Чорне озеро - Гжицький Володимир

Червона, спітніла, з розгону кинулась на груди інженерові.

Вона так стужилась за ним, так стужилась... Він легко відіпхнув її від себе і посадив на крісло.

— Ти не в гуморі сьогодні? — спитала тьотя Груша.

— Стомлений. З дороги...

Вона пильно розглядалася по хаті. Розкрита валізка і складені в ній речі наводили на різні думки.

— Ти немов пакуєшся?

— Так, я їду.

— Ти знову їдеш? Куди?

— Я їду не знов, а назавжди, додому.

Тьотя Груша стояла хвилину ні в сих ні в тих. Вона досі вперто не погоджувалась з можливістю від'їзду Манченка, хоч знала, що він збирався ще тоді, як йому побили інструменти.

— Я не можу просто повірити, що ти їдеш,— вимовила вона насилу.

— Доведеться повірити.

— А я?

— І ти поїдеш.

— Куди? — скрикнула вона весело.

— Звісно, куди, додому; а зрештою, це діло твоє. Веселість тьоті Груші зникла, як водяна пара.

— Звичайно, тобі байдуже. Ти мене ніколи не кохав і не кохаєш.

Роблена наївність тьоті Груші викликала сміх, але інженер намагався бути серйозним.

— Ти коли-небудь думала про те, що мені треба їхати? — спитав він.— Ще день, ще два нічого не допоможуть, врешті. Доведеться ж коли-небудь виїхати, тим більше, коли... ну, поки не вбили.

— Ти любиш мене, мій коханий?

— Ой, скільки разів я це чув?

— А знаєш, що я надумала?

— Не знаю.

— А тобі не цікаво?

— Та кажи.

Інженер почув, що йому щось неприємне полоскотало спину.

— Я поїду з тобою.

— Куди?!

— До тебе, назавжди.

— Як то?! — спитав інженер перелякано.

— Я розведусь з чоловіком. Він зрозуміє. Я просто напишу йому і поїду з тобою.

— Ти вже з'їхала з глузду. Куди тобі ще їхати?

— А ти не хотів би мене мати за жінку?

— Я просто ніколи не думав про це, ба й уві сні не снив.

Тьотя Груша не здавалась. Що тут довго думати? Вона надумала скоро, й усе.

Манченко ладен був кинутись на неї з кулаками. Він забігав по кімнаті, як ошпарений.

Це чортзна-іцо! Як вона сміла так думати? Це ж безмежне нахабство.

— У тебе дитина,— сказав,— Яке ти маєш право позбавляти її батька?

— Ти його заступиш,— сказала спокійно тьотя Груша.

— Ні-ні! Я ніколи його не заступлю, я ніколи не збирався заводити родину, та ще в додаток чужу. Я маю роботу, я маю ще час, нарешті. Ти з глузду з'їхала чи п'яна? Опам'ятайся! Що ти говориш?

— Ти, значить, не любиш?

— Залиш мене. Я не знаю. Я ніколи не перевіряв свого почуття та й не маю часу на це. Зрештою, це, це... чортзна-що! Та про це не може бути мови.

Тьотя Груша водила за ним гострим, проникливим поглядом, і коли він замовк, вона, карбуючи кожне слово, сказала:

— Так знай же, що буде мова. Інженер зупинився перед нею.

— Ти мені грозиш, чи як?

— Приймай, як знаєш! Ти думаєш, що можна безкарно насміхатись над беззахисною жінкою?

Манченко не витримав, щоб не розреготатись, хоч йому було далеко до сміху.

— Беззахисною?

— Так, я беззахисна. Але в нас є відповідні закони, ти не забудь! Ти думаєш, що коли це на Алтаї, то з жінками можна робити все, що вам хочеться? Ні! Не діждете! Ти присилував мене жити з тобою, а тепер відпираєшся?

— Хто тебе силував? На біса ти мені здалась? Опудало ти страшне!

— Ти силував! Ти забрав мені здоров'я!

— Перестань верзти дурниці, бо наговорю тобі таких компліментів, що не знатимеш, як вийти з цієї хати.

