Під тихими вербами - Борис Грінченко

"Бреше! Ви­ди­мо бре­ше! Сил­кується пок­ри­ти спра­ву",- по­ду­мав слiд­чий, бо мав та­ку гад­ку, що слiд­чий зав­сiг­ди му­сить нi­ко­му не йня­ти вi­ри, тiльки со­бi са­мо­му - то­дi най­швид­ше збаг­неш спра­ву. I вiн ска­зав:

- Як же це так? Чо­ло­вiк зав­сiг­ди має во­ро­гiв,- без цього не мож­на. Ко­ли не вiн, дак жiн­ка.

- Хiба що че­рез жiн­ку… Це iмен­но, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, що че­рез жiн­ку… бо жiн­ка… звiс­но… во­на…

Копаниця плу­тав умис­не, мов не хо­тiв ви­ка­зу­ва­ти, а слiд­чий ду­мав: "Бре­шеш! Не вик­ру­тиш­ся!.."

- Ну, ка­жи ж! Чо­го став? Хто з їм че­рез жiн­ку во­ро­гу­вав?

- Та тут один чо­ло­вiк… Зiнько Си­ва­шен­ко…

- А че­рез що ж вiн во­ро­гу­вав?

- Та якось i ка­зать нi­яко­во, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє… Во­но… так, ба­чи­те…

- Не мни ото язи­ком, а ка­жи прос­то! - крик­нув слiд­чий.- Ме­нi тре­ба все по прав­дi ка­за­ти,- як ба­тюш­цi на спо­вi­дi!

- Та що ж… ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, й са­мi вже ба­чи­те… Що ж вам уже й ка­за­ти?.. Звiс­но, Зiнько Си­ва­шен­ко та зли­гав­ся з Грицько­вою жiн­кою Ївгою,- ну, че­рез те в їх i во­рож­не­ча бу­ла… Це все се­ло знає…

"Таки ви­ка­зав! От так їх тре­ба ло­вить!" - по­ду­мав, ра­дi­ючи, слiд­чий i до­дав го­лос­но:

- Бач, усе се­ло знає, а ти ду­мав од ме­не схо­ва­ти!

- Простiть, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiє, я не до­га­давсь, що вам про та­ке дi­ло тре­ба зна­ти,- вiд­по­вi­дав Ко­па­ни­ця, спус­ка­ючи очi до­до­лу та по­кiр­ненько кла­ня­ючись.

- Не до­га­давсь! Ви всi та­кi, що не до­га­дуєтесь, по­ки аж при­му­сиш вас до­га­да­ти­ся! Ну, гля­ди ж, щоб те­пер ме­нi все по прав­дi ка­зав! Сам Гри­го­рiй Мо­мот знав про це?

- Спершу - нi, а то­дi вже, як усе се­ло зна­ло, то не iнак, що й вiн до­вi­дав­ся… Ну й сер­див­ся здо­ро­во по­кiй­ник на жiн­ку…

- Ну?..

- Сварилися час­то… Бо во­на за тим Зiньком про­па­да­ла… Оце той са­мий, що пер­вий по­ба­чив сьогод­нi вран­цi вби­то­го…

- Ах, дак це той са­мий! - ска­зав слiд­чий, а вис­лу­хав­ши, що су­сiд Юхим зуст­рiв Зiнька, як вiн ви­хо­див од уби­то­го, по­ду­мав: "Ну, те­пер ви­ди­ма рiч: зло­чин­цiв тяг­не на те мiс­це, де зло­чинст­во вчи­не­но… I дi­тей од­ве­де­но, щоб не бу­ли на за­ва­дi…"

Вiн по­чав роз­пи­ту­ва­ти Ко­па­ни­цю да­лi i "та­ки при­му­сив" йо­го ска­за­ти, що вiн нi на ко­го не ду­має, тiльки на Зiнька.

"Так їх ло­ви­ти! Так!" - ду­мав слiд­чий i зве­лiв стар­ши­нi при­вес­ти Зiнька, Юхи­ма, Ївгу та ще кiлькох свiд­кiв, яких прос­тi­сiнько пiд­ка­зав йо­му "не­хо­тя" мо­тор­ний Ко­па­ни­ця. Тим ча­сом лi­кар скiн­чив свою спра­ву, i во­ни вдвох по­да­ли­ся до во­лос­тi - до­пи­ту­ва­ти свiд­кiв.

Свiдки вже бу­ли там го­то­вi. Ївги са­мої ще не бу­ло з Чор­но­ву­са: нi­як не мог­ли її там iз­най­ти.

"Дiло прос­те! - ду­мав со­бi слiд­чий, сi­да­ючи за стiл.- Один з гру­бих сiльських ро­ма­нiв, та й го­дi. Ну, тре­ба трош­ки нап­ру­жи­ти нер­ви в ге­роя цього ро­ма­ну,- то­дi лег­ше бу­де йо­го пiй­ма­ти. Об­лиш­мо ж йо­го на сам кi­нець, на за­кус­ку". I по­чав до­пи­ту­ва­ти Юхи­ма.

Свiдкiв усiх доб­ра­но та­ких, що во­ни в один гуж тяг­ли. Де­да­лi слiд­чий упев­няв­ся все дуж­че й дуж­че, що вiн нi­як не по­ми­ляється. Най­бiльше - Ряб­чен­ко­ве свiд­чен­ня по­да­ва­ло йо­му си­лу дрiб­ниць, з яких мож­на бу­ло склас­ти щось су­цiльне, i те су­цiльне зов­сiм об­ви­ну­ва­чу­ва­ло Зiнька.

