Чорне озеро - Гжицький Володимир

Не без причини, виходить.

— Зовсім без причини. А чого ви сидите, як сич надутий, не бороните мене? — звернулась вона до художника.

Ломов ліниво поворухнувся.

— Я звик, що ви самі вмієте захищатись, коли захочете, а часом і мені вашого захисту треба самому.

— Ось вам екземпляр мужчини! Полюбуйтесь! Скажіть, інженере, чого він такий сьогодні? У вас якась таємниця?

— З чого ви взяли?

— Ні, ні, скажіть!

— Кожна людина має таємниці, Таню,— сказав інженер.— Багато таємниць, малих і великих. І вони недоступні для іншої людини. Може, у вашій душі тепер велика трагедія, але ми не знаємо її?

— А ви хочете знати?

— Та ні, я ніколи не дізнаюсь, ніхто не дізнається. Щастя, що людина вміє маскуватись, вміє всміхатись тоді, коли важко стримати сльози. Ну ось я: сиджу з вами, розмовляю, сміюсь, а може, я годину тому бив жінку, знущався з дітей, а прийшов до вас — і по мені нічого не видно.

— У вас жінки і дітей нема, отже, нема й таємниці. Я не про себе, звичайно, в даному разі, але і в

мене можуть бути таємниці ще гіршого сорту.

т— Я чула, що є вже апарат, який читає чужі думки. Це правда?

т Я гадаю, що коли б і був такий, то його можливості були б дуже обмежені,— сказав інженер,— Це мусило б бути щось на зразок кіноапарата. Мислі людські не стоять на місці, і, щоб їх прочитати, треба було б зробити тисячі знімків.

— Уявляю, яка нісенітниця вийшла б,— обізвався художник.

—— Не перечу.

— А мені хотілось би прочитати іноді людські думки,— промовила, червоніючи, Таня.

— Це рівнозначне підслухуванню під дверима,— сказав художник.

— Не все, звичайно, а дещо хотілось би знати. Ви знаєте, коли б людина могла читати чужі думки, вона могла б уникнути багатьох неприємностей.

— Або зробити ще більше злочинства, — сказав Ломов.

— Може. А от ви хотіли б, щоб я прочитала ваші думки?

Ломов байдуже глянув на годинника.

— Як то можна хотіти чи ні, напевне знаючи, що це неможливо?

— А так, не боялись би?

Інженер побачив, що художник засовався на кріслі і його вдавана байдужість нічого не поможе. Щоб вивести його з важкого становища, він встав і простягнув Тані руку.

— До побачення! — сказав.

— Що, ви вже йдете?

— Треба відвідати перед від'їздом ще хоч раз Смир-нова. У вас є тепер приємна тема, яку ви, сподіваюсь, будете розбирати до вечора самі.

Він усміхнувся. Художник благально подивився на нього. Таня цього не помітила.

— Не забудьте ж попрощатись де з ким,— промовила вона.

— Дякую, дякую. Ви дуже уважні. Постараюсь. Ви не йдете? — звернувся він до художника, бачачи, як той скривився.

— Ні, я ще трохи посиджу,— сказав художник. Інженер вийшов. Таня відразу просяяла. Вона взяла

Ломова під руку і повела до своєї кімнати, на канапу.

— Чого ти такий? — спитала вона.

— Який, люба?

— Та сумний такий. Ти їдеш уже? Лесю, ти їдеш?

— Поїду, дитинко моя чорненька. Вже всі строки минули. Довше сидіти не можу.

Таня почала плакати. Як вона буде без нього?

Плач дівчини був неприємний художникові. Він завжди викликав у нього незадоволення, а сьогодні викликав просто відразу до неї. Занервувався, застібаючи застебнутого піджака і поправляючи краватку. Він не знав, що сказати, щоб заспокоїти її, і відчував, що плачу її не перенесе. Ганьбив себе за це в душі, бо відчував, що мало вже для неї залишилось у нього місця. Машинально гладив її голівку, що аж стрясалась від ридань. Треба було щось доконче сказати, чимсь потішити, та в голові його зробилось одразу так порожньо, неначе й мозку не стало в ній, не то що якоїсь думки. Така сама порожнеча панувала і в серці. Збирався з мислями, примушував себе думати, але все чогось даремне. Його очі блукали по килимку, що висів над її ліжком, і він підраховував квадратики нескладного візерунка.

