Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

сто лицарів угледів,

І були, неначе в крейді,

Вояків обличчя білі,

Підборіддя ж їх, на диво,

Покривалося волоссям».

Тут уже над бідним Ягу

Стали голосно знущатись,

Закричали, зашуміли,

Як на дереві ворони,

Як круки, зареготали:

«Ко! - кричали.- Ко! - сміялись.-

Хто ж тобі повірить, Ягу?»

 

Гайавата не сміявся.

Він на жарти і насмішки

Їм одказує суворо:

«Ягу нам говоре правду:

Бачив я видіння дивне,

Бачив я крилатий човен,

Бачив я колись чужинців

Блідолицих, бородатих,

Із країн далеких Сходу,

Царства Засвіту ясного.

 

Гітчі-Маніто могучий,

Дух Великий Сотворитель

З ними шле свої накази,

Посилає нам веління.

Де живуть вони, там в’ються

Ті, що мед збирають - Амо,

Мухи з жалами рояться;

Де ідуть вони - усюди

Виростає вслід за ними

Міскодіт - краса природи.

 

І коли ми їх угледим,

Ми повинні, як братів, їх

Стріти ласкою, привітом.

Гітчі-Маніто могучий

Се звелів мені в видінні.

 

Він відкрив мені в видінні

І Майбутнє - його тайни,

Тайни днів від нас далеких.

Бачив я велике військо

Невідомих нам народів...

Заселивши всі країни,

Йшли вони кудись на Захід.

 

Хоч були їх різні мови,

Та одно в них серце билось

І кипіла неупинно

Їх палка, весела праця.

По лісах гули сокири,

По лугах міста димились,

По річках і по озерах

На окрилених пірогах

Грім гримів, блищали стріли.

 

Потім вже видіння інше

Проплило передо мною,

Як в тумані,- невиразно.

Бачив я, що гинуть наші

Племена в боях кривавих,

В ворожнечі між собою,

Всі забувши заповіти,

Їх недобитки я бачив,

Що на Захід подавались,

Бігли врозтіч і зникали,

Як розбиті вітром хмари.

Як у бурю лист осінній».

 

XXII
ЕПІЛОГ

 

 

Там, де вічно б’ється в берег

І шумить Велике Море,

Рано-вранці, ранком влітку

Став і ждав когось в задумі

На порозі Гайавата.

 

В холодку ясного ранку

Вся земля купалась в щасті,

А над нею в сяйві сонця

У гаю яснім, зеленім

Ясно-злотними роями

Пролітали бджоли - Амо

І свої пісні співали.

 

Ясно сяла глиб небесна,

Не шуміло Гітчі-Гюмі,

Тільки часом над водою

Викидався з плеском Нама

І горів, блищав на сонці.

А над морем ліс зелений

Вгору високо здіймався

І дивився-задивлявся

На верхів’я, ним відбиті.

 

Світлий зір у Гайавати!

Не помітно більше туги

На його яснім обличчі,

Як туман, вона розтала.

На устах його усмішка...

Повний радості і щастя,

Наче той, хто баче в мріях

Те, що збудеться вже швидко,

Він стояв біля вігваму

І, ждучи, дивився вдалеч.

 

Він простяг до сонця руки,

Обернув свої долоні,

І крізь пальці світло й тіні

На його обличчі грали,

По його раменах голих.

Так освітлює проміння

Дуба-Велетня крізь листя.

 

По воді, в туманах сизих,

Щось біліло, щось летіло,

Щось плило і маячіло

Вдалині, в туманах сизих;

Опускалось і знімалось,

І все більше наближалось.

 

Чи не лине то Шух-шух-га,

Не гаргара поринає?

Чи не плаває то баба?

Чи се, може, Во-бі-вава

Бризки струшує, скидає

З шиї довгої та з пір’я?

 

Ні, не гуска се, не баба,

Не норець і не Шух-шух-га

По воді пливе, біліє

В легкім вранішнім тумані.

То березова пірога

Все гойдається на хвилях

І горить на сонці в бризках;

То навчитель блідолицих,

Їх Пророк в убранні чорнім

По воді з товаришами,

З поводатарями їде.

 

І простяг до неба руки

В знак сердечного привіту,

І з усмішкою ясною

Ждав їх мудрий Гайавата.

Ждав, поки під човном раптом

Захрустить піщаний берег,

І наставник блідолицих

На піщаний берег вийде.

 

А коли пірога стала,

Привітавши дужим криком,

Так промовив Гайавата:

«Стократ день благословенний,

День, в який до нас прийшли ви!

Все село вас жде, вітає,

Всі розчинені вам двері!

О, ніколи ще так пишно

Не цвіла земля квітками,

І ніколи так не сяло

В небі сонце, як сьогодні,

В день, коли з країни Сходу

Ви прийшли у нашу землю!

 

Ще ніколи наше Море

Не було таке спокійне

І таке ясне, безпечне,

Як в сей день благословенний.

Де пройшла пірога ваша,

Ні піску, ні скель немає!

 

Наш тютюн не був ніколи

Запашним таким, приємним,

І поля не зеленіли

Так ніколи, як сьогодні,

В день, коли з країни Сходу

Ви прийшли у нашу землю!»

 

І навчитель блідолицих,

Їх Пророк в убранні чорнім,

Одказав йому привітно:

«Мир тобі, о Гайавато!

Мир твоїй країні рідній,

Мир молитви і прощення,

Мир Христа і мир Марії».

 

І покликав Гайавата

Всіх гостей в свою оселю,

Посадив їх там на шкурах

Горностаїв і бізонів,

А Нокоміс подала їм

Їжу в мисках із берези,

Воду в корчиках із липи

І Поквану, Люльку Згоди.

 

Всі пророки - Джосакіди,

Характерники - Вебіни,

Вояки-діди і Міди -

Всі зійшлись перед вігвамом,

Щоб чужинців привітати.

І у коло посідали

На землі біля порога,

І люльки палили мовчки.

А коли до їх з вігваму

Вийшли гості, так сказали:

«О брати! Які ми раді,