Чорне озеро - Гжицький Володимир

В душі у нього тиша, як серед цієї дрімучої тайги. Він під'їздить близько до дівчини і будить її з задуми.

— Таню! — каже він тихо, ледь чутно. Вона здригається, повертає голову.

— Що? — питає мляво, як крізь сон.

— Ви найкраща жінка,— каже художник.

Від тих слів Таня відразу притомніє. Варто було будити її, щоб сказати таке?

— Не говоріть дурниць,— каже вона холодно і сміливо.

Його морозить її тон. Художникові дуже неприємні її зауваження. Він не розуміє, як можна це сказати тепер, тут, серед такого раю. Тепер і дикий звір мусить бути ніжний, як ця природа, як цей вечірній час.

— Чи ви така з природи груба, чи хочете робити з себе таку? — каже він спокійно.— І перше, і друге вам не до лиця і не на користь.

— Мені це байдуже.

— Що ж з вами? Що з вами?!

— Нічого.

Художник здивовано поглядає на неї і не розуміє нічого. Чого вона така? Він знає, що вона любить його. Любить так, як може любити незіпсоване дівоче серце

6*

163

перший раз. Але чому такий холод? Чому вона така? Невже він ніколи не вияснить цього?

— Таню! — кличе він.

— Чого вам?

— Невже я не заслужив на ласкавішу відповідь? Вона нервово сіпає коня за вуздечку і б'є нагаєм.

— Не заслужили.

— Чому? — він не розуміє цих раптових змін її настрою.

— Ви смієтесь з мене,— відповідає вона.

— Звідки це? — дивується художник. Він пригадує, чи не сказав чого образливого або некоректного, але не знаходить нічого такого.

— Я відчуваю.

— Що ви відчуваєте? Ви хворі! У вас хворе самолюбство. Так жити далі не можна. Не треба бути дитиною.

Він має право на те, щоб йому, нарешті, вірили.

— Таню! Невже ви й досі не вірите, що я кохаю вас? Таню! Рідна моя!

Таня заплакала. Вона поїхала швидше вперед, щоб ніхто не бачив її сліз. І їх ніхто не бачив, хіба місяць, що заглядав нахабно у вічі, і він, її вимріяний Олесь; він бачив брильянти на її довгих чорних віях. їх не бачив провідник, що, їдучи попереду, монотонно вигравав на своїй дудці, не бачив ні інженер, ані тьотя Груша, що давно помирились і далеко відстали від компанії, щоб на самоті полюбуватись красотами ночі.

Тріш і Аргачі, розставшись із Юнаяковим, сіли на коні і щосили помчали назад.

— Гадино продажна! — бурчав і сопів Тріш, підганяючи коня. Він мав у голові новий план, але ховав його перед товаришем, маючи намір порадитись і поділитися з камом. Тріш не довіряє тепер нікому, не довіряє і Аргачі після того, що почув від Юнаякова.

— Що скаже нам Натрус? — бідкався Аргачі.

— Нічого, — заспокоїв Тріш.

— Він не заплатить нам,— сказав Аргачі.

— Заплатить, не турбуйся! І він заплатить, і Юнаяков, і вони,— відповів злобно Тріш. Він горів від ненависті і сам не знав, до кого більше — чи до тих, чи до Юнаякова, що розбив його план.

"Треба було там зарізати гадюку, а потім покінчити з тими,— думав Тріш,— А ще й вона там з ними, цей виродок. Звісно, жінка. Продажна тварюка! Га! Згадаєте ви нас усі!"

Він розгортав свій план усе ширше і радів на саму згадку про розправу.

Вже розвиднялось, коли Тріш і Аргачі стали на змилених конях перед юртою Натруса. Кам, почувши кінський тупіт, швидко схопився і вийшов надвір. Він читав з очей Тріша, що той йому привозить, які новини, але на цей раз обличчя Трішеве було суворе, нерозгадане.

— Зайдемо в юрту? — спитав кам.

— Ні з чим заходити.

— Знов невдача?

— Знову.

