Чорне озеро - Гжицький Володимир

Я мав для вас цікаву тему. її ще не зачіпали ні в літературі, ні в образотворчому мистецтві, але ж ви кажете, що партійна тема не по вас.

— Та ні, ви одразу надто серйозно все берете,— боронився Ломов.— Я просто не зрозумів вас. Кажіть вашу тему.

Дмитро Іванович помовчав хвилину, ніби збираючись з думками.

— В двадцять першому році,— почав він,— тут, у цій місцевості, що ми вже з вами знаємо, оперували білогвардійські банди Кайгородова. Ліквідувати їх було важко, в горах воювати нелегко, тим більше, що, як нам було відомо, куркулі підтримували Кайгородова.

Ломов завовтузився на стільці. Оповідач замовк.

— Ви чого замовкли? — спитав художник.

— Чого?

Дмитро Іванович поправив подушку і, умостившись вигідніше, промовив:

— Бачу, що тема вам не сподобалась, хоч я, власне, про неї ще нічого не сказав. Я хочу намалювати спершу історичне тло, і тільки на цьому тлі буде видно тему. Отже, потерпіть і, коли цікаво, слухайте. Проти Кайгородова вислано було з Бійська загін червоногвар-дійців на чолі з бойовим командиром Долгих Іваном Івановичем. Це історична фігура, не забудьте. Недавній шахтар, під час громадянської війни він відзначився винятковою хоробрістю. Воювати на Алтаї попросився сам і ось, перебуваючи вже на терені боїв, довідується, що ворог його, отаман Кайгородов, зупинився зі своїм загоном в селі Капанда, по той бік Теректинського хребта, і збирається обійти його загін з тилу. Не задумуючись, Долгих вирішує перевалити через хребет. З загоном у вісімсот чоловік, серед неймовірних труднощів, втрачаючи мало не половину бійців, переправляється через Теректинські білки *, влітає в село Ка-панду, знищує загін, убиває командира, а його голову привозить в Улалу. Ось вам тло і сама історична подія. Звідси вибирайте тему самі. Можна намалювати перехід Долгих через білки, озаглавивши: "Похід льодового комісара". Так колись називали героя за його легендарний похід. Як тема? — спитав по хвилині Смирнов.

— Тема цікава, що й казати,— відповів Ломов. Він уже почав навіть компонувати картину, уже уявляв деякі деталі її.— Цікаво, — повторив він.

— В чому ж затримка? їдьте в Капанду, подивіться, огляньте Теректинський хребет.

Художник заперечив.

— Перш за все нема вже часу їздити, бо пора в Москву, а по-друге, щоб написати перехід війська через якесь гірське пасмо, не треба його бачити. Суриков не їздив у Альпи, коли писав перехід через них Суворова.

З цим треба було погодитись.

— А як ваші сердечні справи? — спитав несподівано Смирнов.

Молоді люди здивовано глянули на нього.

— Ви можете сказати, що це мене не обходить,— продовжував він спокійно,— і, може, матимете рацію.

Б і л к и — снігові вершини гір.

З В, Гжнцький

225

Я, одначе, питаю не з бабської цікавості, а як громадянин і радянська людина. То як же? Усе в порядку у вас?

Художник почервонів по самі вуха. Інженер похнюпився. Обидва вони мовчали, не знаходячи відповіді. По деякому часі Ломов сказав, що у нього все гаразд.

— Що ж, хай буде так. Але загалом недобре. Ви рбидва зробили собі забаву з такої важливої справи, їй-бо, не розумію оцих ваших взаємовідносин з жінками. Як півні! Невже таки не витримали б? А тепер люди плещуть язиками, повторюють у всіх відмінках ваші імена, район про це знає, сміється з вас А що в цьому хорошого?

Про Ломова там виразна думка. Якщо він насміється з дівчини, йому так легко не минеться.

Проте Ломов тримався незалежно, може, навіть нахабно.

— Вам легко говорити, коли віджили своє,-— сказав він, очунявши від удару.

