежею нам завдячуєте? — спитав інженер.
— Чому? — здивувався слідчий.
— Ясно чому! Не було б тут нас — не було б і пожежі.
— Ну, знаєте, це так само, якби хто сказав, що коли б не було сірника — не було б і вогню. Ні, це не те. Усе треба віднести на карб некультурності нашій,— боронив їх Іван Макарович.—Люди не розуміють, що ви хотіли добро зробити. Багато ще тут праці треба, щоб вони усвідомили значення нашої роботи.
— Я думаю,— почав слідчий,— що тут звичайна контрреволюційна робота. Тут ясно видно чиюсь агітацію. Не може ж бути, щоб у всіх зародилась зразу одна думка. Те, що казав той заарештований алтаєць, повторюють усі на території цієї країни. Це я чув при першому слідстві у справі доктора Теміра.
При слові "Темір" художник здригнувся, але цього не помітив ніхто, крім інженера.
— Я гадаю, що підпал зробив не чемалець,— сказав слідчий, запалюючи цигарку.— Як ви вважаєте? — моргнув він на інженера.
Тут важко було сказати, чиї здогадки правдивіші. Інженер погоджувався із слідчим, але не зовсім. Він певний був, наприклад, що підпалом керував хтось із Чемала. І за це він міг голову дати. Йому, як не тутешньому мешканцеві, важко сказати, хто саме, але що такий чоловік тут є, нема сумніву.
Слідчий дивився на Івана Макаровича.
— Ось хто,— сказав він, коли інженер скінчив.— Ось хто знає. Ви, Іване Макаровичу, нікого не назвете з таких підозрілих?
Але Іван Макарович заперечив. Він не знає і не здогадується навіть. Як прийде Тріш, його можна випитати, він, певно, щось скаже.
— На нього є підозра? — спитав слідчий.
— Не те що підозра, а чоловік він якийсь непевний.
— Я маю деякі відомості, — сказав художник, що досі мовчав.
Усі здивовано повернули голову до нього.
Художник розповів, що йому сказала Ійнечі. Він не назвав її імені, а сказав, що за селом, куди він вийшов прогулятись, під'їхала до нього верхи якась дівчина чи жінка і веліла берегтись. Він пригадує, що бачив ту жінку в Аносі.
Повідомлення художника справило велике враження на всіх.
Як ім'я і хто вона, він не знав, але радив шукати винуватців перш за все в Аносі, а потім на заїмках, що недалеко від Аноса, бо звідтам виходять усі нещастя. Він пригадав свою хворобу, напад на лікаря і повторив ще раз попередження Ійнечі. Художник говорив обережно, не називаючи нічиїх прізвищ, але більшість присутніх зрозуміла, про кого йде мова.
—— Треба просто їхати в заїмку й арештувати Нат-руса,— вирішив слідчий,— Це не завадить, і я певний, що помилки не буде.
У цьому ніхто не сумнівався.
— Прихопіть і Мабаша за одним заходом,— сказав художник,— Це теж рідкісна пташка.
Іван Макарович тепер уже напевно здогадався, що то за жінка приїжджала до художника, але й виду не подавав. До художника він відчував нехіть і певну ворожість за власні кривди, за кривди, заподіяні його дочці. Вчинок Натруса він, безперечно, вважав за шкідливий і ворожий, але йому боліло те, що саме художник видав його.
Коли секретар увійшов до кімнати, всі запитливо глянули на нього.
— Нема Тріша,— сказав він,— Недавно кудись поїхав.
— Значить, утік,— сказав слідчий.— Тепер нема сумніву, що дід у спілці з ним.
Написавши протокола зі свідченнями художника та інженера, слідчий встав і почав складати папери.
— Ввечері, як смеркне, ми виїдемо в Анос. Нагодуйте ж, товариші, коней,— звернувся він до міліціонерів.
Корм для коней був приготовлений заздалегідь, і міліціонери вийшли надвір із секретарем. За ними подався Іван Макарович.
— Ви скоро виїжджаєте? — спитав слідчий, коли вони залишились утрьох.
— Ми з маестро їдемо завтра,— відповів інженер.
— Жаль.
— Ми ж вам більше не потрібні. Що ми вам ще скажемо?
— Подивились би завтра на вашого ворога.
— А ви думаєте, що завтра його зловите?
— Я певний.
— А я навпаки.
— Почекайте — побачите.
— Ми вже краще почитаємо в газетах,— сказав художник.
Бачачи втому на обличчі слідчого, приятелі попрощались з ним і вийшли надвір.
— Завтра неодмінно треба виїхати,— промовив художник, опинившись за дверима.
— Чому саме завтра?
— Сьогодні почнеться погоня за злочинцями, і вони будуть так зайняті собою, що не зможуть напасти на нас у дорозі.
— Маестро боїться, як я бачу. Ви думаєте, що вони нападуть?
— Без сумніву. Не могли ж вони покинути розпочатого діла, що, до речі, так не вдалось.
