Чорне озеро - Гжицький Володимир

Інженер бачив його збентеження, але, ніби не звертаючи уваги, оглядав картину.

— Да,— сказав художник, прочитавши листа.

— Хто пише?

— Пише моя "владичиця".

— Ви хіба одружені?

— Ні, але...

— Під пантофлею дівчини поки що,— закінчив інженер. Він мав тепер нагоду взяти реванш.

Художник щось промимрив губами, потім ще раз глянув на кінець листа.

— Листочок, що називається. Коли цікаво, послухайте кілька фраз.

— Давайте.

Інженер розсівся вигідніше на стільці, готуючись слухати.

Ломов ще раз пробіг очима по папері, вибираючи, що можна прочитати, а чого не можна.

— Після всяких дорікань таке,— сказав він,— Слухайте: "...Не вірю я, щоб не можна було написати, і ні на що не придадуться викрути, що в тій місцевості нема пошти. Я навела довідки і знаю, що в Немалі пошта є..." Чуєте, довідки вже наводила.

— Добре, коли тільки про пошту,— сказав з робленою серйозністю інженер.

— Слухайте далі. "...Може, забув уже чи закохався? Коли так — вітаю! А якщо це, в кращому разі, тільки лінощі чи цілковита неувага до мене, то я в боргу не зостанусь..."

— Жінка рішуча, — вставив інженер.

— Там рішучості хоч відбавляй.

"...Я тужу за тобою і щодня виглядаю тебе. Ти ж не забувай, що маєш деякі обов'язки і щодо мене. Чи, може, забув про них?.."

— Пікантно!

— "...У листопаді відкривається художня виставка. Для тебе залишили місце. Усі багато чого сподіваються від тебе, від твоєї поїздки, а найбільше я..."

І найцікавіше:

"...Чи дуже була б я тобі на перешкоді, коли б з тобою поїхала? Того, що не взяв мене з собою, я тобі, мабуть, ніколи не прощу... Пиши негайно",—і так далі...

Га? Що ви на це скажете?

Інженер мовчав. Він аналізував роман художника і Тані і щиро обурювався в душі на товариша.

— Що ж вам сказати? — відповів по хвилині.— Поступили ви щодо Тані некоректно. Маючи якісь обов'язки перед іншою особою, ви не мали права робити того, що зробили. Ви ж обманювали гарну й чесну дівчину. Скористалися з її недосвідченості, з її довірливості, і що ж далі? Покинете її, зламавши невинну душу?

Художник сопів і гриз нігті.

— Ви згодні зі мною? — спитав інженер.

— На жаль, так. Знаєте, в мене тепер такий стан, ніби я обікрав дитину.

— Що ж ви їй скажете на прощання?

— А чи я знаю?

— Ви ж обіцяли їй щось?

— Не обіцяв нічого, але жінки завжди більше вірять у нашу порядність, ніж насправді слід вірити. Вона мені дорікала раз моєю скритністю і так делікатно питала, що я думаю на майбутнє, чц одружуся я коли, чи люблю я її? Що я міг відповісти? Я казав їй, що женитись не думаю, що сім'єю обзаводитись теж не хочеться, посилався на ту заяложену теорію, що художник не може мати сім'ї.

— А приїхавши до Москви, одружитесь,— перебив інженер.

— Чорт його знає! Мабуть, так, не буду дурити. Інженер замислився і сказав по хвилині поважно:

— Одружились би з Танею.

Художник розсердився. Він чекав іншої поради.

— А ви чого не одружуєтесь з Грушею? — спитав грубо.

— Ну, знаєте, теж порівняння. Хіба можна рівняти цього невинного ангела з тою старою відьмою?

— Одначе, Федоре Павловичу, ви не гребували її ласками, ба навіть...

— їй-бо, я не винен.

Манченко зробив таку смішну міну і сказав це так щиро, що художник знов залився сміхом.

— Не викручуйтесь, — сказав, червоніючи від реготу.

