Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він ціною своєї голови мусить його знайти.

— Не знайшов же досі,— пробурчав втомлений товариш.

— Не все ж зразу. На ту печеру я маю-таки великі надії.

Міліціонери говорили пошепки, і Тріш не чув їхньої розмови, а може, й чув, та вдавав, що не чує. Він був зайнятий своєю роботою і, йдучи попереду, обережно розглядався на всі боки, розрізняючи своїми орлиними очима кожний предмет, кожну каменюку на сотні кроків.

Раптом підняв руку догори — знак, щоб усі зупи-.

нились. Сам пішов тепер обережно, намагаючись не зачепитись за камінь чи за кущ, щоб не зчинити шуму і не сполохати ворога.

Пройшовши ще кілька кроків, став. Недалеко від цього місця була печера, Тріш побачив її вже давно, а люди, що ніколи не були тут, не бачили ще нічого.

— Ідіть тепер наперед,—сказав тихо Тріш.—Рушниці напоготові. Кроків за сто ліворуч в стіні є печера. Вхід один. Коли б він вискочив — утекти не зможе, уб'ємо.

Узявши Тріша всередину, міліціонери почали ще обережніше скрадатись до печери. За кожним кроком їм здавалося, що ось-ось вискочить з неї людина, але щодалі надії покидали їх. Печеру вже видно, залишилось ледве кілька кроків, а ніхто з неї не вискакує.

Перед самим входом стали*

— Що робити? — спитав старший.— А що, як він там з рушницею і цілить уже в нас?

— Давай крикнемо.

— Можна,— сказав старший.

— Гей! Хто там у печері? Виходь! *— крикнуло кілька голосів.

Але їм відповідала тільки луна, що, перелетівши провалля, відбилась від сусідньої скелі і через хвилину повернулась назад.

— Виходь! — закричали всі ще раз. Знову тільки луна.

— Нема, мабуть, нікого, — сказав старший і поволі пішов уперед.

Дійшовши до отвору, глянув усередину і онімів з подиву. Такої картини він не сподівався побачити. Його супутники, підійшовши, теж порозкривали роти.

— Це кам? — спитав старший, ледве опам'ятавшись.

— Кам, хіба не бачиш?

У голосі Тріша звучала досада, бо перед ним лежав його ворог мертвий.

Тріш поскуб шерсть ведмедя й сказав:

— Шкура ще не добра. Шкода аю.

Через кілька днів, по виїзді інженера і художника з Чемала, повертав додому з лікарні доктор Темір. Дізнався він про їхній від'їзд в дорозі від візника і щиро радів, що їх нема вже в аїлі.

Усю дорогу розважав його візник своїми оповіданнями. Він докладно розказав докторові про пожежу, розказав, звідки взялась, що згоріло і як гасили ЇЇ два дачники, описав їхнє геройство. Темірові не дуже приємно було слухати похвали дачникам, але не показував цього і слухав, як здавалося, задоволений. Він чекав, що мова зайде і про Токпаків, та візник чогось не згадував про них, і Темір мусив нагадати.

— А Іван Макарович гасив пожежу? — спитав Темір із вдаваною байдужістю.

Візник, здається, тільки на це й чекав, бо одразу пожвавився.

— Аякже! Гасив, і Таня була,— відповів візник з повагою. І, немов підібравши свіжий матеріал, почав далі оповідати.

Він докладно описав, як інженер зорганізував подачу води, як, завдяки йому, вдалось врятувати головні будинки.

Темірові хотілось ще щось дізнатись про Таню, але візник про неї не говорив. Він мав стільки цікавих новин, багато цікавіших за Таню, і намагався переказати їх перший, поки доктор доїде до села і дізнається там. Він оповів також про трагічну смерть кама і зраду Тріша.

Доля цих людей щиро зацікавила доктора. Він пригадав, як Тріш напав на нього в лісі, пригадав перший підпал будинку, де жив інженер, і зрада його була йому мало зрозуміла.

