Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

З Верхогір’я Громового,

І злякався По-Пок-Ківіс

Грому, гуркоту страшного,

І злякався стріл вогняних,

Стріл Вевесімо страшної,

Затремтів, припав, зігнувся.

Кам’яні Червоні Скелі

Раптом блискавка розбила,

Над печерними дверима

Вдарив грім і крикнув гнівно:

«Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!»

І розсипалися скелі,

І звалився на руїни,

Впав лукавий По-Пок-Ківіс,

Баламут і Єнадізі.

Нахилився Гайавата,

Вийняв дух його із тіла

І сказав: «О По-Пок-Ківіс!

Ну, людиною тепер ти

Вже не зробишся ніколи,

Вже не будеш безтурботно

Танцювати і сміятись.

Тільки високо під небом

Будеш плавати, шугати,

Будеш ти Кіню на небі,

Бойовим орлом могучим!»

А перекази в народі,

А пісні, казки і досі

Ще живуть про Єнадізі.

І коли в селі зимою

Завірюхи затанцюють

І у димарі вігваму

Заспіває буйний вітер,-

«Се лукавий По-Пок-Ківіс

Так танцює, так шаліє!» -

Кажуть люде між собою.

Слава Квазінда далеко

Розлетілася по світу,

Він суперників не бачив,

Не стрівав для себе рівних.

І лукаве, хитре плем’я

Лютих гномів і пігмеїв,

Лютих духів Пок-Уеджіс

Вбити Квазінда поклало.

«Та коли відважний Квазінд,

Всім ненависний нам Квазінд,

Поживе на світі довше,

Все руйнуючи без жалю,

Всі дивуючи народи

Духом-силою своєю,-

Що ж з самими нами буде? -

Говорили Пок-Уеджіс.-

Він розтопче нас, роздавить,

Він підводним лютим духам

Всіх нас кине на поживу!»

Так, зібравшись на нараду,

Говорили Пок-Уеджіс

І його поклали вбити,

Так, убити і навіки

Світ позбавити від його.

Сила Квазінда і кволість

Тільки в тімені ховались;

Так, його у тім’я тільки

Можна ранити смертельно,

Але зброєю чудною:

Тільки шишкою з ялини.

І ніхто не знав на світі

Тайни дивної сієї.

Знали тільки Пок-Уеджіс,

Знали тільки злі пігмеї,

Як їм ворога згубити.

І з ялин блакитних шишок

По лісах над Такваміно

Назбирали злі пігмеї

І на березі сховали,

На Червоних диких Скелях,

Що звисають над водою.

А самі в кущах засіли

І плавця чекати стали.

Се було опівдні влітку;

Не гойдалося повітря,

Нерухомо спали тіні,

І застигла наче річка.

А над нею пробігали,

Сяли іскрами комахи,

І розносилось далеко

Їх дзижчання стоголосе,

Бойові пісні і крики.

Плив по річці дужий Квазінд,

Вниз по річці плив ліниво,

По дрімливій Такваміно.

Спека дня його стомила,

Тиша дня його приспала.

І спустився непомітно

Понад ним Дух Сну, Непавін,

По гілках беріз плакучих,

Що схилялись над водою.

Він спустився разом з військом

На чолі незримих духів;

По гілках зійшов Непавін,

Став він бабкою літати,

Став кружляти Деш-кво-ніші

Над плавцем безсилим, сонним.

Квазінд чув неясний шепіт,

Мов зітхання тихе сосон,

Мов далекий плескіт моря,

Мов далекий шум прибою -

І відчув удари Квазінд,

Томагауків удари,

Що у тім’я прямо били,

Що уміло керувались

Військом Духів Сну, Непавін.

І від першого удару

Підтяла його дрімота,

А від другого - безсило

Кинув він весло в пірогу,

А від третього покрилась

Вся околиця пітьмою,

І заснув, забувся Квазінд.

Так і плив він вниз по річці,

Як сліпий, сидів в пірозі,

Сонний плив по Такваміно

Під зеленими лісами,

Під берізками стрункими,

Мимо засіди пігмеїв,

Мимо табору пігмеїв.

А ялин блакитні шишки

Градом з берега летіли,

В тім’я Квазінда летіли.

«Смерть йому!» - почувся голос,

Наглий поклик Пок-Уеджіс.

І упав на бік піроги,

І звалився в воду Квазінд,

Головою вниз, як видра,

В воду сонну він звалився.

Перекинулась пірога,

Поплила кудись, безвільна,

Вниз по річці Такваміно.

Так могучий Квазінд згинув,

Та ім’я його ще довго

Береглося у народу.

І коли в лісах зимою

Лютували, вили бурі,

З тріском гнули і ламали

На деревах голих віти,

«Квазінд,- люде говорили,-

Се на огнище збирає

Хмиз сухий для себе Квазінд!»

Ой один орел ніколи

Не спускається в пустелі

Над пораненим бізоном,

А за ним летить і другий,

А за другим в синім небі

Зараз з’явиться і третій,

І повітря незабаром

Потемніє, почорніє

Від широких крил орлиних.

І біда одна не ходить,

А одна пильнує другу,-

Не пройшло одно ще лихо,

А ідуть уже і другі

І над здобиччю кружляють,

В’ються, наче птахи чорні,-

І від розпачу, скорботи

Білий світ аж почорніє.

На похмуру Північ знову

Дужий Пібоан вернувся!

Крижаним своїм диханням

Обернув він воду в камінь

На річках і на озерах.

З кіс струсив він платки снігу,

І поля укрились білим,

Рівним килимом блискучим,

Наче їх зрівняв рукою

Гітчі-Маніто могучий.

По лісах у завірюху

Звіролов бродив на лижах,

А в селі, в вігвамах теплих,

Скрізь жіноцтво працювало,

Молотило кукурудзу

І вичинювало шкіри,

А безжурна молодь грала,

Забавлялась, танцювала,

Жваво бігала на лижах.

Раз увечері в вігвамі

З Міннегагою Нокоміс

За роботою сиділа

І уважно прислухалась,

Чи не чути, чи не йде ще

З полювання Гайавата.

Сяйво огнища лилося,

Червонило їх обличчя

І в очах