Чорне озеро - Гжицький Володимир

Дорога пішла спершу трохи вгору, а потім рівним плато. Кінь пройшов не більше кілометра і став знов. Далі дороги не було. На землю опустилась чорна осіння ніч. Дощ збільшувався. Дмитро Іванович згадав свої здобутки: фотоплівки, записи, що лежали в переметних торбах, — вони могли замокнути. їх треба було рятувати в першу чергу. Він зіскочив з сідла в якусь траву. Вона була вже мокра від дощу. Не гаючись, зняв торби з сідла, а потім сідлом і накрив їх. Тепер був уже спокійний, що його праці не загрожує знищення. Щоб не перем'яти цінних документів, він не сів на сідло, а вмостився на грубій лапі кедра, що, мов величезне щупальце, поповзла від стовбура по землі. Подув вітер, і зашуміла чорна кедрова тайга. Дощ полив мов з відра. Чорний плащ ночі поло-сували вогняні мечі. За кожним ударом грому кіць здригався і тривожно форкав. Дмитро Іванович вмить став мокрий до нитки. Крім того, що зверху лило, його мочили здолу струї води, що стікали зі стовбура і гнали далі, ніби по ринві, кореневою лапою, на якій сидів. Дмитро Іванович чув, як його підмиває вода, відчував гидкий мокрий холод у всьому тілі, бо вода набігла і в його чоботи, але встати не мав сил. Згорбившись, поклавши голову на руки, чекав кінця бурі. Вона скоро й вщухла. Водоносна хмара, що з'явилась була раптом, вилила свої води на цей клапоть землі і, мов витиснена губка, легко піднялась у гори. За нею погнали вітри. На небо виплив місяць у товаристві кількох зірок і заблискотів у міріадах мокрих краплин — свідках недавньої зливи.

Дмитро Іванович встав зі своєї коріняки і почув раптом страшну втому і ще більший холод у всьому тілі. Зуб не попадав на зуб. Щоб хоч трохи зогрітись, він спробував рухатись, але даремно, рухатись було важко. В очах зарябіли якісь вогники. Він спочатку подумав, що це вовчі очі блиснули в темряві, але кінь стояв спокійно, і він зрозумів, що галюцинує.

"Вибратись звідси за всяку ціну,— змобілізував усю волю Смирнов.— Негайно!" Зібравши всі сили, він осідлав коня і прив'язав переметні торби. Вони були цілком сухі. Він констатував це з приємністю. Проте видряпатись у сідло не міг. Взяв коня за повід. Куди іти? Довкола панувала мертва тиша. Хоч би де собака загавкав. Але всюди тихо. І раптом в одному боці почувся наче сміх, наче крик. Чи не галюцинації знов? По довгій хвилині здогадався, що це кричать чайки-реготуни.

"Там річка",— подумав, і йому зразу наче тепліше стало.

Як же здивувався Дмитро Іванович, коли, пройшовши з півкілометра на крик птахів, побачив Катунь...

Над ранок він прибув у Чемал. Тут його Олександр зняв з коня і допоміг дійти до ліжка, бо самотужки він уже не міг і кроку ступити.

Минали дні. Дачники пороз'їжджалися, а нових приїхало дуже мало. В їдальні китайця Чена було тихо, вечорами не чути було веселих розмов, довгих суперечок, давно вже не стояли провідники з кіньми, чекаючи на дачниць. Ті, що ще залишились, обідали швидко і розходились, щоб якнайраціональніше використати недовгі вже дні погоди і пересидіти на повітрі в лісі чи над рікою.

Під час обідів найвиразніше було чути голос тьоті Груші, що ніяк не могла вибратись додому, хоч того вимагав її чоловік, хоч про її від'їзд мріяв інженер. Але вона мала виправдання. Вона не могла виїхати, бо мусила дати покази слідчому в справі пожежі у квартирі інженера. Чому саме вона, ніхто не знав, не знала, мабуть, і вона сама.

