Чорне озеро - Гжицький Володимир

Кажи все.

— Сиділа на колінах гола...

— Що?!

Іван Макарович скочив, як сполошений кінь.

— Вона бреше! — заревів, аж бризки полетіли з рота.

— Тихо! Не кричи,— заспокоювала Ганна Степанівна,— Я теж так думаю. Тільки не роби зайвого галасу.

— Я піду до Тібан, я поговорю з нею, з відьмою чортовою, — не вгавав Іван Макарович.

— Не треба, Ваню, не треба, голубе. Це ж мати Теміра, не забувай. Не треба. Баба сліпа вже на старість, не забувай. Недогляділа, певно.

— Де вона їх бачила?

— У нього в кімнаті крізь вікно. Іван Макарович трохи заспокоївся.

— Бреше, стара сука. Осліпла б вона зовсім! Злоба говорить в неї. Не вірю я.

У кімнаті стихло, тільки годинник настирливо цокав, доливав смутку до того, що переливалося вже через вінця.

За вікном синів вечір. З лугів до хати долітав комашино-пташиний ноктюрн.

Іван Макарович обперся на вікно і задивився в далечінь.

Сині гори затягав туман. Гори завжди лікували його. Дивився на них з глибокою любов'ю. Його обличчя розпогодилось, в очах з'явилося стільки ніжності, як тоді, коли він дивився на сплячу дитину, на свою Таню, коли вона була ще маленька. Тоді він годинами просиджував над її колискою, вдивлявся в її зарожевіле личко, і по обличчю його блукала радість. Скільки надій роїлось тоді в його голові і разом з тим скільки страху за її майбутню долю...

Раптом чоло затягнули хмари. У рожевому промінчику, що бився, як золота рибка під неводом туману, він побачив Таню... Вона лежала на колінах художника... Він бачив її безвладно опущені руки, її червоні пристрасні вуста, що тягнулись до вуст його...

Іван Макарович махнув рукою, ніби відганяючи настирливу муху з лоба. Образ зник. Промінчик звільнився з сітки і з рештою проміння пропав за горою.

"Невже це правда? — бився в думках Іван Макарович.— Невже це правда?"

"Ні, ні,— не погоджувалось його батьківське серце.— Ні!"

— Де Таня? — спитав він вдруге дружину.

— Я ж тобі вже казала, у нього.

— Вона сама буває там?

— Каже, що ні. Каже, що там буває завжди інженер або Груша.

— Піду я туди.

Ганна Степанівна не пустила.

— Ти знаєш її, яка вона. Не треба. Коли й сталось що, того назад не вернути. Ти знаєш її, не треба. Вона втече від нас. Я вже раз пробувала їй казати, так вона погрозила, що, коли я ще раз скажу, вона покине нас і поїде до себе на посаду. Від неї всього можна чекати. Не йди!

Іван Макарович замислився.

— Горда вона. Я завжди вірив в її гордість, але пропала стійкість, розм'якла стійкість перед силою кохання. Воно сильніше за гордість, за стійкість, за все...

Івана Макаровича взяла досада на себе, навіщо брехав дачникам, кажучи, що алтайці не знають кохання.

Повернувшись з подорожі на Кара-Кол, Ломов працював цілими днями, не виходячи зі своєї кімнати. Його постійним гостем була Таня. Приходила вона зранку і просиджувала до вечора, а ввечері іноді заходив інженер, і тоді до пізньої ночі точились розмови, тихі, дружні, іноді бурхливі, коли мова переходила на дражливі питання.

Ломов працював над новою картиною. Працював гарячково, бо час минав і йому треба було вертатися додому, до Москви. Таня з жахом думала про час його від'їзду. Щодня, приходячи до нього і бачачи, що картина ось-ось буде готова, вона насилу стримувала сльози. Він ледве умовив її, щоб вона позувала.

Спершу вона нізащо не хотіла зняти з себе одежі, але потім зняла і більше не соромилась.