— Не дуже, пане інженер! Ви забуваєтесь! — тьотя Груша скажено блиснула очима. її лице вкрилось плямистим рум'янцем, на носі виступили краплини поту, продершись крізь густий шар помади і пудри.

— Ви краще сядьте, а не бігайте по хаті, як підстрелений.

Інженер сів і почав лагідніше:

— Ви перестаньте жартувати, Агрипино Павлівно. Тут не до жартів. Ніхто, звичайно, не повірить мені, коли б до цього і дійшло, що ви мене зґвалтували...

Тьотя Груша підплигнула на кріслі.

— А що зґвалтували — це факт,— сказав інженер.— Раз хотіли ви це зробити у вашій хаті, де перешкодила вам дитина, а другий раз у горах. А потім усі рази ви ходили до мене, а не я до вас. Але забудьмо це. Я не кажу, що мені це було неприємно, але не треба забувати, що у вас є чоловік, дитина. Як ви можете кидати їх і йти за незнаною вам людиною? Розводитись з чоловіком? Як ви собі уявляєте таке життя? Я з вами не одружусь ніколи. Ви на це не розраховуйте і не ламайте життя дитині й собі.

— Ви вже зламали його.

— Поки що ні. Це ще нічого не значить, це ще не зламане життя.

— Я ж вас люблю!

— Це вам так здається. Я теж, може, думав так само, а тепер, наприклад, переконався, що ні; що не люблю вас анітрохи, а цілком навпаки, і не любив вас ніколи, ні секунди.

— Полюбите, як дізнаєтесь, що ви кандидат в батьки.

— Що?!

— То-то, пане інженер!

— Перестаньте панькати, а говоріть ясно.

— Хіба це не ясно? Я вагітна.

— Ви збожеволіли?

— Ні, я вагітна від вас. Інженер схопив себе за голову.

— Ви надто грубо жартуєте сьогодні зі мною.

— Які тут жарти? Ви могли цього сподіватись.

— Але ж ви мене запевнили, що цього ніколи не буде, ви казали, щоб я нічого не боявся.

— Видно, я помилялась. А боятись вам і тепер нічого.

Манченко нервово стиснув кулаки.

— Я і тепер нічого не боюсь, але...— Він заходив схвильовано по хаті.— Це якось занадто несподівано,— сказав уже спокійніше.— Хоч від вас усього можна було сподіватись. Ось що,— промовив він по невеличкій паузі.— Коли це правда, коли дитина має бути і вона моя, то я, розуміється, від неї не відмовлюсь. Про це, зрештою, детальніше поговоримо, коли дитина вже народиться. Одно можу сказати, що зловити мене навіть на таку приманку вам не вдасться. Наразі більше нічого вам сказати не можу.

Тьотя Груша мовчки піднялась і вийшла, грюкнувши дверима.

Інженер, мов підкошений, сів у крісло.

Ломов лежав горілиць на ліжку й нудився. Побіч нього валялась розгорнута стара, заяложена книжка, взята у Тані, одна з небагатьох книжок скромної бібліотеки її батька. Був це роман Загоскіна "Юрій Милос-лавський", і ним Ломов мусив скорочувати нудні хвилини самотності. На кожній десятій сторінці красувалась печатка з написом: "Із книгозбірні Івана Токпака". Ломов кілька разів брався до читання і, доходячи до печатки, кидав. Тепер кинув остаточно і лежав без руху. На щастя, нудьгу перервав інженер, увійшовши до кімнати. Ломов зірвався і радісно підійшов до гостя.

— Як Темір? — спитав він, тиснучи руку інженерові. Манченко привітався мовчки і сів на стільця.

— Темір? — спитав він, не розуміючи, що від нього хочуть.

— Поправляється? — спитав художник.

— Нічого,— відповів Манченко, ожившись трохи.— Перевели його до міської лікарні. Видужування іде досить швидко.

— А це ж трагедія! Ви розумієте, це трагедія, тримати невинну людину в тюрмі.

— Якби не та дурепа, то, звичайно, його і не підозрювали б.

— Ого! — засміявся Ломов.— Чого ж це ви так нечемно відзиваєтесь про даму?

Інженер провів по ньому втомленими очима і не відповів.

— Чого ви мовчите і дивитесь, як вовк?