Інженер здивувався, чого він сміється. Він гадав, що це буде просто невинна дачна розвага, а воно вийшло інакше.

— Дорого вона вам обійдеться.

Це було доливанням масла до вогню і не давало реальної користі.

— Та чорт з нею,— сказав інженер, щоб покінчити з цією темою,— набридло про неї говорити. Ви коли думаєте їхати?

Художник подумав.

— Я хутко,— сказав.— Тільки підсохне картина, і я готовий. А ви?

— Я вже хотів їхати, та через неї ще затримався. Може, вдасться умовити цього ідола, інакше я не уявляю собі, що буде. Тут може вибухнути ще колосальний скандал. Чоловік дізнається і вижене її. А вона уперлася, як осел, і ні з місця. Ви будете сьогодні в Токпаків?

— Зайду ввечері. Приходьте і ви. Мені якось страшно залишитись з Танею на самоті. Коли б утекти якось, їй-богу. Я не знаю, як бути. Заходьте ж, будь ласка. Я вас дуже прошу.

— А колись просили не заходити! Як змінились ці часи! Гаразд, прийду, а зараз зайду до Смирнова.

Художник скривився, ніби лимона проковтнув.

— Признатись, не люблю я цього чоловіка. Він наче совість моя. Що б я не робив, я думаю про нього. їй-богу, смішно сказати, я боюсь його.

Інженер усміхнувся.

— Чого ви, власне, боїтесь? — спитав.

Манченко думав, що художник жартує, але по його зосередженому обличчю видно було, що йому не до жартів.

— Його партійної чесності боюсь,— сказав художник.— Може, не так висловився, але ви зрозуміли.

Інженер пильно глянув йому в очі.

— Я розумію так, що у вас, маестро, совість не зовсім чиста.

— Може, й так,— погодився художник.— Він наче суддя, наче фатум. Ви знаєте,— сказав по хвилині,— яка в мене майнула думка? Я колись намалюю картину в манері Гойї: буде називатись "Художник і його совість". Пам'ятаєте серію його знаменитих Капрічос?

— Як же, добре пам'ятаю,— відповів інженер.— У якому ж вигляді ви покажете Смирнова? У вигляді чорта, злого духа? В серії офортів Гойї майже всі постаті потворні. Хіба і Смирнова ви покажете у вигляді потвори?

Ломов подумав.

— Ні, бачите,— сказав він,— Смирнов — позитивна

7 В, Гжицький

193

фігура. Показати його так — було б несправедливо. Треба придумати для нього іншу форму.

На цьому було закінчено розмову. Інженер вийшов, а художник взявся ще раз перечитувати листа.

Коли покошене сіно лежить у скиртах і припиняється робота на широких гірських луках, тоді алтайці святкують. П'ють багато араки, приготовленої працьовитими господинями, їдять багато м'яса і співають пісень. По селах відбуваються весілля, богам приносять жертви. Молодь зранку поглядає на сусідні юрти, чи не шелестить де на верхах березова галузка. Коли так, то це значить, що там камлання або той {.

Звістка про такі свята розходиться із швидкістю кінського бігу широко по селах, і вже десь близько полудня видно, як із гір спускаються в долину гості. Усі їдуть верхи. Чоловіки в парадних шубах, у круглих різноколірних шапочках з китичками, жінки в розшитому верхньому одязі. Багачі — кожний на гарному маленькому гірському конику, бідніші — то й по двоє на ОДНОМ)?', а коли з дітьми, то й по троє; їдуть не голіруч, а везуть подарунки. Найчастіше чвертку араки власного виробу, доведеної до найвищої міцності. По дорозі курять люльки або мугикають під ніс своїх журливих пісень.

Старий дід Токпак чекав на гостей вже зранку. Він кілька разів виходив з юрти і своїми старечими затуманеними очима поглядав на гори, на вузьку стежечку на горах, якою щороку приїжджала до нього єдина внучка Таня. До цього часу вже завжди була в нього. Іноді з батьком, а частіше сама. Досі вони встигли вже поснідати, наговоритись. Десь у цю пору старий Токпак стягав з жердки тобшука і грав на ньому, розказуючи билин і стародавніх казок. А вона слухала, лежачи на м'яких ведмежих шкурах, настелених на жіночій половині.