— Хто любить, тому не соромно. Ти знаєш,— казала вона,— коли я віддалась тобі перший раз, мені здавалось, що я накладу на себе руки. Мені здавалось, що з мене гори глузують. Здавалось, що цілий світ знає і сміється з мене. Я боялась тобі показатись на очі, але це тільки зразу. На другий день я прийшла до тебе і знов чекала твоїх пестощів і тепер не знаю, чи зможу я жити без них.

Він пригортав її до себе. Молоде, рожеве тіло дрижало, а він впивався ним до одуріння. Але скоро згадував про роботу і ніс дівчину на канапу.

— Годі, годі, ми розпустилися з тобою. Робота не чекає*

Вона надувала свої дитячі губки.

— Ти любиш свою роботу більше ніж мене. Так?

— Що ти, мила?!

— Ні, ні, це правда, ти любиш її більше.

— Я люблю цю картину, справді, і люблю її більше, ніж усі, що малював досі, бо на ній ти.

Він зняв завіску з картини, і вони задивились на неї. Перед ними сріблилося, як живе, Чорне озеро. Перед величезним камінням плазувала карликова берізка, стелилась дрібна ялинка, а вище тремтіли в сонячному світлі снігові поля. Могутні кедри повилазили на каміння й заглядають у воду, у Чорне озеро. Проміж кущів просуває свої крислаті роги гордий марал. Здається, чути, як шумить водоспад, як пищить на зігнилій колоді скулений бурундук. На березі дівчина. Вона в розпуці підняла руки до неба, жах скривив її обличчя, здається, чути її розпачливий крик" Вона хоче втекти, вона рветься вперед, але її не пускають. Страшні кошмари, духи озера і гір тримають міцно за одежу. Вони зірвали вже її сорочку, і світять голі груди. Не вирватися дівчині з їхніх обіймів. їх вилазить з води щораз більше, вони простягають до неї свої кістляві руки, ось-ось вони дотягнуться, схоплять її і затягнуть у воду...

Таня здригається всім тілом від внутрішнього холоду.

— Холодно тобі? — питає дбайливо художник.

— Страшно...

— Страшно? — усміхається він ласкаво.

— Що, якби направду?

— Та воно так і є.

— Що є?

— Тебе тягнуть до себе духи тьми, і ти не можеш встояти перед їхньою силою. Але я не дам тебе духам. Я витягну тебе.

— Правда? — питає вона радісно.

— Правда, люба.

Він підходить до неї і ніжно цілує, як дитину. Вона кривиться, як до плачу.

— Чого ти, дурненька? Тобі не подобається моя робота?

— Чудова вона,— каже із щирим захопленням Таня.— Ти — великий! Твій твір геніальний!

— Так попозуй мені ще трішки.

— Не хочеться роздягатись,— соромно.

— Ну, невже все ще соромно? Не вірю, не вірю. Швиденько!

— Я не знаю, і соромно, і солодко.

— Ну, роздягайся без зайвих балачок, швиденько,— грозив він, жартуючи.

— А може, ти щось інше малюватимеш сьогодні? Домалюй ті Кара-неме *. Вони в тебе ще не готові.

— Ні, я хочу тебе. Я хочу скінчити дівчину. Ще тільки сьогодні. Я закінчу і не буду більше тебе мучити.

— Відвернись тоді,— просила Таня.

Художник відвернувся до вікна, а Таня почала знімати одежу.

Постоявши кілька хвилин, Ломов побачив, що з провулка вийшов Іван Макарович і прямує до його господи. Художник ніколи не чекав його в гості. Йому й на гадку ніколи не спадало, що Іван Макарович може зайти.

Злий, швидко повернувся до Тані. Вона скрикнула, бо була вже до половини гола.

— Одягайся швидше, батько йде,— сказав він грубо, не приховуючи злості.

Таня, як шалена, почала натягати на себе сорочку й блузку. Щось рвалось і тріщало. Вона була червона від сорому і схвильована вкрай. Аж тепер почула непереможний сором. Досі вона ніколи ні з чим не ховалась

Кар а-н е м е — чорні духи.

