Чорне озеро - Гжицький Володимир

Кам змішався і вмить зірвався на ноги, як сполошений звір, що лежав у барлозі.

— Іди вже,— сказав він на гостя,— іди і роби, що каж}', а я поговорю з духами.

Чоловічок встав, і його маленька яйцевидна постать покотилась до виходу, але при виході він зіткнувся з Трішем. Пропустивши нового гостя в юрту, чоловік оглянув його з ніг до голови і зник за дверима.

Тріш грізно подивився йому вслід, вичекав, поки той відійде подалі, і, щоб упевнитись, що він не підслухує, виглянув за ним надвір. Та чоловічок вже далеко відкотився від юрти.

Кам Натрус не спускав допитливих очей зі свого нового гостя. Він не чекав сьогодні Тріша і відчував, що його очі під насупленими бровами не віщують добра. Почував, що приїзд його був недаремний.

— Чого мовчиш? — спитав кам.

— Утікай! — випалив Тріш замість відповіді. Камові заграла на устах зла, іронічна усмішка.

— Що знов? — спитав він без видимого збентеження.

— Міліція в Чемалі.

— Міліція? — перепитав кам. Тріш блиснув очима.

— Міліція. Не знаю, чого ти дивуєшся? Ти, певне, не сподівався? Через кілька годин вона приїде за тобою.

Кам зареготав, аж задрижали стіни юрти, та перервав сміх, зустрівшись з Трішевими очима. Очі Тріша не сподобались камові, як і його тон. Так він з ним не говорив ще ніколи. Спершу він прийняв його тон і повідомлення за жарти, хоч і рідко чув його жарти, але тепер переконався, що до них далеко. Тріш насилу стримував хвилювання. Видно, і йому загрожувало таке саме нещастя.

Кам спитав:

— А ти? Що ти робитимеш?

— І я мушу через тебе втікати,— сказав незадоволе-но Тріш,— а ти регочеш.

І це зауваження було грубе і било по самолюбству.

— Що там таке скоїлось? — спитав суворо кам. Тріш розказав, що приїхала міліція зі слідчим, що

заарештували його батька і посилали за ним, але він встиг утекти, щоб попередити його, кама.

Кам сидів у задумі на землі. Він частіше почав смоктати люльку і густо плювати в огонь.

— Нам нічого втікати,— сказав кам, задумавшись.—" Нас ніхто не бачив при цьому.

Тріш скривив губи в іронічній усмішці.

— Не бачив? Ти б послухав, що кажуть у Немалі. Ти б послухав! Ти сидиш тут і нічого не знаєш. Там уруси, як оси, гудуть, а наші за ними. На тебе валять усю вину за пожежі. Вони кажуть, що тобі дорого доведеться платити за майстерні, за шкоди, що ляжуть тягарем на село.

— Чому тільки мені?

— А кому ж іще?

— І тобі.

Тріш скочив на ноги.

Он як?! Так винен він, Тріш, і більше ніхто?!! Кам сидів по-давньому, з підігнутими ногами, не звертаючи уваги на злість і хвилювання Тріша.

— Ти підпалив,— сказав спокійно кам. Тріш кинув на кама дикими очима.

— З чиєї намови? — просичав він.

— Ти не маленький,— сказав спокійно кам. Тріш заскреготів зубами.

— То ти такий? Ти бунтував народ, підпалював, посилав на вбивство, а тепер хочеш звалити вину на інших, на тих, кого ти купив своїми намовами, обіцянками? І ти хотів ще, щоб за тобою пішов народ? Ти дивувався, чому він так кволо помщається? Так, він зрозумів тебе швидше, ніж я. Він розумний, не послухав твоїх закликів. Ти мене тільки зловив і Мабаша. Тепер ти залишишся сам, бо ти боягуз. Але знай же, гаде, я порахуюся з тобою.

Тріш так близько присунувся до кама, що бризки слини летіли тому в обличчя. Кам, витримуючи його дикий погляд, мацав руками довкола себе, шукаючи ножа. Та Тріш зрозумів його рух. Поки кам опам'ятався, Тріш ударив його ногою в груди, і той повалився на землю. Коли він встав і вибіг надвір, Тріш уже скакав конем назад.