Старий Токпак дивиться на гори, мружить очі, заслоняє їх рукою, але нічого не видно: стежка безлюдна.

"Чого вона не їде? — думає старий. —Чи не захворіла часом? А може, вдома хто хворий?"

Йому робиться сумно на душі. Він швидко кліпає червоними від вічного диму очима, а з-під повік витікають скупі сльозини і скочуються по старечому, змор-

Т о й — весілля.

щеному, як скеля, обличчю. Він смокче беззубим ротом чорну від старості, закоптілу люльку, але вона погасла, як і надії на приїзд гості. Старий іде до юрти.

— Нема нікого? — питає жінка.

— Нема! — каже сумно дід.— А може, я вже недобачаю? — знов прокидається надія,— Останнім часом зовсім осліп...

Такий пригнічений настрій викликають у ньому завжди житейські невдачі.

— ^Недалека вже, видно, моя дорога,—докінчує він з жалем.

Дід бере з вогнища вуглика і запалює люльку заново. Смокче беззубим ротом, і з кутків вуст виходить синій димок.

— У тебе ще, здається, кращі очі,— каже він до жінки.

Стара Тумчугаш бере костур і, підпираючись, виходить за чоловіком надвір. А проте її очі не кращі. Хіба жінка може мати що краще від чоловіка?

Вони обоє стають проти сонця, заслонюють очі руками, дивляться на гори, але і вдвох не бачать нічого.

З тінню від рук падає на їхнє старече обличчя невимовна туга і жаль.

— Не приїде,— вирішує по хвилині дід.

Баба ще дивиться, ще не вірить. Але в горах, як і досі, безлюдно, і баба мовчки шкутильгає до юрти.

Сідають обоє на землю, кожне на своїй половині, на розстелені шкури, і поринають в думки. Нескладні їхні турботи. Обоє думають про любиму внучку, про Таню, і про одне: чому не приїхала?

їхні думки схрещуються над огнем і з димом линуть догори, у безвість.

У юрті тихо, тільки час від часу чути важкі зітхання: то діда, то баби.

— їй вже заміж пора,— висловлює голосно свою думку баба.

Дід прокидається від раптового голосу. Смокче люльку частіше і, не добувши з неї диму, знову шукає вуглика.

— Пора,—погоджується він поволі.

— Кажуть, урус хоче її брати,— мовить знову баба. Дід нічого не відповідає. До його вух уже й раніше

дійшли чутки, що якийсь урус буває в домі його сина,

7*

195

але він не розуміє гаразд, про що казали. Він знає інші способи брати дівчину за жінку. Але раптом почуває, що причина неприїзду Тані — якраз той урус.

— Хіба в Росії мало руських дівчат? — каже він глухо, наче до себе.

Баба важко зітхає.

Дід ніби перероджується, обличчя ясніє, рот розтуляється, люлька падає додолу. Він швидко схоплюється з місця, а за ним баба. Вони почули кінський тупіт біля своєї юрти. На обличчях старих невимовна радість. Вони дрібочуть старечими ногами, і обоє стикаються біля дверей. Дід відчиняє двері, але не встигає переступити порога, бо перед юртою стоїть вже молода жінка...

Обличчя старих зразу меркнуть.

Жінка вітається, але вони навіть не відповідають, вони воднораз питають про Таню.

— А її у вас нема? — дивується Ійнечі.

— Нема,— кажуть обоє ослаблими голосами.

— Що ж трапилось?.. Ійнечі задумується.

— Ходи в юрту,— просить нарешті баб&.— Ти стомилась, відпочинеш.

Ійнечі поволі переступає поріг і йде на розстелені на жіночій половині шкури, а за нею тягне хворі ноги баба. Сівши, Ійнечі вдивляється в огонь і сидить нерухома.