Чорне озеро - Гжицький Володимир

Скільки ж то убивств на світі? Чому саме він має бути застрахований від них? Це ж Натрус! Це той страшний кам, що накликав на нього гадюк, що заприсягся йому помститись, це він або хтось з його спільників, а тут, як на те, нема ні револьвера, нічого! І треба ж було одному йти вночі в поле!

Оглянувся. Села не видно. Коли б хащі які — сховався б. Страх охоплював його дедалі владніше. Кинувся назад і почав утікати щосили, але, пробігши невеличкий шматок дороги, став. Утікати було недоцільно і смішно — цим можна було тільки показати своє боягузтво і заохотити вершника до рішучої акції.

Сів при дорозі і вирішив чекати. Тим часом вершник виїжджав уже на горбок, бо через хвилину захитались над горбком конячі вуха, потім кінська голова, потім з'явився весь кінь і його господар.

Виїхавши на горбок, господар підігнав коня, і вже до вух художника долетів кінський тупіт.

Художник почав пильно приглядатись, і страх поволі відлягав від серця. Це їхала жінка.

Художник встав. Утікати вже не треба було. Жінка наближалась швидко і через кілька хвилин, порівнявшись з художником, стримала коня. Чорні очі її впились у нього. Ломов придивився і крикнув...

Радість його не мала меж.

— Ійнечі? — спитав він.— Ти це?

Із вдячності, що це вона, а не кам, хотів поцілувати їй руку, але вчасно стримав його її серйозний тон.

— Слухай,— сказала по-алтайському Ійнечі,— утікай звідси швидше.

Вона оглянулась навколо. Усюди було порожньо й тихо.

Він уважно ловив її слова.

— Я їхала до Тані,— казала вона поволі, щоб він розумів,— їхала просити, щоб вона тобі переказала, але ти тут — так краще, Я вже не поїду, щоб ніхто не бачив мене в селі. Ти розумієш мене?

Художник стояв, глибоко зворушений.

— Ти їхала так далеко з тим, щоб мені сказати?

— Так.

— Ійнечі, добра моя, хороша! Кого мені стерегтись, може, скажеш?

— Усіх стережись, і добре стережись! Утікай! Кажу тобі ще раз! Утікай, бо — смерть!

— Добре, Ійнечі.

— Скоро поїдеш?

— Скоро.

—— Будь здоров! Прощавай!..

Вона повернула коня назад. Художник ухопив її руку.

— Що ж я тобі на пам'ятку залишу?

— Нічого не треба. Таню не забудь.

— Ійнечі!

Поки Ломов опам'ятався, Ійнечі була вже далеко. Стояв здивований, розгублений. Маса вражень, що звалилась так несподівано цього вечора на його голову, гнула своїм тягарем додолу.

"Таню не забудь!" Навіщо вона це сказала? Чи знає вона що? Що робити? Куди іти тепер?

Не знав, куди податись. Та, в чиїх очах горіло щастя при появі його, погнала його, як підлого зрадника, як боягуза. Побачення з нею були заборонені. При самій згадці про цю ганебну сцену обличчя йому пашіло соромом.

"Не забудь Таню..." — дзвеніло в ушах.

"Куди податись? — думав він,— До тієї бідної хатки, де живе безконечно щире кохання, чиста душа; упасти на коліна, благати пробачення чи втікати туди, в столицю, де чекає холодна, владна пані, страшна в своїх ревнощах, мстива й нелюбима?"

Стояв посередині... Перший раз у житті стояв на роздоріжжі.

Як кам'яний стовп серед дороги, бовваніла в тумані його постать. Не міг рушити з місця. Нарешті шарпнувся, як кінь, що всією силою зрушує важкого, навантаженого воза, і, хитаючись, подався до села. Ноги обважніли, ледве пересував їх, як старий дід. Поки дійшов, стало вже зовсім темно. У вікнах Таниних горіло світло.

Проходячи повз двір інтернату, художник відчинив хвіртку і заглянув усередину. У кімнаті інженера світилось. Те, що Манченко вдома, здивувало художника.