Одного ранку приїхав Дмитро Іванович зі слідчим і двома міліціонерами. У районі вже знали і без нього про події в Чемалі, мали деякі дані і про призвідників, і про учасників їх. Мало того, в районі було відомо про поїздку компанії на Кара-Кол, про конфлікт інженера з тьотею Грушею і чим він скінчився. Про це слідчий в гумористичній формі розповів Дмитрові Івановичу, завдавши йому справжніх турбот, бо такого він від Ман-ченка не сподівався. Виправдуватись не б)^ло чим, факти були надто скандальні. Про них, зрештою, гримів увесь Чемал, дізнавшись про все наступного дня по поверненню туристів. Якими шляхами ідуть такі відомості, як розходяться по світі, ніхто не знає, але розходяться невмолимо, як сіль у воді.

Привітавшись з інженером, Дмитро Іванович почав докоряти йому за його легкодухість.

— їй-бо, не розумію оцих ваших взаємовідносин з жінками. Як півні! Невже не витримали б? А тепер люди чешуть язики, повторюють у всіх відмінках ваші імена, район про це знає, сміється з вас. А що в цьому хорошого? Про Ломова там виразна думка. Якщо він насміється з дівчини, йому так легко не минеться.

Інженер мовчки слухав докори старшого партійного товариша і тільки мінився на обличчі від сорому.

— Коли ж почнеться слідство? — спитав, коли Дмитро Іванович закінчив нотації.

— Уже почалось. Ваша дама уже пішла до сільради. Манченко запросився:

— Хоч би ви вже не знущались,— сказав благально.— Знаю свою провину. Матиму науку на майбутнє.

А тим часом у сільраді йшло слідство.

— Як ви гадаєте,— спитав слідчий тьотю Грушу, що переможним кроком увійшла до кімнати,— чия це робота?

Тьотя Груша не довго задумувалась. Воца сказала, що, на її думку, флігель підпалив доктор Темір.

— Яка ж мета була в нього? — спитав слідчий.

— Він зробив це з ненависті до інженера,— сказала тьотя Груша, наперед обдумавши відповідь.

Слідчого здивувала заява тьоті Груші.

— Доктор Темір культурна людина. Як він міг не розуміти користі від того, що своїми роботами готувався дати інженер?

Тьотя Груша не вірила сама в правдивість своїх показань, але проти доктора вона "мала зуб" за те, що він відкинув її залицяння і грубо повівся з нею, коли вона зайшла до нього ніби лікуватись, а насправді поінтригувати його і при нагоді вилити помиї на ближніх своїх. Вона не забула йому цього і тепер вирішила помсти-тись.

— Він ненавидів художника,— сказала вона,— а художник приятелював з інженером. Через те він мав злобу і на інженера.

— Ваші зізнання надзвичайно чудні,— сказав слідчий.— "Він не любив художника, художник приятелював з інженером, і тому Темір не любив інженера". І що з цього всього? Де ваші докази? Ваші зізнання я залишаю на вашому сумлінні.

Покликали Манченка, і той категорично заперечив можливість таких здогадів. Він розповів, що, навпаки, доктор ставився до нього завжди якнайкраще і не можна навіть припустити, щоб це зробив він. Навіщо ж Темір тоді гасив пожежу, рискуючи своїм життям? Він, коли б хотів, міг підпалити і піти не помічений ніким.

Докази були авторитетні, переконливі, і слідчий радий був погодитися з ними і виправдати доктора, коли б не сторож, який, намагаючись вигородити себе, звалив усю вину на доктора. Він сказав, що Темір, тільки побачивши його, почав гасити вогонь. Це знов ускладнювало справу.

— Дуже можливо,— сказав слідчий,— що вам, товаришу Манченко, доведеться ще приїхати до нас, до Улали. Бачите, справа ускладнюється.

Ця звістка була дуже неприємна. Треба було сидіти без діла в Немалі і невідомо, до якого часу.