Усі троє мовчали. Тріш набивав люльку і не дивився на кама.

— Вогонь є в юрті? — спитав.

— Заходь, є.

Вони зайшли в юрту, і Тріш розказав камові про пригоду. Під час розповіді кам мовчав. Не видно було по його обличчю, як він реагує на ці звістки. Іноді воно прояснювалось на хвилинку, то знов затягалось хмарами, сірими, непроникними. Він дав висловитись Трі-шеві, а як той скінчив, поволі спитав:

— Вони обидва там?

— Обидва.

— Везуть щось з собою?

— Здається, нічого. Я обшукав їхні сідла і мішки.

— Ніхто не бачив?

— Ніхто. Вони були в хаті, вечеряли, а Юнаяков погнав коні напувати.

— Чого ж ви показувались йому на очі?

— Коні зрадили, а втім, ми думали, що він свій чоловік, не зрадить, хоч би й підозрівав що.

— Йому не вір!

— Тепер не повірю. Він грозив нам,— сказав Тріш.

— Погрози його не страшні.

Кам моргнув на Тріша, і вони вийшли з юрти. В юрті залишився Аргачі сам. На землі спала скулена в клубок стара жінка Натруса. Аргачі змагав сон. Він сперся головою на руки і задрімав.

Натрус і Тріш посідали на колоду, що лежала недалеко від юрти, і Тріш, витягнувши наперед ногу, почав докладно розказувати свій план, що назрів йому в голові під час повернення з невдалого походу.

Кам насупив брови і слухав не перериваючи, доки Тріш не скінчив.

— Ти розумно задумав,— сказав кам, коли Тріш замовк надовше.— І в мене був такий план. Видно, Ерлік осінив нас однією думкою. Коли його вдасться здійснити, я принесу йому в жертву найкращого коня.

Тріш задумливо глянув на небо, немовби звідти чекаючи відповіді. Кам допитливо дивився на Тріша. Той повернув голову і сказав переконано:

— Вдасться! Кам зітхнув.

— Коли ти хочеш,— сказав він, — ти зможеш. Тільки тепер ти вже підеш сам, без допомоги.

— Добре, допомога мені ні до чого.

— Це треба робити швидко, поки вони там. Тріш знає. Доки сонце зайде, він буде там. Тільки

чи кінь дійде? Кінь стомлений. От якби другого коня?

Кам заспокоїв Тріша. Про це не може бути й мови. Така дрібниця.

— Про це ти не турбуйся,— сказав він,— коня бери, якого хочеш.

— А той,— показав Тріш на юрту,— чекає плати. Кам, видно, забув про гостя.

— Хто? За віщо? — пригадав нарешті.

— За те, що їздив зі мною.

— А без плати не може? Я дав йому колись ліки.

— Вони не допомогли,— сказав спокійно Тріш.

— Нехай. Дай йому барана, і більше його не хочу.

— Діло твоє, —сказав Тріш.— Хоч він і бідняк, але він ще може пригодитись. Тепер кожна людина дорога.

Кам не міг з цим не погодитись.

— Це правда,— сказав ніби про себе.

Вони встали з колоди. Час було закусити. Тріш давно чекав на це. З-за гір вийшло сонце і відпровадило їх до юрти.

Аїл дрімав в обіймах срібної літньої ночі. Місяць, як найкращий срібляр, сріблив закоптілі юрти і дахи хат, що стояли де-не-де поруч з юртами, сріблив дерева і плоти, сріблив дорогу і гори. Ніхто не перешкоджав йому в роботі. Тихий алтайський аїл, розкиданий по широкій долині, спав міцним сном.

Місяць підбився вище і став, щоб згори подивитись на свою роботу.

Але раптом і він здивувався. Із одкритого вікна однієї хати, що своїм зовнішнім виглядом дещо відрізнялась з-поміж усіх інших будівель, попливла дивна музика, понеслись чарівні звуки, полинула сумна мелодія і впала, як журба, на холодні груди гір. Прокинулись гори — заслухались... Закліпали зорі очима, побілів місяць від подиву...

