В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

Дiвчина слу­ха­ла мовч­ки, за­ди­вив­шись нi­би ку­дись, хо­ча пе­ред нею бу­ли лиш ни­зенькi стi­ни ста­рої низької ха­ти­ни i бiльше нi­що.

- Гриць не пан, - ка­же вiд­так, ви­мов­ля­ючи пев­но i твер­до iм'я ми­ло­го пе­ред ста­рою. - Гриць не пан, хоч та­кож бi­ло­ли­ций i синьоокий i на ко­нi їздить, як вi­тер. I ми лю­би­мо­ся, - i ска­зав­ши се, встає i про­щається з Мав­рою. - При­ходь, Мав­ро, до нас, як ме­не по­де­ко­ли в не­дi­лю в те­бе не бу­де.

- Га-й! га-й! - вiд­ка­зує Мав­ра. - Я прий­ду. А ти, хоч i не прий­деш в не­дi­лю, то при­ходь i в ро­бiт­ну днин­ку, та спо­вiс­ти ба­бу, ко­ли їй на твоє ве­сiл­ля ла­го­ди­ти­ся та на хлоп­ця по­ди­ви­ти­ся.

- Незабавки, Мав­ро, не­за­бав­ки, - об­зи­вається Те­тя­на i ви­хо­дить.

- А не ви­ходь до нього що­не­дi­лi в лiс, - ос­те­рi­гає, вип­ро­вад­жу­ючи її геть аж по­за ха­ту. - А як пi­деш, то вiзьми i ме­не з со­бою, - жар­тує з чуд­ним пог­ля­дом Мав­ра. - Не­хай i на ста­ру ня­ню своєї люб­ки раз пог­ля­не. Во­на ж йо­му на щас­тя от яку зо­рю яс­ну та крас­ну ви­ко­ха­ла. Каз­ка­ми ви­го­ду­ва­ла, сер­цем ви­пес­ти­ла, очи­ма збе­рег­ла, то най їй хоч те­пер сло­вом лас­ка­вим по­дя­кує.

- Подякує, Мав­ро, по­дя­кує, - вiд­ка­зує Те­тя­на щи­ро i по­ва­ж­но. - Вiн доб­рий i щи­рий, до­ко­наєшся са­ма, як по­ба­чиш, як вiн ме­не по-щи­ро­му лю­бить, ко­ли ме­нi не вi­риш.

Тетяна, вiд­да­ле­на вже на кiлька кро­кiв вiд ха­ти, ог­ля­дається на­раз рап­том по­зад се­бе. Чи се їй при­чу­ло­ся, що Ма­в­ра, вiд­вер­нув­шись пер­ше вiд неї, за­хо­хо­та­ла­ся до се­бе? Чи справ­дi во­но так бу­ло?

Нi.

Мавра са­ме в тiй хви­лi пе­рес­ту­па­ла по­рiг своєї ха­ти i зни­к­ла в нiй, мов в ямi.

Нi. Хi­ба при­чу­ло­ся… та як вже так по­га­но!

Тетяна, мов хо­лод­ною во­дою обiл­ля­на, з не­опи­са­но при­к­рим по­чут­тям упо­ко­рен­ня i по­ни­жен­ня вер­тає зiв'ялим кро­­ком на­зад.

Вже стiльки ра­зiв пос­та­нов­ля­ла со­бi не го­во­ри­ти Мав­рi нi­чо­го про Гри­ця, про їх лю­бов, i зав­ше пе­ре­мо­же лю­бов i щи­рiсть до тої ста­рої чор­ти­цi, во­на зрад­жується, го­во­рить.

Зате вер­тає, от хоч би й ни­нi, знов з зат­роєною ду­шею до­­до­му, iз збо­лi­лим сер­цем, з жа­лем не­до­вiр'я в ду­шi до ньо­го, до­ки йо­го знов не по­ба­чить, до­ки вiн знов своїми яс­­ни­ми, як не­бо го­лу­би­ми та щи­ри­ми очи­ма не роз'яснить її пос­мут­нi­лу ду­шу, не ус­по­коїть i во­на знов не по­вi­рить.