Смирнов, усміхаючись, похитав головою.

— Рано ви мене ховаєте, юначе,— сказав він.— У мене ще не так погано, але я ніколи не розмінювався на дрібну монету і не робив собі забави з важливих речей.

— І жінку не зраджували? — здивувався Ломов.

— Ніколи.

— Є, кажуть, порода однолюбів,— сказав Ломов,— Але це рідкісне явище.

— Не вірите? Це справа ваша. Я одно знаю: сильна сім'я — сильна держава. Сім'я — це ланка в державному ланцюзі. Так же? Але годі про це. Значить, їдете? — перемінив раптом тему Смирнов, бачачи по обличчях Ломова й інженера, що вони обоє зніяковіли.

— їдемо,— підхопив інженер.— А ви коли? Смирнов сказав, що не скоро, бо не зробив ще всього того, що повинен зробити.

— Не боїтесь залишатись? — спитав Ломов.

— Аж ніяк. Судячи з того, що я бачив і чув,— сказав Смирнов,— і з того, що знаю від слідчих органів, нічого серйозного тут нема і не могло бути. Замішано тут кілька темних осіб, які скоро будуть знешкоджені. Мені треба довести роботу до якогось пуття, тим більше, що недуга забрала мені мало не два тижні, а це треба надолужити.

— Не чули, хто головний у всій цій афері?

— Кажуть, що кам Натрус і його приятелі. Скоро все буде, зрештою, ясно.

Кам Натрус сидів у своїй юрті насуплений, суворий, як голодний пугач. Огонь, що палахкотів насередині, освітлював його грізне обличчя. Малі блискучі очі втупились в одну точку. Він, здається, не помічав свого гостя, що, скоцюрбившись, сидів боком до вогню. Коли б той не рухався і не дрижав, як мокрий пес, можна було б гадати, що це просто купка лахміття, накрита круглою шапочкою, з-під якої виглядає чорна тоненька кісочка, як корінець засохлої петрушки. Але він увесь час у русі. Він шморгає носом, пихкає маленькою люлечкою, зітхає, а кісочка за кожним його рухом підплигує на згорбленій спині. Огонь нарешті припікає йому бік, і гість повертається до нього обличчям. З лахміття визирає маленьке жовте, зморщене, як печена ріпа, лице, довгасте, віспувате, без заросту, з косими, широко розставленими очима, що зосереджено дивляться в мідну люльку, як сорока в кістку.

Кісочки не видно тепер, але так само, як вона, дрижать кілька волосків, що казна для чого примостились на самому кінчику підборіддя.

Чоловік тільки на вигляд такий байдужий, а насправді він думає: він сильно хоче, щоб кам перший відновив перервану розмову, бо самому страшно починати, а кам мовчить уперто, і в нього таке обличчя, що, здається, він не заговорить ніколи.

Гість, мабуть, відчуває це, бо раптом починає метушитись, скімлити, мов змерзле цуценя, і з очей йому капають сльози.

— Допоможи,— скрипить він жалісно, як немазане колесо, і дивиться в очі покірним щеням.

Кам зустрічається очима з його поглядом, змушує гостя опустити очі і сам поглядає на нього згори довго, з огидою і презирством.

Гість в'ється під камовим поглядом, як вуж, придавлений палицею.

— Допоможи! — благає він.

— А ти допомагав мені? — питає кам.

Він цідить слова крізь зуби, і кожне слово б'є молотом по згорбленій спині. Чоловік здригається від кожного удару.

8*

227

— Чим же я міг допомогти? — молить він.— Знаєш, який я бідний?

— Раз бідний, так мовчав би. А то ні, і йому треба своє слово сказати! А як припекло, то прийшов? Нечиста свиня.

— Я ж і не казав нічого такого. Я казав, що бідному нема чого багачів підтримувати, бо ситий голодного не розуміє, а про вас, хай мене Ерлік скарає, не казав ніколи нічого.

— Не казав?