Тихенько рипнули двері юрти, що стояла поруч із хатою, і з неї вилізла стара Тібап. Бабуня не могла спати і радо вийшла надвір послухати чудової музики, бо давно вже не чула її.

"Щось трапилось,— подумала старенька.— Може, Ульгень вислухав її палкі молитви і повернув розум її синові? Може, він знов стане таким, як і раніш, добрим, ласкавим; може, Ульгень навіяв йому ясну думку, і він помириться зі своїм нещастям?.. Але — хіба це нещастя, як дівка не любить?.."

Музика навіває мрію, і стара Тібан пригадує свої давно минулі, молоді літа. Усе до найменшої дрібниці. І як дівувала, і як її викрали і проти волі заміж віддали за малого, семилітнього хлопця, сина багатих батьків... Вона кохала тоді Манзира, бідного, але красивого парубка, найкращого на цілий аїл...

Спогад викликає посмішку на її старечих губах. Вони розтуляються, відкривають беззубий рот і знов змикаються у сувору лінію. Так, вона примирилася з долею. Закон батьків сильніший від волі дітей. Хіба можна йому противитись?.. І звикла. І дітей має, уже заміж повіддавала дочок і одного сина одружила, і тільки один залишився, її найстарший і найулюбленіший син... Ман-зирів син...

її думи линуть у давню давнину, сплітаються зі звуками скрипки, творять одну скаргу, і лине вона в невідомі сфери, туди, де живе невідомий Ульгень.

По зораному зморшками обличчю старої котяться сльози, падають додолу і зливаються з росою на траві. А за вікном ридає, плаче скрипка...

Доктор Темір давно не грав на ній. Ще з того часу, як його так несподівано, так грубо відкинула Таня, він не брався до скрипки, і вона мовчки лежала у чорному футлярі, як у домовині живцем похована дитина.

Він грав на ній колись Тані. Вона любила його музику. Коли було їй чогось важко на душі, вона приходила до нього, заходила в його скромну кімнату, сідала на м'яке крісло, його єдину цінну річ, і слухала музику. Темір грав її любимі мелодії.

— Докторе,— сказала вона раз,— щоб втихомирити найдикіші інстинкти людини, треба заграти на скрипці. Мені здається, що скрипкою можна втихомирити навіть дикого звіра...

І Темір захопився тоді і грав так, що потім не бачив нічого, забув, що вона сидить в його кімнаті. А коли перестав грати, вона сказала:

— Видно, що ви, докторе, мешканець країни камів. Ви, як кам, входите в екстаз і забуваєте, що навколо вас діється.

Тоді вона дозволила йому пестити свою руку. Він затримав її руку довше. Вона не виривала, і він спитав:

— Таню, невже мені нічого більше не можна? Невже я ніколи не доторкнусь губами до ваших уст?

Він благав її, а вона всміхалась.

— Ви, як справжній кам,— сказала вона тоді,— вимагаєте зараз плати за роботу. Коли так, то я не хочу слухати вашої музики.

Доктор, прибитий, спустошений, випустив тоді її руку, а коли Таня пішла, він уперше напився до самозабуття.

Давно це було...

Доктор обірвав гру на півтоні і кинув скрипку на ліжко. Щось бренькнуло в ній, урвалось, як життя, і кинуло світові передсмертне зітхання.

Стара Тібан зігнулась, згорбилась і нишком сховалась у юрті, боячись, щоб син не побачив, не здогадався, що вона підслухувала.

Темір сперся на вікно і задивився в ніч. Вона по-давньому стояла спокійно, тихо. Блимали зорі, усміхався місяць, тиша навколо, а йому здавалось, що там десь, де гори, плачуть звуки скрипки, б'ються об кам'яні груди, як його шалені думки...

Далеко шуміла Катунь...

Задирчав десь деркач на луках над Катунню, забив перепел, і тиша, сум...

— Коли б заснути!..

Доктор Темір нервово тре гарячого лоба. Уже кілька ночей не спить. Не допомагають наркотики, що він їх вживає щодня, не допомагає вино.