"Грицю! - кли­че її щи­ре, теп­ле сер­це i рветься чис­тою не­по­дi­ле­ною лю­бов'ю. - Гри­цю, чи не так? Ти лю­биш?"

"Га-й, га-й! - про­чу­вається їй в ду­шi ос­те­рi­га­ючий го­лос ста­рої ци­ган­ки, мов вiд­га­няв би яко­гось хи­жа­ка… про­ши­бає її ду­шу гост­рим жа­лем. - Га-й, га-й!"

Тетяна розп­ла­ка­ла­ся…

Вернувши до­до­му, ки­дається мовч­ки в ти­хiй свiт­ли­цi пе­ред iко­ну пресв. бо­го­ро­ди­цi, як од­но­го ра­зу, рiк то­му на­зад, ло­мить су­до­рож­но ру­ки, при­тис­ка­ючи їх роз­пуч­ли­во до гру­дей i чо­ла, пов­то­рює заєдно:

- Господи, чо­му ме­нi смут­но? Чо­му ме­нi смут­но? Смут­но ме­нi, о бо­же!..

Кiлька ро­кiв то­му на­зад роз­ка­зу­вав од­но­го ра­зу ста­рий бi­ло­го­ло­вий манд­рiв­ник, пе­ре­по­чи­ва­ючи кiлька день у бо­го­мiльної i ми­ло­серд­ної Iва­ни­хи Ду­би­хи, мо­ло­дим ро­вес­ни­цям Те­тя­ни, якi зiб­ра­ли­ся в неї, що був або, мо­же, й єсть ще мiж ук­раїнським дi­воцт­вом зви­чай в над­ве­чiр'я Iва­на Ку­па­ла во­ро­жи­ти та про свою бу­дуч­нiсть у ру­са­лок до­вi­ду­ва­ти­ся.

- Як? Чим? - до­пи­ту­ва­ли­ся мо­ло­дi дiв­ча­та цi­ка­во в ста­ро­го манд­рiв­ни­ка.

Докладно вiн сього не знає, не з тої вiн око­ли­цi, але де­що ос­та­ло­ся ще йо­му в пам'ятi, i вiн пе­ре­по­вiсть. Пiз­нiм ве­чо­ром пе­ред Iва­ном Ку­па­лом пла­ва­ють дiв­ча­та по во­дi чов­ном або, ко­ли бо­яться, щоб ру­сал­ки їх не за­ма­ни­ли з-пiд во­­ди на дно до се­бе, в ру­сал­ку не обер­ну­ли, про­ход­жу­ю­ть­ся по­над бе­ре­гом i спi­ва­ють рiз­нi туж­ли­вi, лю­бов­нi, гар­нi й при­ман­чи­вi пiс­нi. Дiв­ча­та на той ве­чiр прист­роєнi пиш­но, ма­ють на го­ло­вi гар­нi вiн­ки i, спi­ва­ючи отак в чов­нах по во­дi або над бе­ре­гом, ки­да­ють їх з го­ло­ви на во­ду. Ки­нув­ши вiн­ки в во­ду, ждуть, спi­ва­ючи, i роз­зи­ру­ються, ку­ди до­не­се во­да вi­нок або ви­ки­не на бе­рег, як що ко­му суд­же­но. Ча­сом люб­лять ру­сал­ки розст­рi­лю­ва­ти [26] пiд во­дою сва­вiльною ру­кою вiн­ки - се знак, що або во­на, або ми­лий до ро­ку зги­не, або обоє ро­зiй­дуться. Ча­са­ми за­дер­жується вi­нок з тої сто­ро­ни рiч­ки, звiд­ки суд­же­ний при­бу­де. А все при­к­ли­ку­ва­ний, за­ма­не­ний ру­сал­ка­ми, їх мiц­цю i си­лою, все з вдяч­нос­тi, що в ве­чiр Iва­на Ку­па­ла дi­воцт­во їх зга­дує, прист­роюється в їх честь пиш­но i ожив­ляє їх, до во­ди зак­ля­тих, мо­ло­де­чи­ми, при­ман­чи­ви­ми спi­ва­ми, за що во­ни зай­ма­ються їх до­лею, розк­ри­ва­ючи її пе­ред дi­во­чою ду­шею рiз­ни­ми по­дi­ями, зро­зу­мi­ли­ми лиш дiв­ча­там, або чуд­ни­ми сна­ми, що вка­зу­ють на бу­дуч­нiсть.