"Невже він удома? — подумав Ломов.— Не ходив ще "прощатись" чи вже повернувся?"

Розмову з розумною, чутливою людиною він вважав за найкращий бальзам для своєї хворої душі, а до того ж йому було страшенно цікаво, як розв'язався інженер із своєю настирливою Дульцінеєю. Хотілось розказати про свою біду та попередити інженера, що і йому загрожує небезпека, про яку довідався від Ійнечі. Подумав, що слід було б сказати і Смирнову, але тільки рукою махнув.

Постоявши хвилину перед хвірткою, ввійшов у двір. Вікно інженера було відчинене, і сам Манченко, почувши скрип хвіртки, виглянув з вікна.

— Ви, маестро? — спитав він весело.

— Я,— ледве чутно відповів художник.

— Так швидко? Не сподівався! Заходьте! Але художник не хотів заходити.

— Я прийшов за вами, хотів, щоб зайшли до мене.

— А хіба не все одно, хто до кого? Сталось що хіба?

— Розкажу вдома.

— Ви мене інтригуєте, маестро.

— Боже борони, і не думаю. Ви вже зібрались?

— Уже. Я хочу позавтра їхати.

— Прекрасно. Я от буду збиратись і вам дещо розповім. Зайдете?

— Зайду, зайду охоче, тим більше, що мені нічого робити. Я був у Дмитра Івановича, а тепер просто збирався лягати, хоч спати абсолютно не хочеться. Така ніч сьогодні, яка буває тільки раз у рік, а може, раз на все життя. Але це романтика, правда?

Ви зачекайте секундочку, маестро, я тільки позав'язую ці пакуночки, а щоб не було нудно, будь ласка, я вгощу вас листом, і, до речі, і в цьому не залишусь в боргу. Лист, як кажуть, "что нада!"

Вам буде видно? — сїїитав.

— О так. Цілком видно. Що ж пише ваша дама?

— Прочитайте, прочитайте, розповісти тут не вдасться. Можете вголос, я ще раз з приємністю послухаю.

— Так ось чим пояснити ваш романтичний настрій? Художник розгорнув листа і, наткнувшись зразу на

заголовок, розсміявся.

— Читайте, читайте! Художник почав читати:

— "Зневажений мною інженере!"

— Стиль, стиль! — вставив інженер.

Художник, потакнувши головою, читав далі:

— "Ніколи не думала я, що ви, людина з освітою, інженер і в додаток партієць, а така наволоч..."

Художник знов перервав читання.

— Вступ прекрасний,— сказав він, блискаючи зубами,— лист, певно, буде цікавий. Треба продовжити насолоду.— Він вигідніше обперся на підвіконня, так, що світло лампи падало просто на папір.

— Це шедевр, — реготав інженер. Художник читав далі:

— "...Я просто не можу спокійно писати цього листа, бо гидка мені сама думка про вас, я тремчу на саму згадку. Але хіба можна було чекати благородного вчинку від такого хама, як ви? Тільки я, сліпа в своїх почуттях, могла ідеалізувати таку мерзоту. Ви ж навіть не почервонієте, прочитавши ці рядки..."

— Вгадала,— сказав Манченко.

— "...Ви будете сміятись, бо ви ж усюди, навіть у найважливіших справах, шукаєте елементів гумору.

А я, дурна, мріяла про спільне життя з вами, готова була на пожертви. Я думала силою свого кохання, нарешті — фізичним зближенням примусити вас полюбити себе, але ви гидко використали мою слабкість..."

— Зважте! Слабкість! — вставив інженер. Художник усміхнувся і читав далі:

— "...Хотіли сотнею карбованців спекатись мене за мою відданість і материнство?

Я щаслива, що можу кинути вам в обличчя, що я казала неправду. Я видумала цю брехню про вагітність, щоб переконатись, чи любите ви мене. Я не знала, що у вас не людська, а просто песяча психологія. Тепер я переконалась, що це так. І це ви вдавали такого невинного? Це ви прикидались таким чесним?! Не думайте, що це злоба обманутої слабкої жінки. Я глибоко зневажаю вас і, коли буде нагода, не забуду з вами порахуватись.

