Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

В світ, де голод і гнітючка

Мучать душу, мучать тіло!

Швидко шлях свій перейду я,

Швидко буду я з тобою

В царстві світлого Поніма,

Де життю немає краю!»

Понад річкою, в долині,

Над заметеною снігом,

Дід сидів в своїм вігвамі,

Дід старий, сумний, самотній.

Сніговим наметом впало

На його плече волосся.

Плащ з оленячої шкіри

В його був старий, подертий,

А вогонь серед вігваму

Ледве жеврів, ледве блимав.

І осліплений снігами,

І оглушений гудінням,

Свистом бурі, шумом лісу,

Дід від холоду трусився.

Вугіль попелом вже взявся,

Вже вмирав огонь поволі,

Як нечутно показався

Молодий юнак в вігвамі.

На щоках його рум’янець

Розливавсь огнем рожевим,

Тихо, мирно очі сяли,

Як в весняні ночі зорі,

А чоло його квітчала

З духовитих трав гірлянда.

Усміхнувсь він, і усмішка

Все осяяла, як сонце.

Він ступив в вігвам з квітками,-

Від квіток його навколо

Дивні пахощі лилися.

«О мій сину,- дід озвався,-

Як приємно бачить гостя.

Сядь, нежданий, та погрійся,

До вогню посунься ближче:

Будем разом світу ждати.

Ти мені свої розкажеш

Дивні зустрічі-пригоди,

Я - свої: в житті зробив я

Не одно велике діло».

Тут він вийняв Люльку Згоди,

Дуже дивну, недоладну,

Із червоного каміння,

З цибухом із очерету.

Наложив кори він в люльку,

Запалив її поволі

І подав чужинцю-гостю,

І таку повів розмову:

«Варт мені своїм диханням

Тільки раз один подути,

Як річки свій біг зупинять,

Як вода закам’яніє».

Гість всміхнувся і говорить:

«Варт мені своїм диханням

Тільки раз один подути -

Зацвітуть квітки в долинах

І річки заплещуть знову».

«Варт мені від гніву злегка

Затрусити головою,-

Дід, насуплюючись, каже,-

Як весь край сніги укриють,

Опаде весь лист пожовклий,

Все пов’яне і загине.

З багон, з тундр, з річок замерзлих

Понесеться чапля й гуска

У далекий край Південний.

Варт мені з вігваму вийти,-

Все почне тікати з жаху,

Поховається в печери,

І земля, як кремінь, стане».

«Ледве кучері струсну я,-

Одказав юнак, всміхнувшись,-

Як весняна тепла злива

Скропить поле і долину,

Відживить квітки і трави,

На озера і на багна

Упаде і гуска, й чапля,

З Півдня ластівка прилине,

І пташки заллються співом!

Варт мені з вігваму вийти,-

Луг гойдається квітками,

Ліс дзвенить, шумить піснями

І від листу потемнішав».

Ось і ніч пройшла в розмові.

Із країн далеких Сходу,

Із палат високих, срібних,

Як вояк в яскравих барвах,

Вийшло сонце і сказало:

«Подивіться: ось я - Гізіс,

Я - великий Гізіс, сонце!»

Онімів, злякався сивий,

Від землі теплом дмухнуло,

Над вігвамом заспівали

І Овейса, і Опечі,

Задзвенів струмок в долині,

Ніжний дух квіток весняних

Із долин в вігвам повіяв,

І при сонячному блиску

Роздививсь Сегвон ясніше

Діда труп холодний, мертвий -

То був Пібоан могутній.

По щоках його збігали,

Як потоки в час весняний,

Сльози теплими струмками,

Сам же він все меншав, меншав,

В сяйві радісного сонця

Танув парою на сонці,

Тихо всмоктувався в землю.

А Сегвон серед вігваму,

Де вночі ще мокрий хворост,

Ледве тліючи, димівся,

Весняну угледів квітку,

Міскодіт - красу природи

Так на Північ після снігу,

Після лютого морозу

Знов прийшла весна, а з нею

Зацвіли квітки і трави,

І пташки вернулись з Півдня.

А на Північ, поруч з вітром,

В небі зграями летіли

Білі лебеді, як стріли,

Як великі стріли в пір’ях,

І скликалися, як люде.

Ланцюгом неслися гуси,

Ланцюгом, що гнувсь стрілою

Із оленячої жили,

Що порвалася на луці.

Поодинці і по парі,

З диким свистом крил веселих,

В синій млі норці летіли,

Мушкодази і Шух-шух-га

В нетрях лісу і в долинах

Щебетав Овейса синій,

Над вігвамами Опечі

Заспівав червоногрудий,

Під густим наметом сосон

Воркотів Омімі-голуб;

І засмучений, прибитий,

Онімілий Гайавата

Їх почув веселий поклик.

Він почув і тихо вийшов

Із похмурого вігваму

На поріг. І вгледів сонце,

Всю красу землі і неба.

Із далекого походу

В царство засвіту ясного,

В царство Вебіно, до Сходу

Повернувся сивий Ягу,

І приніс велику силу

Він новин, чудних та дивних.

Все село зійшлось почути,

Як пригодами своїми

Буде хвастатись мій Ягу...

І зарані вже сміялись:

«Де вже там хто-небудь інший

На таке натрапить диво!»

Він сказав, що бачив море,

Більше, ніж Велике Море,

Вдвоє більше Гітчі-Гюмі,

А вода така солона,

Що ніхто не може пити.

Тут усе село всміхнулось,

Вояки жінкам всміхнулись,

Переглянулися мовчки

І сказали: «Забрехався!

Ко! - сказали,- забрехався!»

«По тому,- сказав він,- морю

Йшла кудись пірога дивна,

Плив кудись крилатий човен:

Та великий - більше гаю,

Та високий - вище сосон!»

Тут усе село всміхнулось,

Переглянулося мовчки

І, киваючи, сказало:

«Ко! Чомусь не йметься віри!»

«З джерела його,- сказав він,-

Враз ударив грім в честь Ягу,

Стріли-блискавки блиснули!»

Вояки з жінками разом

Безсоромно засміялись:

«Ко! - сказали.- Ось так казка!»

«І плили на човні люде,-

Так сказав він,- на пірозі

Я