Дорогою до Бійська їхала запряжена парою коней підвода, а на ній, крім візника-алтайця, сиділи два чоловіки, одягнені в європейський одяг. Попритрушувані пилом, стомлені довгою триденною дорогою, вони сиділи мовчки, похнюпившись, і немов дрімали. Дрімав візник на передку і прокидавсь, здавалося, лиш на те, щоб час од часу підігнати мокрі від поту коні, не менше втомлені, ніж люди, що сиділи на возі.

Був уже кінець серпня, але день видався надзвичайно душний, і сонце, хоч уже хилилось до заходу, припікало ще добре. На заході росла густа дощова хмара, затягаючи щораз більші простори неба. Дощ був неминучий, і показувало, що випаде чималий, бо його давно тут не було. Подорожні засмучено поглядали то на хмару, то на дорогу, якій, здається, не було кінця. Раптом глухо загриміло, і по землі покотилась луна. Європейці глянули враз тоскно на хмару.

— Чи скоро кінець цій дорозі? — спитав чоловік у кашкеті, в якому, придивившись, легко можна було пізнати інженера. Запитання було звернене до візника, але той не чув.

— Він спить,— сказав художник Ломов, що сидів поруч з інженером.— За три дні хоч кого заколише.

— Товариш Юнаяков! — крикнув інженер.— Прокиньтесь!

Юнаяков прокинувся, оглянувся і закліпав зляканими очима.

— Далеко ще до Бійська?

— Мало-мало терпіння, однако,— сказав похапцем візник,— Рахуйте по стовпах: від Шульгиного Логу до Бійська сімдесят п'ять кілометрів. Скільки проїхали? Читай на стовпі,— показав він пужалном на телеграфний стовп, повз який вони якраз проїздили.

— Шістдесят дев'ять,— сказав інженер, прочитавши запилену цифру.

Юнаяков швидко полічив.

— Ще шість кілометрів залишилось,— сказав він.

— А доїдемо перед дощем?

— Доїдемо! Но-о-о! — крикнув він, і втомлені коненята, вибиваючись із сил, побігли жвавіше.

— Тепер можемо сказати, що доїхали щасливо,— промовив художник, мимоволі оглянувшись на лісок, що вони тільки-но проминули.— Тепер знов пішов степ рівний, як стіл, аж до Бійська.

— Тепер ми вже дома,— погодився інженер.

— От розстанемось і, може, ніколи більше не побачимось,— сказав художник, і в голосі його забриніла якась сумна нотка, що зворушила інженера.— Я, бачите, може, ще не так дуже зіпсований,— сказав він по хвилі,— щоб не розуміти, як це гидко все те, що я сказав. Звідси, мабуть, і мій характер.

— Треба характер тренувати. Це повинна бути свого роду фізкультура характеру. Ми маємо на те розум.

— Коли б ми були євнухами,— сказав художник.— Забуваєте про "слабку плоть людську". Ви забули про почуття.

Інженер спалахнув.

— Почуття, почуття,— слова самі. Які у вас були почуття до особи, яку ви недавно покинули? Скажу образно: щоб випити склянку пива, не треба було будувати пивний завод.

— А ви як поступили? Не так?

— Зовсім не так. Я випив свою склянку пива зі старого заводу, а ваш стоїть тепер спустошений, покинутий на вічну консервацію. Ви ж до нього не вернетесь? Так же?

*~ Ркажу чесно: ні.

— Ось вам і почуття.

Художник мовчав. Він відчував велику провину перед Танею й уявляв собі її зараз заплакану, покинуту, самотню, хвору.

— Що ж ви їй все таки сказали? Невже не залишили ніякої надії?

Художник похилив голову.

— Які тут надії?!

— Надія — велика річ, — підхопив інженер. — Скільки людей мусило б покінчити з собою, коли б не мали ніякої надії.