— Чого він зрадив? — спитав Темір.

— Не знаю,— відповів візник,— Але добре зробив. Ками обманюють народ. Після тієї пожежі його всі стали ненавидіти. У нас були такі, що вбили б його власними руками. Чого він хотів знищити школу? Школа потрібна алтайцям. Алтайці повинні вчитися, щоб не бути дурнішими від інших народів. Розумний завжди переможе дурня.

Це були не завчені фрази. У цьому неосвіченому візнику-алтайцю говорило переконання.

— Розумно говорите,— сказав з приємністю доктор. Візник радів, що вчений чоловік похвалив його

думку.

— Не знаю, чи розумно,— сказав він скромно,— але я так думаю.

Теміра дивували відповіді цього простого алтайця, йому радісно було їх чути, і він у душі дорікав собі, що досі не знав своїх земляків, приділяв їм так мало уваги, вважаючи їх за тупих І нецікавих, а тут такі розумні, здорові думки.

— Ви письменний? — спитав доктор.

— Гей! Коли б я був письменний! — сказав гірко візник.— У тім-то й біда, що те, про що я слухав, не можу сам прочитати. Щось гарне я міг би прочитати двічі, а так дякую боту і за раз.

— А кого ви слухаєте?

— А кого ж би, як не Івана Макаровича, — сказав візник, дивуючись, як цього не знати.

Доктор був зворушений.

"Добрий Іван Макарович,— думав він, — велику справу він робить. Хто навчив так думати і говорити цього неписьменного чоловіка, сина віками дурманеної нації? Що допомогла б боротьба уряду з шаманізмом, з релігією без допомоги цих чулих, добрих сівачів нової культури, Іванів Макаровичів? Ті прості, невчені слова, що сіє такий учитель, входять у глибину душі, як зерна корінням у чорнозем, сходять і квітнуть буйним цвітом".

Зі згадкою про Івана Макаровича виринула в пам'яті Таня.

"І Таня буде така, як батько", — подумав доктор. Усі думки Теміра, куди б вони не заходили, поверталися завжди до Тані.

— А Таня скоро їде,— сказав раптом візник, немов відгадавши думки свого пасажира.

Доктор схаменувся. Спершу не знав, чи він тільки думав про неї, чи говорив з візником.

— Куди їде? — спитав, узявши себе в руки.

— До себе, на посаду. Вакації вже кінчаються. Візник сказав це байдуже, а доктора Теміра стиснуло щось за серце.

"Скоро відлетить вона, як перелітна пташка, і настане така осінь, така осінь..."

Коні, почувши близькість дому, побігли швидше згори.

Горами гуляв синій вечір, по небу бігли сріблясті хмарки, залицявся місяць до зірки.

Перед кіньми біліла дорога. Віз грюкав по камінні, а в змученій голові пасажира не переставали снуватися мрії.

"Як вона мене зустріне? — подумав Темір.— Може, по від'їзді того повернеться до мене? Може, зрозуміє підлість його, оцінить мою відданість, безкорисливість? Таню, Таню! — немов говорив він з нею, — голівонько моя рідненька, чи притулишся ти коло моїх грудей?.."

— Вперед! — гукнув візник до коней.

Доктор Темір широко розплющив очі і глянув уперед. З темряви виринали рідкі вогники; між ними пізнав Танині вікна.

Хтозна-що робилось із серцем. Якась непереносна туга сиділа в ньому, невимовний жаль.

Коли проїжджали повз Танину хату, доктор своїми короткозорими очима шукав її на подвір'ї, шукав її силует у тьмяно освітлених вікнах, але не побачив.

По кількох хвилинах вони зупинились біля його дому, а він і не почув.

— Ми приїхали,— сказав візник, бачачи, що пасажир сидить нерухомо.

Доктор Темір підвівся і почав злазити з воза. Йому назустріч вийшла з юрти, шкутильгаючи, стара Тібан, і він зі сльозами радості і смутку впав їй на груди.