— А мені це не прийшло на гадку.
— Отут-то ваша безпечність, нічим не вмотивована і непотрібна, ваше рискування життям. Так що не треба пропускати нагоди, а краще зайдімо до Юнаякова, хай завтра везе.
— Згоден, але спершу підемо до Смирнова. Треба відвідати хворого і попрощатися з ним.
— Як він себе почуває? — спитав Ломов.
— Одужує, але досить мляво. Такі фізично сильні люди хворіють рідко, але, захворівши, одужують поволі.
— А потім підемо до Юнаякова? — спитав художник знову.
Інженер погодився без заперечень.
— Тепер мені вже нічого сидіти,— сказав він, пригадавши, що тут він уже нічого не має. Не те що даху над головою, але й сорочки зайвої.
— Тим більше,— зрадів художник,— їдьмо негайно.
— А досадно,— сказав інженер сумно,— скільки праці пропало!
— Вам уже відпала охота сюди вертатися?
— Вернуся.
— Та що ви?
— Початого діла я не кину. Може, і з вами тут побачимось?
— О ні, я вже маю досить.
Молоді люди спинились перед домівкою Смирнова. Дмитро Іванович Смирнов почав поволі поправлятись. Пригода в лісі поклала його до ліжка на несподівано довгий час. Це його дуже хвилювало.
— Треба ж мати таке щастя,— скаржився він друзям.— Розпочати таку цікаву роботу і захворіти, ще й так несподівано і так безглуздо.
Його заспокоювали, хто як умів.
— Хотіло ж нещастя, щоб і Темір захворів! — бідкалась Ганна Степанівна.— Він підняв би вас скоро, я в цьому впевнена, — говорила вона переконано.
Дмитро Іванович не заперечував, хоч знав, що і Темір не поміг би, доки організм не переборов би недуги. Лікар, що приїздив з Елікмонара в перші дні недуги, знайшов у нього грип і радив берегтись, щоб не нара-зитись на ускладнення. Він просив не вставати з ліжка як довго буде хоч маленька температура. Дмитро Іванович почував за собою вину за свій нічний похід, але не признавався, щоб не робити прикрості друзям. Уранці він вислухав вістку про пожежу, як новину.
— Багато я втратив через цю недугу,— говорив він Івану Макаровичу.— Скільки подій відбулось, поки я лежав! Куди ділись інженер з художником? Чому вони не приходять? — злився він.
Іван Макарович оповів, як вони гасили вогонь, як рятували шкільне майно.
— Може, пообпікались і самі потребують лікарської допомоги? — говорив учитель.— Я не був у них сьогодні, не знаю.
Якось незадовго по тій розмові Дмитру Івановичу доповіли, що прийшли його довгосподівані гості. Хворий не міг приховати радості. Він примусив їх розповісти докладно, з усіма подробицями хід подій, що відбулись за час його недуги, і в яких він не міг брати участі.
— Мені розповідали вже про ці події Ганна Степанівна й Іван Макарович,— говорив він,— але мені хочеться ще раз про все почути, може, колись на щось здасться.
Художник та інженер розповідали по черзі, доповнювали один одного, а на закінчення сказали, що від'їжджають і прийшли попрощатись.
— Так швидко? — здивувався Дмитро Іванович.— Невже все пороблено, невже нема чого більше робити?
— Мені нема,— сказав Манченко.— Не маю ні інструментів, ні людей до роботи. Людей, може, ще й знайшов би, але не в цьому річ: відкликає мене негайно Москва.
— Мотиви важливі,—погодився Смирнов.— А ви чого їдете? — спитав художника.
— Я теж закінчив роботу, і щасливіше, ніж інженер,— відповів той.
— Дві картини маєте? — спитав Смирнов.
— Так, дві,— відповів художник.
— Мало. І тема-то дуже у вас...— Смирнов зупинився, шукаючи відповідного виразу,— безпартійна,— сказав, нарешті.— Водоспад при сході сонця? Картина хороша, слів нема, але...
Художник спалахнув, у ньому заговорив гонор.
— Я сам безпартійний, і мене не обмежують ті норми, що обов'язкові для вас.
Смирнов вислухав тираду спокійно і усміхнувся. Ломов схаменувся, що даремно скипів, і, щоб загладити неприємне враження, заговорив про другу картину.
— Ви моєї другої картини не бачили, — сказав він,— Я гадаю, що та, друга, як ви кажете, партійна. Хай, зрештою, інженер скаже про неї свою думку.
Манченко підтвердив, що картина багатша змістом, ніж перша, і до деякої міри заслуговує на таку назву.
— Ви образились, — почав поволі Дмитро Іванович, — а даремно. Радянське мистецтво мусить бути партійне. Воно мусить чогось учити глядача. Взагалі справжнє мистецтво завжди чогось учило і вчить. Пригадайте наших сучасних митців. Я, на жаль, не бачив вашої другої картини, але коли Федір каже, що гарна, то я дуже радий.
