Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
В світ, де голод і гнітючка
Мучать душу, мучать тіло!
Швидко шлях свій перейду я,
Швидко буду я з тобою
В царстві світлого Поніма,
Де життю немає краю!»
XXI
СЛІД БІЛОГО
Понад річкою, в долині,
Над заметеною снігом,
Дід сидів в своїм вігвамі,
Дід старий, сумний, самотній.
Сніговим наметом впало
На його плече волосся.
Плащ з оленячої шкіри
В його був старий, подертий,
А вогонь серед вігваму
Ледве жеврів, ледве блимав.
І осліплений снігами,
І оглушений гудінням,
Свистом бурі, шумом лісу,
Дід від холоду трусився.
Вугіль попелом вже взявся,
Вже вмирав огонь поволі,
Як нечутно показався
Молодий юнак в вігвамі.
На щоках його рум’янець
Розливавсь огнем рожевим,
Тихо, мирно очі сяли,
Як в весняні ночі зорі,
А чоло його квітчала
З духовитих трав гірлянда.
Усміхнувсь він, і усмішка
Все осяяла, як сонце.
Він ступив в вігвам з квітками,-
Від квіток його навколо
Дивні пахощі лилися.
«О мій сину,- дід озвався,-
Як приємно бачить гостя.
Сядь, нежданий, та погрійся,
До вогню посунься ближче:
Будем разом світу ждати.
Ти мені свої розкажеш
Дивні зустрічі-пригоди,
Я - свої: в житті зробив я
Не одно велике діло».
Тут він вийняв Люльку Згоди,
Дуже дивну, недоладну,
Із червоного каміння,
З цибухом із очерету.
Наложив кори він в люльку,
Запалив її поволі
І подав чужинцю-гостю,
І таку повів розмову:
«Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути,
Як річки свій біг зупинять,
Як вода закам’яніє».
Гість всміхнувся і говорить:
«Варт мені своїм диханням
Тільки раз один подути -
Зацвітуть квітки в долинах
І річки заплещуть знову».
«Варт мені від гніву злегка
Затрусити головою,-
Дід, насуплюючись, каже,-
Як весь край сніги укриють,
Опаде весь лист пожовклий,
Все пов’яне і загине.
З багон, з тундр, з річок замерзлих
Понесеться чапля й гуска
У далекий край Південний.
Варт мені з вігваму вийти,-
Все почне тікати з жаху,
Поховається в печери,
І земля, як кремінь, стане».
«Ледве кучері струсну я,-
Одказав юнак, всміхнувшись,-
Як весняна тепла злива
Скропить поле і долину,
Відживить квітки і трави,
На озера і на багна
Упаде і гуска, й чапля,
З Півдня ластівка прилине,
І пташки заллються співом!
Варт мені з вігваму вийти,-
Луг гойдається квітками,
Ліс дзвенить, шумить піснями
І від листу потемнішав».
Ось і ніч пройшла в розмові.
Із країн далеких Сходу,
Із палат високих, срібних,
Як вояк в яскравих барвах,
Вийшло сонце і сказало:
«Подивіться: ось я - Гізіс,
Я - великий Гізіс, сонце!»
Онімів, злякався сивий,
Від землі теплом дмухнуло,
Над вігвамом заспівали
І Овейса, і Опечі,
Задзвенів струмок в долині,
Ніжний дух квіток весняних
Із долин в вігвам повіяв,
І при сонячному блиску
Роздививсь Сегвон ясніше
Діда труп холодний, мертвий -
То був Пібоан могутній.
По щоках його збігали,
Як потоки в час весняний,
Сльози теплими струмками,
Сам же він все меншав, меншав,
В сяйві радісного сонця
Танув парою на сонці,
Тихо всмоктувався в землю.
А Сегвон серед вігваму,
Де вночі ще мокрий хворост,
Ледве тліючи, димівся,
Весняну угледів квітку,
Міскодіт - красу природи
Так на Північ після снігу,
Після лютого морозу
Знов прийшла весна, а з нею
Зацвіли квітки і трави,
І пташки вернулись з Півдня.
А на Північ, поруч з вітром,
В небі зграями летіли
Білі лебеді, як стріли,
Як великі стріли в пір’ях,
І скликалися, як люде.
Ланцюгом неслися гуси,
Ланцюгом, що гнувсь стрілою
Із оленячої жили,
Що порвалася на луці.
Поодинці і по парі,
З диким свистом крил веселих,
В синій млі норці летіли,
Мушкодази і Шух-шух-га
В нетрях лісу і в долинах
Щебетав Овейса синій,
Над вігвамами Опечі
Заспівав червоногрудий,
Під густим наметом сосон
Воркотів Омімі-голуб;
І засмучений, прибитий,
Онімілий Гайавата
Їх почув веселий поклик.
Він почув і тихо вийшов
Із похмурого вігваму
На поріг. І вгледів сонце,
Всю красу землі і неба.
Із далекого походу
В царство засвіту ясного,
В царство Вебіно, до Сходу
Повернувся сивий Ягу,
І приніс велику силу
Він новин, чудних та дивних.
Все село зійшлось почути,
Як пригодами своїми
Буде хвастатись мій Ягу...
І зарані вже сміялись:
«Де вже там хто-небудь інший
На таке натрапить диво!»
Він сказав, що бачив море,
Більше, ніж Велике Море,
Вдвоє більше Гітчі-Гюмі,
А вода така солона,
Що ніхто не може пити.
Тут усе село всміхнулось,
Вояки жінкам всміхнулись,
Переглянулися мовчки
І сказали: «Забрехався!
Ко! - сказали,- забрехався!»
«По тому,- сказав він,- морю
Йшла кудись пірога дивна,
Плив кудись крилатий човен:
Та великий - більше гаю,
Та високий - вище сосон!»
Тут усе село всміхнулось,
Переглянулося мовчки
І, киваючи, сказало:
«Ко! Чомусь не йметься віри!»
«З джерела його,- сказав він,-
Враз ударив грім в честь Ягу,
Стріли-блискавки блиснули!»
Вояки з жінками разом
Безсоромно засміялись:
«Ко! - сказали.- Ось так казка!»
«І плили на човні люде,-
Так сказав він,- на пірозі
Я