Повечерявши, доктор почав розмову з матір'ю. Вона знов розказувала йому докладно і про дачників, і про пожежу, і про смерть кама, а про те, що його так безмежно цікавило, не сказала ні слова.

"Нарочито не скажуть,— думав доктор.— Знають усе, бояться, щоб не ранити самолюбства. Видно, мало вже надії".

Цього всього було забагато, і він вирішив спитати прямо.

Мати зігнулась, як від раптового болю в спині.

— Що Таня робить?

— Хіба я знаю, сину? — сказала тихо.— Ти ще не забув? Покинь її сину. Чи мало на світі жінок, що полюблять тебе? Та й що вона, та любов? Звикнеш до кожної.

— А чому забути, мамо?

— Ти ж знаєш, вона того уруса любить, того, що ти вилікував.

— Любить?

— Так сам же ти казав колись.

— Казав. Тепер нема ж його.

— Певне, повернеться. Казала Ганна Степанівна, що обіцяв приїхати.

— Обіцяв?

— Я йому не вірю, сину. Останнім часом я вже їх удвох не бачила. І не ходили разом, і вона у нього не бувала, і він до неї не заходив. Оце тільки на пожежі я бачила їх удвох. Кажуть люди, що посварились, а потім знов помирились. Може...

Стара Тібан не скінчила, і слова забились у ґорлі, як голуби в стодолі перед замкненими раптом дверима. Темір пронизував її очима.

Баба опустила очі додолу, не зносячи погляду сина.

— Що "може"? — крикнув.

— Не знаю, але між молодими всяке могло бути.

Доктор Темір заточився, як п'яний, і впав на крісло. Він лежав кілька хвилин нерухомо, а його мати очима, повними невимовного жаху, дивилась на нього. їй здавалось, що він помер.

— Теміре! — промовила вона жалісно.

Доктор Темір підвів голову. Його мутні, наче п'яні, очі блукали по хаті, по матері.

— Що таке? Що ви сказали?

Він збирав докупи думки, що враз розбіглись, розсипались на всі боки, як курчата, коли на них упаде згори яструб.

Мати мовчала, боячись заговорити.

— Мамо,—устав він нарешті,—може таке бути? Стара Тібан заплакала.

— Чи я знаю? Коли любляться, все може бути.

— Вона любить його?

— Любить.

Він знов упав на крісло і затрясся, як кедр, завислий над кручею, від подиху бурі.

— Заспокойся, сину,— просила мати,— заспокойся, забудь. Знайдеш кращу.

Син був блідий, як стіна. Стара Тібан дивувалась,, чого він так горює. За її молодих часів не горювали так за дівкою: її брали.

— Може, ти ляжеш, сину? — спитала вона тихо.— Сон — найкращий лікар хворої душі.

— Ляжу, мамо. Ви йдіть теж спати. Я ще посиджу кілька хвилин і ляжу.

Він говорив таким рівним голосом, що стара майже цілком заспокоїлась. Зона погладила кістлявими руками синову голову й вийшла.

Доктор залишився зі своїми думками.

Що його робити? Куди дітись? Коли б убити його, можна б заспокоїтись. Тільки таким способом можна б змити наругу. А може, він вернеться, може, забере її і зробить щасливою? Може, відкриє їй новий світ, який вона знає тільки з книжок? Чи має він право убити його і тим убити її щастя?

"Ти її любиш",— свердлить думка.

— Я не маю права так думати,— бурмоче доктор.— Я люблю її, мені дороге її щастя. Хай їде, хай живе, родить дітей, хай тішиться, хай радіє... А я? А я що зроблю?..

Його голова знов падає на бильця крісла, не знаходячи відповіді, і в ній, замість думок, постає пустка. Але це недовго триває. Якийсь внутрішній голос — і доктор знову тверезіє.

Він встає, хитається, непевними кроками іде до шафи, витягає склянку, виймає з пакуночка пляшку вина і починає пити одну склянку за одною.

Стара Тібан стоїть під вікном і крізь щілину стежить за сином.