— Я, власне, сказав їй правду. Я сказав, що напишу з Москви. Коли я почуватиму, що люблю, що вона мені необхідна,— я негайно приїду за нею. Коли ж ні, коли виявиться, що це знов тільки тимчасове захоплення, я теж напишу.

Художник сумно задивився в далечінь.

— Ех ви! Чого б вам не взяти її? Я, здається, був би страшенно щасливий, коли б ви взяли її за жінку. Вона мені дуже подобається.

Художник зробив головою рух, як баский кінь, що віджене головою муху і далі хрумає овес.

— Коли б мені не та, що в Москві,— сказав він знов спокійно.

— А ви хоч любите її?

— Чорт його зна!

— Боїтесь?

— Може, й так.

— От ви — інтелігент, вибачте на слові, низької проби, щоб не сказати, як у нас кажуть, гнилий інтелігент.

— А Груша? — спитав художник.

Юнаяков, на якого не звертали уваги захоплені своїми справами європейці, аж перехилився назад, щоб краще чути цікаву для нього розмову. Він, правда, не розумів усіх слів, але сенс розмови ловив і, почувши про Грушу, хотів перевірити свої здогади.

"" Це ж не те,— сказав по хвилині інженер.— Хіба можна порівняти Таню з Грушею?

Юнаяков був задоволений з відповіді, але не художник.

— Тим краще, — сказав він.— Вам легше було розв'язатись з нею. А що б ви зробили на моєму місці?

— Я вже сказав вам.

— На той рік приїдете? — спитав раптом Юнаяков, не повертаючи голови від коней.

Пасажири здивовано переглянулись і значуще всміхнулись.

— Він усе чув? — спитав пошепки художник.

— Мабуть. Приїдемо! — відповів інженер голосно Юнаякову.

Юнаяков, видно, повірив, бо повернувся і подякував, киваючи головою.

— Добре,— говорив він,— ви корисні люди. У нас нема таких. Нам треба таких учених якнайбільше.

— За це ви хотіли нас побити? — бовкнув злісно художник. Але було видно, що Юнаяков не прийняв це на свій карб.

— Дурні,— сказав він.— Народ їх покарає. Це Натрус, кам наш, і ще кілька людей. Тепер він сам. Його всі покинули, як прокаженого.

— А ви вірите камам?

— Я-то? Ні. Я не вірю. Вони ошуканці. Це там, далеко й горах, де народ ще дуже темний, там вірять, а у нас — ні. Приїжджайте до нас на той рік. Ми вам поможемо. Усі підуть за вами. Наш Іван Макарович розказував нам про вас. Ми йому віримо, він наш, алтаєць.

— Гляньте, скільки може зробити тут одна людина,— сказав художник. — Тихий, скромний, чи чув хто коли-небудь про якогось Івана Макаровича? Не чув же, а він працює, і працю його видно.

— Таня казала вам що? — спитав інженер Юная-кова.

— Таня? — Юнаяков замислився і відповів аж по довгій паузі.— Немає вже тієї Тані, що була.

— Чому так?

— Не знаю.

Юнаяков усміхнувся, але подорожні цього не бачили.

Спускались у долину. Через кілька хвилин перед очима подорожніх виникла величезна холодна Бія. Пором, притягнений катером, приймав вози і піших. Наші подорожні пострушували з себе пил, розім'яли переси-джені ноги і стали в чергу.

За рікою, на високому березі, розкинулось невеличке сибірське містечко Бійськ. Черга була невелика, і хутко їхній віз заторохкотів на дерев'яному поромі.

Ледве вони в'їхали в місто, як на землю впали великі краплі дощу.

Візник вдарив по конях, і, поки пустилася злива, вони вже були під повіткою заїжджого двору Будинку селянина.

Натрус уже третій день блукав горами, ховаючись від погоні. На ніч, не знаними нікому проходами, під прикриттям густих кущів спускався у долину, спинявся неподалік від своєї юрти і довго виглядав, чи не покажеться з неї ворожа постать. Коли було тихо, повз на животі до юрти, наслухував ще деякий час під дверима і, не почувши нічого підозрілого, заходив досередини.