Чорне озеро - Гжицький Володимир
Тут він не сидів довго, бо могли накрити. Жінка з кожним його приходом говорила, що за ним заїжджали вже кілька разів і пильно шукали в цілій околиці. Водить їх Тріш.
Кам сердився на жінку, набирав у торбу харчів на цілий день і знов ішов у гори. Так він був удома двічі.
Останнього разу набрав їжі на два дні, бо заходити так часто боявся. Тріш міг простежити за ним, і тоді вже, без сумніву, його впіймають і уб'ють, бо погрози Тріша не на вітер, він це знав.
Поївши холодної баранини, взятої з дому, кам розлігся на моху під навислою скелею і думав про свої невдачі, про провал своїх замислів, а з ними і всіх обіцяних вигод. Він мріяв стати проводирем народу, другим Чет-Челпаном, а опинився в ролі звичайного палія, бандита, за яким ганяють по горах, як за скаженим псом. Та найбільше мучили його погрозливі слова Трі-ша тоді, на прощання, і його зрада. Коли б не він, то міліція йому нічого б не зробила.
"Нова влада пустила сильне коріння",— думав тоскно кам.
Він не знав тієї влади, за десять років ні разу не бачив її в горах. Він жив так, як жили сотні літ тому предки, славетні ками, тримаючи в страху й покорі весь алтайський народ. Сягнув думкою у глибину століть, і його серце сповнилось гордістю. Він був славним потомком своїх предків. Він пам'ятає, знає свою силу, на які чудеса вона спроможна...
Кам розлігся вигідніше, немов під ним був не мох, а соболині шкури, і думав.
"Влада для тих рабів рівнин, урусів, але для алтайців, синів гір, немає влади. Один владар тут — бог і той, що розуміє його мову..."
Але раптом здригнувся, як від дотику холодної змії. Сів і витер рукавом холодний піт з чола. Нова думка була гірша за змію. Кам мав себе досі за всесильного. Він знався з богами, умів підноситись у їхні сфери, бував на розмовах з духами, відчував їх присутність на кожнім кроці. Досі його боявся і слухав народ, і раптом народ зрадив, і раптом боги покинули, і тепер, як злодій, він скрадається по горах, боячись шелесту ящірки, здригаючись від шуму падаючої шишки, ховаючись від міліції — тисячорукої чужої влади.
— Ерліку! — починає молитись, але вриває молитву. — Це ж неправда,— шепоче. Ерлік йому ніколи не помагав. Хіба поміг йому знищити урусів? Тих двох не знищив навіть. Вони безкарно гуляють і тепер, а він, кам Натрус, гроза околиці, ховається в горах. Нема, видно, Ерліка, нема Ульгеня, а як і є, то вони безсилі.
Але нараз, неначе у відповідь, очі його сліпить блискавка і по горах прокочується зловісний грім.
Кам здригається і виходить з криївки. Його проймає жах. "Помста Ерліка",— думає кам. Він хоче знов молитись, перепросити бога за огуду, але не може. Тепер він у владі страшнішого бога, у владі жаху. Він думає тепер про рятунок. Тут перебути бурю неможливо, бо коли піде злива, то заллє його криївку; з навислої скелі потече водоспад, що заб'є її, занесе намулом і камінням.
Кам виходить на простір і розглядається навколо. По небу суне важка дощова хмара, швидко затягнувши рештки синіх клаптиків небес. Вона грізно клекоче від вогню, що, не можучи поміститись в ній, намагається вихопитись назовні. Кам бачить вогняні язики, що тут і там, ревучи, продираються крізь сіру масу.
Гір не видно. їх до половини затягнули хмари.
Раптом сліпуча блискавка і ще страшніший гуркіт. Здається, що гори розламуються навпіл, що в безвісті котяться цілі скелі, що ламаються тисячолітні ліси. Сині клаптики небес зникають один за одним, і на землі все поринає в темінь.
Горами, як вуж, звивається головний вітер, за ним женуться менші вітри. Наткнувшись на перегородку, крутяться на місці, підносять голови догори і ревуть, як дикі марали, як бугаї до чорних корів, що важко пересуваються по небу.
Кам стоїть як заворожений. Стоїть на місці і тільки водить безнадійно згаслими очима. З такого стану будить його велика крапля, що падає перед його ногами і робить у піску ямку. За нею падає друга, третя. Різної величини, у різних місцях.
Кам притомніє, щось пригадує і починає бігти вниз. Він пригадує, що недалеко звідси є печера в скелі. Тисячу літ тому зробив її алтайський богатир, заскочений бурею в дорозі. Кам і раніш хотів ховатись і жити в ній, але зрадник Тріш знав її і міг показати ворогам. Тепер кам цього не боявся. Тепер усе живе ховається, де може, і погоня, яка б вона не була, у таку погоду горами не піде. Він побіг швидко, щоб встигнути, доки дощ не розмив стежки над кручею, бо тоді дістатись туди було б важче.
Біг, перескакуючи спритно, як марал, через коріння кедрів, що виступало з землі, мов жили. Перескакував через каміння, потоки, що, здувшись, бігли шалено з гір. Дощ лив щільною, безперервною масою, шумливим водоспадом. Громи ревли, стогнали, здригались долини, небо спускалось до землі щораз нижче, якась невидима рука зв'язувала його з землею водяними шнурами, збивала золотими, вогняними цвяхами. Ще трохи — і небо впаде на землю, зіллється водно, і буде світові край.
Кам біжить, розбризкуючи незграбними алтайськими чобітьми воду. Його одяг промок до рубця, він відчуває, як по голому тілу стікає вода. Він кляне увесь світ, а найгірше Тріша, і міліцію, і урусів, що через них йому доводиться стільки терпіти, кляне свою долю і біжить, біжить...