— Я боюсь без тебе,— сказала Таня крізь плач.

— Що це ще за новина?

Він запам'ятав нараховану цифру сімдесят сім і спитав:

— Чого?

— Не знаю. Я відчуваю, як вірно сказав інженер, що я насередині. Моє життя зламане. Я не бачу перед собою нічого. Я відбилась від одного берега і не пристала ще до другого... Навіщо я пізнала тебе?

"Сімдесят сім, сімдесят сім",— блукало в голові художника.

— Я приїду,— збрехав він. А в голові: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."

— Слова це тільки.

— Правда,— переконував художник, думаючи про своє.

— Коли це буде? Ти забудеш, виїхавши за гори. А тут мене чекає...

— Що? Що чекає? — а тихо: "Сімдесят сім, сімдесят сім..."

— Смерть.

Ломову пробігли мурашки по спині. Слово "смерть" отверезило, і настирлива цифра вилетіла з голови. Він боявся смерті, і саме слово було йому вже страшне. Тим більше, що він не чекав такої відповіді. Він почав заспокоювати засмучену дівчину, таку тепер чужу, таку далеку.

— Ти хвора! Що ти говориш? Хіба можна так піддаватись хвилинним настроям? Кого тобі боятись? У тебе ж є батьки, нарешті.

Він знав, що цим не заспокоїть, але радий був, що може сказати хоч таке.

— Ти не можеш знайти інших слів розради, як тільки ті, що в мене є батьки? А ти? Чого ти про себе нічого не скажеш?

Ломов нервово поліз до кишені за цигарками, і, хоч вони лежали на звичайному місці, він не міг знайти їх і нервувався ще гірше.

Таня перестала плакати і, як дитина, подивилась йому в очі.

Відіпхнув очима її погляд. Він казав їй вже, що поїде до Москви, влаштується, а тоді приїде.

Але Таня не вірила. її не переконували більше його слова.

"Значить, вона не любить, коли не вірить",— навіть обурювався художник.

Таня жалісно поморщилась. Коли б він любив, то не шукав би таких слів розради.

— Ти ще дитина, тільки дитина, нічого ще ти не розумієш,— сказав Ломов.

Усе вона розуміє, усе, більше, ніж він гадає.

Ломов почував страшенну нудьгу. Що він дав би за те, щоб увійшов хто до хати і звільнив його від цієї неприємної сцени! Йому стало жаль себе.

Чого він тут? Чого він приїхав сюди? Він зітхав і мріяв про той бажаний час, коли він сидітиме у вагоні, а паровоз везтиме його все далі звідси, і він ніколи більше не почує ні плачу, ні нарікань, не бачитиме цієї нудної провінціалки, що приховує щось чи просто хоче своїми нехитрими маневрами витягти від нього якусь обіцянку. Він цікавився, що вона йому скаже, хоч боявся, щоб не сказала чогось неприємного, бо і так має досить цих неприємностей.

— Чого ти боїшся? — запитав він ще раз.

— Сорому,— вимовила вона тихо.

— Ха-ха-ха! — засміявся щиро художник і зітхнув полегшено.— Так ось чого? Сорому?

І він відчув раптом дику ненависть до цієї дрібної істоти, що так безнадійно плакала, скрутившись калачиком, як песик, у куті канапки. Глянув на її голову, і побачив крайчик червоного від плачу, мокрого від сліз обличчя, і відчув непереможну огиду. Він скривився і відсунувся від неї. Йому хотілось вдарити її, зігнати з канапи на землю, як собаку.

— Перестань плакати,— сказав він сухо.— Хтось може увійти. Нічого страшного ще не трапилось.