I за­цi­ка­ви­ли­ся дiв­ча­та опо­вi­дан­ням ста­ро­го манд­рiв­ни­ка.

Та хоч i за­цi­ка­ви­ли­ся, не ква­пи­ли­ся жод­но­го ро­ку так во­ро­жи­ти. Од­нi не хо­тi­ли, бо не бу­ло чов­нiв, дру­гi вiд­мов­ля­ли­ся, ви­мов­ля­ючи­ся, що бо­яться, аби ру­сал­ки не за­ма­ни­ли мiж се­бе в во­ду, iн­шi знов ва­га­ли­ся, бо хлоп­цi, до­вi­дав­шись, пог­лу­зу­ють, i так вiд­мов­ля­ли­ся, аж вреш­тi нiх­то з охо­чих не ос­тав­ся.

Так бу­ло то­му кiлька ро­кiв на­зад.

Але сього ро­ку скла­ло­ся iнак­ше.

Сього ро­ку за­хо­тi­ло­ся бог зна чо­му са­мiй Те­тя­нi роз­вi­да­ти­ся про свою бу­ду­чу до­лю. То­ва­риш­ки i ро­вес­ни­цi, кот­рим во­на за­яви­ла свою охо­ту по­во­ро­жи­ти на Iва­на

Купала вiн­ка­ми, мов лиш жда­ли пок­ли­ку. Пок­ли­ку най­кра­щої та, на їх гад­ку, най­вiд­важ­нi­шої дiв­чи­ни, що, як впе­в­ня­ла, нi­чо­го не бо­яла­ся: нi ру­са­лок нi вдень, нi вно­чi, нi смi­ху всiх хлоп­цiв у се­лi, а так прос­то хо­тi­ла. Хо­тi­ла по­ба­чи­ти, ку­ди поп­ли­ве її вi­нок во­дою, ку­ди по­ке­ру­ють ним ру­сал­ки. То­му зап­ро­си­ла всiх то­ва­ри­шок i ро­вес­ниць на над­ве­че­рiє [27] Iва­на Ку­па­ла над рi­ку опо­да­лiк тро­хи вiд мли­на.

I справ­дi, во­ни спов­ни­ли її во­лю, наб­рав­ши на­раз i со­бi охо­ти по­во­ро­жи­ти вiн­ка­ми, по­гу­ля­ти яс­ною нiч­чю над бе­ре­гом рi­ки, пе­рес­пi­ва­ти в гур­тi як змо­га най­кра­щих спi­ва­нок i прис­по­со­би­ти со­бi лас­ку ру­са­лок, за­хо­ва­них на днi во­ди…

Аж от нас­тав вреш­тi очi­ку­ва­ний ве­чiр, а з ним i мi­сяць впов­нi.

Завтра Iва­на Ку­па­ла, а сьогод­нiш­ня нiч яс­на, зо­рис­та, не­на­че умис­не розц­вi­ла­ся, щоб мо­ло­дим дiв­ча­там зра­ди­ти [28] над рiч­кою бу­ду­чу до­лю i ми­ло­го.

Мов гар­нi пта­хи, зiб­ра­ли­ся во­ни над бе­ре­гом рi­ки, що, ося­яна мi­сяч­ним свiт­лом, виб­лис­ку­ва­ла­ся при­ман­чи­во ме­жи гус­то за­лiс­не­ною, ве­чо­ром тем­ною Ча­ба­ни­цею та бi­лою до­ро­гою, що бiг­ла поп­ри неї.

Неначе срiб­на ши­ро­ка струя, ру­ха­ла­ся во­да шум­ли­во впе­ред i все впе­ред.

Але не на всiх мiс­цях од­на­ко­во.

Он там, де її ло­жисько на ча­сок зву­жується, де з її дна ви­са­ди­ло­ся ка­мiн­ня-ве­ле­тень не­по­во­рот­ною фор­мою, во­на по­важ­нiє. Там, пiд тим ка­мiн­ням, що при­га­дує не­ве­лич­ку ска­лу, бе­ре­же во­на