Надворі діється щось нестерпне, щось небачене, незнане. На землю сходить із чорних хмар вечір. Сходить швидше, ніж завжди, бо хмари так близько до землі.
Стомлений, вибитий з сил, Натрус добігає нарешті до печери. Зроблена вона в стіні стрімкої скелі, і вхід до неї на висоті людських грудей. Кам став перед входом, щоб перевести дух. Вискочити на кам'яний поріг, як на коня, не було сили. Із стіни безперервним, суцільним струмком лилась вода. У хмарах час від часу порикували громи, блискавки яскравіше освітлювали темне небо.
Кам стояв перед печерою, набирав сил, прислухався. Не був певний, що там нікого нема. Там могли бути міліціонери з Трішем і могли тільки чекати на нього. Але хоч який тонкий був у нього слух, він не почув нічого.
Дощ своїм шумом, каскади потоків заглушили всі звуки, і тільки ревіння громів перемагало цей шум.
Набравши трохи сил, Натрус обперся рукою об поріг, що виступив, як бар'єр, і вмить опинився на ньому. Постоявши хвилину і не почувши нічого підозрілого, зник у тьмі печери. Ступив крок і став. Природжена обережність не дозволяла заходити далеко вглиб. Ставши біля входу і загородивши його до половини собою, кам почав розглядатись. Очі ще не звикли до темряви, і він не бачив нічого, але враз йому здалось, ніби в одному кутку щось дихає. Натрус стрепенувся. У першій хвилині думав, що це він сам дихає, але, затаївши подих, переконався, що ні, що тут щось таки є. Машинально ухопився за ніж.
— Хто тут? — заверещав, не впізнавши свого власного голосу.
У відповідь щось засопіло, і камові, як стогін, зірвалось з уст:
— Аю!..
Це був справді ведмідь. Кам бачив його тепер ясно, і йому здалось, що аю готується до бою. Але в переляканого ведмедя зовсім не було такого наміру. Він заліз сюди перед бурею і, побачивши небажаного при-шельця, хотів просто звільнити йому місце. Та кам, перелякавшись, стояв, наче приріс до стіни біля входу, і, заслонивши його до половини собою, не давав аю вільно пролізти. Ведмідь мусив прийняти виклик. Великий, кошлатий, як копиця сіна, він звівся на задні лапи і посунув на кама. Цей уже чекав спокійно. Він зрозумів своє становище і уявив хід боротьби, що через хвилину мала початись. Присів, втупивши очі у ведмедя, і як тільки аю наблизився до нього на два кроки, кам скочив ураз йому назустріч. Поки ведмідь опам'ятався, ніж кама по держално був у його грудях.
Ведмідь довго, протяжно зойкнув, проте не звалився з ніг. Кам не потрапив у серце. Ударивши ведмедя, кам кинувся вбік, але аю зачепив його лапою і, здерши шкіру з тім'я, повалив на землю.
Минуло півхвилини страшного напруження. Пристрасті розгорялись у людини й у звіра.
Кам не відчув спочатку болю. Він зірвався з землі, скочив, як вуж, і завдав ведмедеві другого удару. Ніж пройшов легко, сковзнувши по ребрах, і серця знов не зачепив.
Аю заревів від шаленого болю і кинувся на напасника. Тепер він переходив у наступ. Зайшов від входу до печери.
Кам підскочив і хотів ударити ведмедя втретє, та в темряві не розрахував і полоснув його по черепу. Ніж відскочив, зробивши на голові криву борозну. Від удару кам подався вперед, і, поки зрівноважився, ведмідь вхопив зубами його ліву руку і розтрощив, як тріску. Тепер кам завив від болю. Рештками сил він четвертий раз пнув противника ножем і впав на землю. На нього з передсмертним стогоном звалився мертвий аю...
З двох теплих джерел випливала кров і творила один червоний потік.
Умите вчорашньою зливою, з-за гір виходило сонце і освітлювало важкий шлях кільком людям, що з великою обережністю посувались по крутій гірській стежці.
Попереду йшов чоловік в алтайській одежі, а за ним четверо у військовій формі, з рушницями за плечима.
— Гей! Далеко ще там? — спитав чоловік, що плентався позаду, важко сопучи від незвички.
— Тихо! — гукнув передній, що йшов одразу за провідником з рушницею напоготові.
Тріш,— а читач, певно, сам здогадався, хто був за провідника,— оглянувся і показав на мигах, що недалеко.
Дорога була дуже важка, даремне блукання набридло і знесилило всіх, і на успіх ні в кого не було надії.
— І сюди ми йдемо даремно,—сказав один міліціонер до другого.— Це ж гори. І кому тільки прийшла в голову гадка шукати його тут? Може, він сидить за цим каменем, а ми пройшли повз нього і не заглянули. Хоч би були собаку взяли, а то й цього не догадались.
З ним мовчки погоджувались товариші, погоджувався і старший, але не міг нічого сказати.
— Яка ж твоя рада? — спитав передній.
Той, що заговорив перший, почув із тону запитання, що і старший сам знеохотився, і це додало йому більше сміливості.
— Я сказав уже своє слово,— відповів він незадо-волено,— і ще раз повторюю: треба засісти коло юрти і чекати, доки не прийде. Довго він в горах не втримається. Я певний, що коли б сиділи в юрті, то вже мали б його в руках.
Міліціонер мав безперечну рацію, старший погоджувався, але ж не можна було нехтувати й тим, що людина береться його знайти і знає, де його можна шукати.
Це не цілком задовольнило міліціонера.
— Не всякій людині вір,— промовив він,— а тим більше його спільникові.
— Колишньому, додай,— сказав старший.— Не забудь, що це тепер його заклятий ворог.