— От щоб я з цього місця не встав,— клявся гість. Кам зважував, чи правду він каже, чи ні. Зважував

довго і мовчав.

— Вилікуй,— почав знову молити гість.— Один він у мене на світі. Хто догляне мою старість? Вилікуй і бери, що хочеш. Буду тобі служити вірно. Що захочеш, зроблю.

Кам кинув на вагу сказане — переважило. Сподобалось йому. Був задоволений, що має нову жертву в руках, але одразу не хотів цього показати.

— Ти погана людина,— сказав повагом, несподівано для гостя.— Ульгень віддав тебе Ерлікові, а Ерлік не хоче нічого зробити для тебе.

Слова кама ще нижче прибили до землі згорблену людину.

— Обіцяй йому коня навесні,— кинув слова, як останній рятунок.

Кам вишкірив гнилі зуби.

— Довго ще чекати,— сказав.

— А що ж я зроблю? Дав би зараз — немає. Усе забрали злі духи. Одне лошатко лишилось. Може, воно підросте до весни, тоді й бери. Тепер, сам знаєш, воно не годиться.

— Ну, добре,— мовив кам,— попробую попросити бога, але чи вийде що — не знаю. Ерлік — бог впертий, а коли вже завзявся, то його треба довго просити. Давно твій син хворий?

— Давно, батечку. Ще з весни. Щось трапилось з очима. Думали, від диму, але де там...

— Чого ж ти не приходив досі?

— Тая...

Старий захлинувся, заковтав слину і замовк.

— Скажи! — наказував кам.— Я все знаю. *— Та порадили, так я повів...

— Ну що ж, поміг?

— Поміг, зразу стало легше, але треба було далі лЬ кувати, а тут з ним самим нещастя скоїлось.

Кам вдав, що не розуміє, про що мова.

— Яке нещастя? — спитав, не дивлячись на гостя.

— Та, кажуть, хата зайнялась, а Темір узявся її рятувати. Попікся і сам зліг. У лікарні, кажуть, тепер аж в Улалі.

— А ти почекав би, доки вийде.

— Ой, не можу чекати,— заплакав старий.— Дитина сліпне. Поможи, врятуй мені сина!..

Він, сидячи, раз у раз кланявся камові в пояс і повторював свої благання, а на брудному обличчі часті сльози вижолобили два рівчаки до самої борідки.

Кам, видимо, розм'як. Недавня суворість сповзла з його лиця, як чорна хмара зі скелі.

— Ліків готових не маю,— сказав поважно кам,— але дам тобі раду, де їх дістати і як приготувати.

Чоловічок витягнув свою шию з горба, як чапля у дощ, і ловив кожне слово, як та краплини води. А кам, дивлячись у вогонь, казав:

— Найкращі ліки на очі робляться з птаха таскуша, з його крил. Треба тобі насамперед убити цього птаха. Як уб'єш, вирвеш з його крил найгрубші пера і настру-жеш у посуд. Доллєш туди масла і звариш. Як вистигне — маститимеш очі. Ці ліки повинні допомогти.

Чоловічок повторяв за камом упівголоса кожне його слово, а коли кам скінчив, він знов уклонився йому в пояс.

Кам, дивлячись у вогонь, не звертав уваги на його поклони.

— Коли б це не помогло,— продовжував він,— а це може бути, бо ти вже лікував свого сина у лікаря, пускай в очі порошок: тинь-ду-тана називається. Знаєш?

— Знаю, тинь-ду-тана, знаю,— закивав головою чоловічок.

— Так ось порошок. Це ліки добрі. А коли б і це не помогло, доведеться чекати до зими.

— До зими? — чоловічок так злякався, що навіть забув поклонитись і сидів, як поражений громом.

— До зими,— тягнув безжалісно кам,—тоді треба шукати гнізда птаха ремеза, а в його гнізді бурульок. Знайдеш їх — відтаюй і пускай в очі. Ті вже і сліпому поможуть.

Заледве він вимовив останні слова, як перед юртою зацокотіли кінські копита.