— Затримка, значить, на непевний час? — спитав інженер.

— Якщо ви потрібні будете, викличемо телеграфом, а поки що доведеться все-таки тут побути, щоб потім не турбувати вас у Москві.

Інженер пішов додому пригнічений і сумний. Скільки-то доведеться чекати цього виклику!

Доктор Темір лежав у тюремному шпиталі, борючись зі смертю. Він не знав, чи роблять які допити про нього, не знав, хто і як свідчить. Він не знав навіть, де перебуває і що з ним діється. Приходячи іноді до пам'яті, питав про Таню.

Але Таня забула про нього. Коли Іван Макарович приїхав з Улали, куди він їздив спеціально відвідати старого приятеля, і розказував про його хворобу Тані, вона неуважно вислухала його повідомлення і нічого навіть не спитала.

— Як вона змінилась,— скаржився Іван Макарович своїй дружині.

Ганна Степанівна зітхнула, вона давно це помітила.

— Я сама не впізнаю її,— говорила вона сумно,— останнім часом вона й не говорить зі мною. Видно, не потрібна я вже їй. Як ти поїхав, вона цілими днями просиджувала в нього, іноді до пізньої ночі. Боюся, Ваню, щоб з цього висиджування чого лихого не трапилось. Не довіряю я тим пришельцям. Цей художник мені спершу сподобався, а тепер вже ні, не вірю я йому. Може б, ти що сказав їй? Я пробувала, але вийшло на гірше. Вона на мене так накинулась, що я пожалкувала, що й почала розмову з нею. Може, тебе вона побоїться.

Іван Макарович безнадійно махнув рукою.

— Нікого вона не боїться: ні мене, ні тебе. Один він має над нею владу. За нього вона ладна життя віддати. Дочекались ми з тобою потіхи на старість!

— Ой! Не візьме він її, чує моє серце,— сказала Ганна Степанівна.

— Я певний цього.

— Коли б узяв, то ще півбіди, нехай би, шкода було б її відпускати з рідного дому, з рідного краю, але коли вже така доля, нічого не вдієш. А от коли не візьме, а тільки обдурить?

Батьки похилились над столом, як дві верби над водою, роздумуючи над долею коханої доні.

— Не візьме він її, — промовила по хвилині Ганна Степанівна.— Про це й думати нічого.

— Звичайно. Хіба можна було гадати, що такий панок столичний та взяв би просту алтайку?

— Боюся, чи вона ще дівчина?!

Неждані слова жінки справили на чоловіка величезне враження. Тон, що ним було сказано їх, не залишав ніяких сумнівів. Іван Макарович зірвався з місця і гордо підвів голову. Він хотів навіть прикрикнути на жінку — як вона сміє висловлювати такі здогадки, але швидко угамувався. Перед його очима промайнули образи минулих подій з власного життя... Він похилився, як підтяте дерево, і сів знову.

— Чи може ж це бути? — спитав в'*н тихо, безнадійно.

— Не знаю я правди, — сказала сумно жінка.— Не хочу вірити словам людським, бо часто вони брехливі. Люди багато перебільшують, вони заздрісні і злі, часом дуже злі.

— А хіба вже й люди гомонять?

— На жаль, гомонять.

— Хто?

— Не все одно тобі, друже? Будеш тільки хвилюватись даремно.

— Не все одно, кажи!

Ганна Степанівна наперед знала, що він не зупиниться на цьому і почне допитуватись. їй самій кортіло сказати. Вона нахилилась до його вуха, хоч у хаті не було нікого, крім них.

— Стара Тібан сказала, — промовила вона.— Казала, що бачила, як цілувались.

Іван Макарович зітхнув легше.

— Це ще нічого не значить.

— Ой, значить!.. Каже, сиділа в нього на колінах... Ганна Степанівна замовкла.

— Чого ж ти мовчиш?

— Я вже сказала...

— Ні, ти щось затаїла.