Інженер опустив голову. Що йому казати? Йому думати противно, не то що говорити.

— Звичайно, Груша тут причиною?

— Та вона, вона, хто ж інший? Груша, Груша! Саме ім'я чого варте?!

— Чого ж це ви? Груші бувають дуже смачні.

— Та не ця. Я, мабуть, не їстиму груш усе життя.

Ломов зайшовся від реготу.

— Ідіть ви до чорта! Вам хочеться жартувати, коли мені до плачу доходить.

— Що ж сталося?

Інженер почав розказувати про сцену, яку влаштувала йому в його ж хаті тьотя Груша. Під час оповідання Ломов реготав, тримаючись за живіт.

— Оце так справа! Танцюємо на весіллі?

Очі інженера, що блукали по хаті, намагаючись не зустрічатись з очима художника, впали на картину, що стояла в кутку. Краса картини дозволила на хвилину забути все горе. Інженер стояв розчулений, повторюючи: "Яка краса! Яка краса! А Таня тут яка?! Це ж вмерти можна!"

— Ви знаєте, одного ви не зробили. Ви вже скінчили картину?

— Власне, уже. А що?

— Жаль, що серед цих почвар ви не вмістили тьоті Груші.

Ломов зайшовся від сміху.

— Це була б найстрашніша почвара з усіх. Оця відьма,— показав Манченко на картину,— красуня, порівнюючи з нею. Давав їй гроші на аборт — не прийняла. Горда! Ви розумієте, горда! А щоб тобі добра не було! І ви знаєте, я маю якесь нещастя. При моєму ідіотському характері завжди таке трапиться, я ніколи не маю сили погнати під три чорти таку напасть, і вони користуються з цього, а я страждаю, я мучусь.

— Де ж ваша більшовицька твердість? — спитав іронічно художник.

— Оце й моя мука. Це ж, по-моєму, рештки буржуазного виховання. Ця м'якотілість мучить мене, мені здається, що я не справжній більшовик, бо я з тими бабами м'який непробачно.

— А що ж ви хочете, щоб кожний більшовик був людожером, чи як?

— Не те, але скажіть ви, будь ласка. Баба захотіла, підкорила мене, примусила говорити про всяке там кохання та іншу єрунду, робити міну закоханого і тепер хоче женити на собі.

— І ви одружитесь?

— О ні, не дочекається! Вона мене лякає партією.

— Та що ви?

— їй-богу! її чоловік комуніст, так що вона вже знає, куди вдаватись у потребі. Тут тобі і ЦК, і КК. Співає, як канарок. Я її мало не задушив, так розізлила.

— Значить, не такий ви вже м'який?

— Та вивела ж із терпіння.

— Що ж буде?

— А я знаю що? Я прийшов до вас. Може, ви що порадите. Ви досвідченіший у таких справах. Чи, може, і ви в такому становищі?

— Я-то, може, не в такому, але становище з біса важке.

— Ви б одружились.

— Боюсь.

— Чого? Прекрасна дівчина. Вам усі заздритимуть, і жінка буде хороша.

— Так воно здається.

— Ви любите її?

— А чи я знаю?

— Значить, не любите. Хто запитує себе, чи любить,— значить, не любить. А коли хто не може відповісти на це — той, певне, не дуже любить.

— Що ж його робити?

— І ви радитесь?

— Жаль мені її.

— Одружіться — і не буде жаль.

Ломов і Манченко замовкли. Інженер тер лоба, а підвівши очі на картину, гірко всміхнувся.

— Оце мені наробило клопоту.

— Що саме?

— Та це Чорне озеро, щоб воно було висохло. Поїхав тоді на свою голову.

Під вікном хтось кашлянув, а потім чиясь рука постукала в шибку. Художник підбіг до вікна.

— Лист,— почулось з-за вікна.

Художник вхопив листа і кинув листоноші карбованця.

— Дорогий, видно, лист,— промовив інженер.

— Зараз. Вибачте на хвилинку...

Художник розірвав конверт. Нервово витягнув лист і швидко пробіг очима по сторінці, списаній нерівним жіночим почерком. Дочитуючи до кінця, він густо червонів.