перед батьком, не мала, здавалось, перед ним таких таємниць, що він міг не знати, а тепер вона не хотіла бачити батька, боялась його. Що, якби він знав, що вона півгола позує цьому урусові, вона, горда Таня? Що, якби він знав, що тепер вона рабиня уруса й робить все, що він хоче?

Таня почула огиду до себе. Вона спішно закінчила свій туалет і поправила волосся.

У передпокої почулись кроки, а за хвилину стук до дверей. Художник з пензлем стояв перед картиною. Таня, холодна, спокійна, сиділа в його кріслі з книжкою в руках.

До кімнати, згорбившись, увійшов поволі Іван Макарович.

Вийшовши з залу суду, де розбиралась справа Теміра і закінчилась цілковитою його реабілітацією, Манченко побіг до лікарні, щоб сповістити про це доктора. Він дуже турбувався його станом здоров'я і зараз був дуже радий, заставши його в цілком задовільному стані.

Рани від опіків на руках і ногах гоїлись, доктор був не в найгіршому настрої і зовсім повеселішав, почувши, що Ломов скоро виїжджає. Про Таню Темір не питав ні словом.

Манченко повернувся назад задоволений, без докорів совісті. Він сів коло обгорілого стола і почав переглядати рештки паперів, що їх так геройськи врятував Темір.

Вцілів проект залізниці від Немала і моста через Катунь. Ескізи проекту електростанції на Катуні згоріли, як і багато його записок, листів та іншого. Проекти, на які він поклав стільки праці, були заплямлені болотом, залиті водою, обсмалені.

"Яке щастя,— думав Манченко,— що Дмитро Іванович порадив відправити копії праць у Москву. Що б я робив, коли б усе згоріло? Збожеволіти б можна". Він перестав сортувати свої папери і задивився у вікно. Образ Смирнова став перед його очима. "Скільки в цій людині практичного розуму, робітничої кмітливості! Він наче передбачав, що таке трапиться".

По хвилині інженер знов узявся до роботи. Він старанно складав уцілілі від пожежі папери на дно валізки, не перестаючи думати про свого практичного і розумного друга. Він подивляв його мужності, адже той пожертвував своїм здоров'ям заради тих історичних даних, які зібрав у бібліотеках і музеях Улали. Одначе поволі образ приятеля заступив інший. Він невідступно стояв за дверима його пам'яті і давно давав про себе знати. Це образ тьоті Груші. Йому стало раптом не по собі. Після показань тьоті Груші слідчому та після того, що оповідав Смирнов, Манченко зненавидів її остаточно і ледве терпів її.

Склавши папери, він узявся до білизни, що лежала порозкидувана на ліжку.

До дверей постукали.

"Невже вона?" — подумав інженер.

Він швидко прикрив валізку, пхнув її під ліжко і кинув оком у бік дверей:

— Заходьте!

Не заходив ніхто. Манченко ще раз повторив запрошення.

До кімнати всунула голову його сусідка, росіянка, що мешкала напроти інтернату.

— Можна? Ви вже приїхали? — спитала вона.

— Як бачите. А що вам?

— Та дама, що живе у Сіманова, просила послати до неї, як тільки ви приїдете.

— Не треба! — сказав грубо Манченко.

Сусідка змішалась. Вона не знала, що це йому неприємно.

— Я не буду. Я не знала, але вона просила, як приїде, мовляв, інженер, хай хлопець прибіжить сказати.

— Не треба,— повторив інженер, припиняючи розмову.

Голова сусідки сховалась за дверима, а Манченко далі продовжував складатись.

"Значить, треба швидше звідсіль, а то як проживеш ще кілька днів, то потім не спекаєшся. Надала ж лиха година".

Не встиг він вкласти й половини білизни, як до кімнати, не стукаючи, влетіла, як ураган, тьотя Груша.