— Нічого?!

— Нічого.

Таня одразу перестала плакати. Вона підвелася. Обличчя зблідло, в очах запалали вогники, яких він давно не бачив, хіба ще тоді, як вони тільки познайомились.

— Я дозволяю вам більше не турбуватись моєю долею,— сказала вона гордо.— Від сьогоднішнього дня ви вільні.

Художник не чекав такого. Він гадав, що вона проситиме, а тут такий грізний тон збив його одразу з пан-телику. Дістати відставку від жінки першому — не належить до приємних ситуацій.

— Що ви, Таню?

Він почав виправдуватись, але Таня стукнула кулаком по столу. Вона розмову скінчила.

Художник встав. Він не міг дивитись їй в очі. Вони палали вогнем.

Зігнувшись, він заходив по кімнаті, шукаючи капелюха, що висів у передпокої.

— Ви, може, зле мене зрозуміли? — спробував він ще раз, але холодний погляд Тані зупинив його.

— Зробіть мені ласку,— сказала вона,— залишіть мене саму.

— Коли так, я, звичайно, піду, але...

— На все добре! — крикнула голосно.

— Чого ж так, Таню?

— Чи ви хочете, щоб я виплигнула через вікно?

Цього було забагато. У художника заговорила гордість самця. Як вона сміє проганяти його, Ломова, гордість столичних салонів, славетного художника, чиєї ласки запобігали всі, дорожили його знайомством?

Він випростався на весь зріст і зміряв її холодними очима.

— Цим ви мене ще раз не впіймаєте,—сказав він зухвало.

Таня зірвалась, як поранена кішка. Вона вхопила мідний свічник, що стояв на столику біля канапи, і несамовито крикнула: — Геть!!!

Крик Тані приголомшив художника. Він стишився, позадкував до виходу і, грюкнувши дверима, зник за ними. В ушах ще довго дзвенів її крик.

Спинившись надворі, він машинально поправив капелюха і пустився додому, але раптом спинився, бо на вулиці побачив Івана Макаровича, що розмовляв з селянами. Зустрічатися з ним тепер художникові не хотілось нізащо. Він різко звернув ліворуч і пішов через майдан у поле.

Танина хата стояла на краю аїлу, перед широким майданом, де звичайно паслися комі і вівці. Стояв чудовий осінній вечір.

Сонце зайшло, повіяло прохолодою. На небі красувався блідий місяць і переморгувався з самотньою поки що блідою зіркою.

"Кінець прийшов швидше, ніж думав,— міркував художник не без задоволення,— Скажена баба".

Він шкодував, що нема під рукою інженера, якому можна б розказати цю історію. Він почав навіть усміхатись, уявляючи, як то він буде розповідати. А хотілось неодмінно поділитись з інженером. Правда, він не скаже всього, бо це... просто якийсь хворобливий стан цієї баби. Інакше вона б собі такого не дозволила.

А може, він лаятиме? Та чорт з ним. Тепер треба якнайшвидше рушати з цього проклятого місця, з цього зачарованого кола.

Він ішов швидко вперед, гнаний найрізноманітнішими настирливими думками, що хмарами сунули в голову. Фінал розмови таки мучив. Страждало самолюбство. Як то? Погнала!

"Прошу мене залишити саму!"

Така може й ножакою штрикнути! Найкращий доказ — свічник. От і Алтай! Усі в змові! Да-да!

У своєму запалі він не стямився, як опинився на бомі, що круто вився над Катунню.

Дійшовши сюди, він зупинився й глянув перед собою. У тумані, що підіймався з ріки, побачив, що з протилежного горбка хтось спускається на коні, прямуючи до нього. У Ломова забігали по спині мурашки. Його взяв страх. З кожним кроком коня страх збільшувався.

Перед очима промайнув привид смерті. Невже це можливо? Невже можливо, щоб він так нагло вмер? Він завжди вірив у свою долю, але ж фортуна сліпа.