Вiн хо­тiв би до­пи­та­ти йо­го на­вiть пiс­ля Ївги, та Ївги все не бу­ло. До­во­ди­лось за­хо­ди­ти­ся спер­шу ко­ло нього.

- Зiновiй Си­ваш!

Зiнько дав­но вже до­жи­дав­ся на во­лос­но­му рун­ду­цi своєї чер­ги i тро­хи ди­ву­вав­ся, що всiх до­пи­та­но, а йо­го так дов­го дер­жать. Зра­дiв, як на­реш­тi по­чув своє прiз­ви­ще. Увiй­шов у во­лость, ук­ло­нив­ся двом па­нам, що си­дi­ли за сто­лом, i став бi­ля две­рей.

- Ти Зi­но­вiй Си­ваш? - спи­тав­ся слiд­чий.

- Я.

- Пiдiйди ближ­че.

Зiнько пi­дiй­шов.

- Ближче, ще ближ­че! Аж сю­ди!

Зiнько пi­дiй­шов iще ближ­че.

- Да, ти - Зi­но­вiй Си­ваш…- ска­зав iще раз слiд­чий, ви­мов­ля­ючи сло­ва з про­тя­гом та з при­тис­ком i гост­ро див­ля­чись на Зiнька.- Дак от який ти, Зi­но­вiй Си­ваш!.. Ска­жи ме­нi, це ти пер­ший по­ба­чив уби­то­го?

- Я.

- I ти знаєш, хто йо­го вбив?

Зiнько пiд­няв уго­ру бро­ви з ди­ва.

- Нi, не знаю, вiд­по­вiв.

- Ну, не знаєш, дак не знаєш. Доб­ре! А роз­ка­жи, як ти йо­го по­ба­чив!

Зiнько по­чав роз­ка­зу­ва­ти. Слiд­чий слу­хав i ди­вив­ся, не од­во­дя­чи од нього очей i мов тро­хи всмi­ха­ючи­ся глуз­ли­во. Зiнько­вi ста­ва­ло якось нi­яко­во вiд то­го прик­ро­го пог­ля­ду й вiд то­го нез­ро­зу­мi­ло­го ус­мi­ху. Це йо­го збен­те­жу­ва­ло, i збен­те­жен­ня вiд­би­ва­лось йо­му й на об­лич­чi.

"А, бач! - ду­мав со­бi, ра­дi­ючи, слiд­чий.- Уже йму нi­яко­во стає вiд мо­го пог­ля­ду, вже по­чав плу­та­ти. Стри­вай, го­луб­чи­ку, я те­бе ще й не так при­пе­чу!"

- Так! - про­мо­вив вiн уго­лос, як Зiнько до­ка­зав своє.- А те­пер ось що ска­жи: чи до цiєї но­чi Грицько Мо­мот знав, що ти хо­див до йо­го жiн­ки?

Зiнько ши­ро­ко гля­нув на слiд­чо­го. Вiн спер­шу зди­ву­вав­ся, по­тiм обу­рив­ся i вiд­ка­зав iз­гор­да:

- Цьому неп­рав­да! Я йо­го жiн­ки не зай­мав i нi­ко­ли до неї не хо­див.

- Справдi? - глуз­ли­во за­пи­тав слiд­чий.- А ось за­раз її при­ве­дуть, то ми i в неї роз­пи­таємо­ся, чи що там у вас бу­ло, чи не бу­ло. А по­ки я то­бi щось ви­чи­таю.

I вiн по­чав ви­чи­ту­ва­ти Зiнько­вi ко­ро­тенькi ури­воч­ки з то­го, що ка­за­ли свiд­ки:

- Терентiй Тон­ко­но­жен­ко ви­ка­зав, що ти з Ївгою Мо­мо­то­вою жив, як чо­ло­вiк iз жiн­кою… Ми­хай­ло Суч­ков… ви­ка­зав, що про це все се­ло знає… Стар­ши­на Гри­го­рiй Ко­па­ни­ця - те са­ме… За­ха­рiй За­бi­гай­ко ба­чив не раз, як ти вно­чi йшов од її ха­ти… Єфрем Ряб­чен­ко - що ба­чив вас i пiй­мав на вчин­ку на лу­цi в вер­бах… Уля­на Пет­рен­ко­ва - що ба­чи­ла вас у са­ду… Ко­ли хо­чеш, я то­бi ще про­чи­таю, та бу­де й цього. Що ти на це ска­жеш?

- Що це все пад­люш­на брех­ня, та й го­дi! От що ска­жу!

- Ге-ге! Який ти пал­кий! Ну, те­пер же слу­хай, що я то­бi ска­жу!

Слiдчий од­хи­лив­ся тро­хи на­зад на стi­лець, уту­пив свiй пог­ляд у Зiнько­вi очi i про­мо­вив, мов од­би­ва­ючи язи­ком кож­не сло­во:

- Зiновiй Си­ваш! Роз­ка­жи, за що ти вбив Гри­го­рiя Мо­мо­та!

Хоч уже з то­го, як слiд­чий з ним по­во­див­ся, Зiнько ба­чив, що той нi­як не дой­має йо­му вi­ри i не зна­ти, на­що пи­тається не про дi­ло, а про Ївгу, але цього пи­тан­ня вiн нi­як не спо­дi­вав­ся. Во­но зда­ло­ся йо­му та­ким чуд­ним та не­до­лад­ним, що спер­шу якось на­вiть не зля­ка­ло йо­го. Вiн тiльки ши­ро­ко гля­нув i про­мо­вив:

- Як?

- Хiба ти не чуєш? - уда­ючи гост­ро­го го­ло­са, щоб ура­зи­ти тим "зло­чин­ця", ка­зав