Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Блиском місяця блідого,
А в очах у Міннегаги -
Блиском сонця над водою.
Дим, збираючись клубками,
Вилітав в димар над ними,
А за ними вигинались
По кутках вігваму тіні.
І одсунулась запонка
Непомітно над порогом;
Розгорілося в вігвамі,
Дужче дим розхвилювався,
І дві жінки, не озвавшись,
Без звичайного привіту
Тихо стали на порозі,
Перебігли по вігваму
І в кутку найдальшім, темнім
Сіли враз і затаїлись.
По обличчю, по убранню
Се були жінки-чужинки:
Блідолиці і похмурі,
Повні смутку, повні туги,
Із кутка вони дивились
І трусились, наче мерзли.
Чи не Вітер се Північний
Виє в комині вігваму?
Чи сова се, Куку-кугу,
Застогнала в темнім лісі?
І озвавсь таємний голос:
«Се воскресли душі мертвих,
Се вони прийшли на землю
Із ясних Країн Поніма,
Із ясного Того Світу».
Незабаром з полювання
Повернувся Гайавата,
Запорошений снігами
І з оленем за плечима.
І під ноги Міннегаги
Він поклав свого оленя
І ще кращим, ще милішим
Здався їй у сю хвилину,
Ніж в той час, коли за нею
Він прийшов у край Дакотів,-
Скинув здобич перед нею,
Щоб без слів сказати любій
Про свою любов і намір.
А коли назад оглянувсь
І жінок-чужинок вгледів,
Що сиділи затаївшись,
Він сказав до себе: «Хто се?..
Дивні гості Міннегаги!»
Та розпитувать не став їх,
Тільки лагідно, привітно
Запросив їх гостювати,
Поки схочуть, поки можна.
Та чужинки не озвались,
Не промовили ні слова,
А коли дали вечерю
І розрізали оленя,
Із кутка вони схопились
І накинулись на страву.
З’їли частку Міннегаги,
Не питаючи, забрали
Ніжний білий жир оленя,
Як голодні звірі, з’їли
І в куток сховались знову,
У найдальший, найтемніший.
Не озвалась Міннегага,
Не озвався Гайавата,
Не озвалась і Нокоміс,
Не поремствували навіть,
Все промовчали, стерпіли.
Тільки журно Міннегага
Тихим голосом сказала:
«Їх жорстокий голод мучить,
Хай беруть усе, що хочуть,
Хай їдять,- їх голод мучить».
В синім небі зір багато
Засвітилось і погасло,
І багато днів струсили
З себе темні, чорні ночі,
Як дерева платки снігу.
День за днем сиділи мовчки
Дивні гості у вігвамі,
А вночі,- в негоду навіть,
В ближній ліс вони ходили,
Щоб набрать шишок соснових,
Щоб набрать гілля для топки,
А коли світало, знову
Повертались до вігваму.
І щодня, як Гайавата
Повертався з полювання
І вечерю подавали,
Із кутка свого, як звірі,
Гості кидались на страву,
Не питаючись, хапали
Ніжний білий жир оленя,
Їли частку Міннегаги
І в куток ховались знову.
І не кинув Гайавата
Навіть погляду докору,
Не розсердилась ні разу,
Не обурилась Нокоміс,
І ніколи не сказала
Навіть слова Міннегага:
Все вони терпіли мовчки,
Щоб ні поглядом, ні словом
Не образити чужинок,
Не зламати права гостя.
Раз вночі, коли журливо
Гасло огнище червоне,
Ледве блимало, тремтіло
В тихій сутіні вігваму,
Враз прокинувсь Гайавата
І почув чиїсь зітхання
І скорботні голосіння.
З ліжка встав він обережно,
З волохатих шкур бізона,
І, одкинувши завісу
Із оленячої шкури,
Він угледів, що се тіні,
Гості стогнуть і зітхають,
Гірко плачуть в тиші ночі!
І озвався він: «О гості!
Що шматує ваше серце?
Що примушує ридати?
Може, в час лихий Нокоміс
Вас образила як-небудь
І забула Міннегага
Обов’язки господарки?»
Тіні стихли, перестали
Гірко скаржитись, ридати
І сказали тихо-тихо:
«Ми покійних, мертвих душі,
Що жили колись між вами,
Ми прийшли з Країн Поніма -
З Того Світу ми вернулись,
Щоб живих вас напутити.
Стогін туги, плач скорботи
Чути в Селищах Блаженних:
То живі зовуть покійних,
Прикликають знов на землю,
Мучать нас плачем даремним.
І вернулись ми на землю,
І угледіли, що скрізь ми
Непотрібні, скрізь ми зайві,
Що чужими скрізь ми стали,
Що для нас, мерців, немає
На землі уже куточка.
Пам’ятай же, Гайавато,
І скажи усім народам,
Щоб ніколи більше слізьми
Не засмучували мертвих,
Що пішли у Край Поніма,
В тихі Селища Блаженних.
І покійним у могили
Не кладіть важкої ноші,
Не потрібні для їх хутра,
Казани, миски і Вампум -
Ся поклажа мучить духів.
Дайте тільки на дорогу
Їм огню і трохи їжі.
Дух чотири темних ночі
І чотири дні проходить
По дорозі в Край Поніма;
Через те ви і повинні
Над могилами покійних
Всі чотири дні і ночі
Ясно огнища палити.
Осявати їм дорогу,
Світом радісним, веселим
Осявати їх ночівлі.
А тепер прощай навіки,
Благородний Гайавато,
І тебе ми спокушали,
І твоє терпіння довго
Та даремно спокушали,-
Ти таким, як був, лишився:
І шляхетним, і великим.
Будь же дужим, Гайавато,
Не вдавайся в смуток-тугу:
Ждуть тебе ще більші, важчі
Боротьба і спокушення!»
І пітьма раптово впала,
І наповнила оселю;
І почув убрання шелест
Гайавата серед тиші,
І почув він, що запонку
Хтось одкинув над дверима,
І на небі зорі вгледів,
І відчув дихання ночі,
Подих холоду-морозу,
Але вже не бачив духів,
Тіней мертвих, душ скорботних
Із ясних Країн