Ну що ж, досить з вас. Думаю, що навіть забагато, бо вас словом не проймеш, надто грубошкірий. Будьте прокляті ви! Я не страждаю більше..."

Художник скінчив. Інженер чекав, що той реготати-ме до сліз, чекав, що він на це скаже, але Ломов мовчав.

— Що ж ви на це? — знетерпеливився нарешті інженер.

Художник вимушено всміхнувся.

— Ви легко її позбулись,— сказав він поволі.— Я був би щасливий, коли б і в мене так скінчилось.

Інженер здивовано підвів брови.

— У мене значно гірше.

— Не розумію.

— Збирайтесь швидше — зрозумієте.

Вийшовши з двору, товариші по нещастю подались до дому Ломова. Художник розказав по дорозі про розмову з Танею, про її трагічне ставлення до цієї справи. Інженер слухав уважно, не перебиваючи. Йому жаль було Тані і досадно на художника.

— Недосвідчена вона, сердешна,— промовив інженер.— Жаль мені її, страшенно жаль. Чого вам було туди пхатись? Вийшла б вона собі заміж за Теміра, і жила б, як живуть тисячі подібних їй. А тепер що?

— Не знаю,— сказав глухо художник.

— Женились би ви з нею, маестро. їй-бо, правда! Прекрасна жінка. Прекрасна була б пара. Були б щасливі все життя. Подумайте над цим. Ще не пізно.

— А та?

— Що та? Тій легше буде примиритись.

— Не кажіть. Та страшна. Я боюсь її. Та так легко цього б не забула. А зрештою, хіба я можу зректися всього? Москви? А з нею я туди їхати не можу. Там мені кінець.

— Що ж буде?

— Не знаю. Мені треба звідси якнайшвидше виїхати, а там чорт його знає, побачу.

— Сюди ви більше не повернетесь.

— Можливо. Ви коли збираєтесь?

— Позавтра, я думав. Художник глянув на годинника.

— Так. Уже дванадцята минула. Так що це вже фактично і є завтра. У такому разі ми на Алтаї ще дві ночі і один день.

В той час, як інженер і художник спокійно розмовляли за склянкою вина, на подвір'ї інтернату з'явились дві підозрілі особи. Вони пролізли через діру, яку тільки вчора хтось виламав у паркані, і обережно підійшли до дому, де мешкав інженер. Один із них узяв з-під паркана кола і підпер ним двері знадвору, другий такими самими кілками попідпирав віконниці на вікнах.

Кілька хвилин вони ще покрутились біля дому і зникли у тій самій дірі, якою ввійшли. Собаки нового ще не було, а старий, що з часу останньої пожежі ходив зі сторожем, вірний друг його, загинув учора не знати з якої причини.

Глянувши ще раз на годинника, інженер встав, щоб іти додому. Але раптом якесь незрозуміле світло вдарило у вікно. Гість і господар, не задумуючись, вибігли надвір. Тут вони почули людський крик, що долинав з подвір'я інтернату. Це був крик сторожа. Інженер впізнав його голос одразу. У тому ж місці, звідки чути було крик, стояв вогняний стовп і хмари чорного диму. Небо вкрила червона заграва і освітила навколишні гори.

— Це ви горите! — сказав схвильований художник.— Я забув сказати. Ійнечі була і радила берегтись, бо на нас є змова.

Інженер стояв як скам'янілий.

— Чого ж ви стали? — збудив його художник.— Біжім!

Інженер і художник, голосно кличучи на рятунок, побігли на пожежу.

Поки приятелі добігли до флігеля, той уже весь стояв у вогні. Дах провалився, і крізь чорний отвір бухало червоне, нещадне полум'я. Воно шуміло, сичало зловісно, як тисячі гадюк. Червоні вогняні язики висувались на всі боки, лизали чорну ніч.

Раптом, як на те, подув ранковий вітер.