Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
З Верхогір’я Громового,
І злякався По-Пок-Ківіс
Грому, гуркоту страшного,
І злякався стріл вогняних,
Стріл Вевесімо страшної,
Затремтів, припав, зігнувся.
Кам’яні Червоні Скелі
Раптом блискавка розбила,
Над печерними дверима
Вдарив грім і крикнув гнівно:
«Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!»
І розсипалися скелі,
І звалився на руїни,
Впав лукавий По-Пок-Ківіс,
Баламут і Єнадізі.
Нахилився Гайавата,
Вийняв дух його із тіла
І сказав: «О По-Пок-Ківіс!
Ну, людиною тепер ти
Вже не зробишся ніколи,
Вже не будеш безтурботно
Танцювати і сміятись.
Тільки високо під небом
Будеш плавати, шугати,
Будеш ти Кіню на небі,
Бойовим орлом могучим!»
А перекази в народі,
А пісні, казки і досі
Ще живуть про Єнадізі.
І коли в селі зимою
Завірюхи затанцюють
І у димарі вігваму
Заспіває буйний вітер,-
«Се лукавий По-Пок-Ківіс
Так танцює, так шаліє!» -
Кажуть люде між собою.
XVIII
СМЕРТЬ КВАЗІНДА
Слава Квазінда далеко
Розлетілася по світу,
Він суперників не бачив,
Не стрівав для себе рівних.
І лукаве, хитре плем’я
Лютих гномів і пігмеїв,
Лютих духів Пок-Уеджіс
Вбити Квазінда поклало.
«Та коли відважний Квазінд,
Всім ненависний нам Квазінд,
Поживе на світі довше,
Все руйнуючи без жалю,
Всі дивуючи народи
Духом-силою своєю,-
Що ж з самими нами буде? -
Говорили Пок-Уеджіс.-
Він розтопче нас, роздавить,
Він підводним лютим духам
Всіх нас кине на поживу!»
Так, зібравшись на нараду,
Говорили Пок-Уеджіс
І його поклали вбити,
Так, убити і навіки
Світ позбавити від його.
Сила Квазінда і кволість
Тільки в тімені ховались;
Так, його у тім’я тільки
Можна ранити смертельно,
Але зброєю чудною:
Тільки шишкою з ялини.
І ніхто не знав на світі
Тайни дивної сієї.
Знали тільки Пок-Уеджіс,
Знали тільки злі пігмеї,
Як їм ворога згубити.
І з ялин блакитних шишок
По лісах над Такваміно
Назбирали злі пігмеї
І на березі сховали,
На Червоних диких Скелях,
Що звисають над водою.
А самі в кущах засіли
І плавця чекати стали.
Се було опівдні влітку;
Не гойдалося повітря,
Нерухомо спали тіні,
І застигла наче річка.
А над нею пробігали,
Сяли іскрами комахи,
І розносилось далеко
Їх дзижчання стоголосе,
Бойові пісні і крики.
Плив по річці дужий Квазінд,
Вниз по річці плив ліниво,
По дрімливій Такваміно.
Спека дня його стомила,
Тиша дня його приспала.
І спустився непомітно
Понад ним Дух Сну, Непавін,
По гілках беріз плакучих,
Що схилялись над водою.
Він спустився разом з військом
На чолі незримих духів;
По гілках зійшов Непавін,
Став він бабкою літати,
Став кружляти Деш-кво-ніші
Над плавцем безсилим, сонним.
Квазінд чув неясний шепіт,
Мов зітхання тихе сосон,
Мов далекий плескіт моря,
Мов далекий шум прибою -
І відчув удари Квазінд,
Томагауків удари,
Що у тім’я прямо били,
Що уміло керувались
Військом Духів Сну, Непавін.
І від першого удару
Підтяла його дрімота,
А від другого - безсило
Кинув він весло в пірогу,
А від третього покрилась
Вся околиця пітьмою,
І заснув, забувся Квазінд.
Так і плив він вниз по річці,
Як сліпий, сидів в пірозі,
Сонний плив по Такваміно
Під зеленими лісами,
Під берізками стрункими,
Мимо засіди пігмеїв,
Мимо табору пігмеїв.
А ялин блакитні шишки
Градом з берега летіли,
В тім’я Квазінда летіли.
«Смерть йому!» - почувся голос,
Наглий поклик Пок-Уеджіс.
І упав на бік піроги,
І звалився в воду Квазінд,
Головою вниз, як видра,
В воду сонну він звалився.
Перекинулась пірога,
Поплила кудись, безвільна,
Вниз по річці Такваміно.
Так могучий Квазінд згинув,
Та ім’я його ще довго
Береглося у народу.
І коли в лісах зимою
Лютували, вили бурі,
З тріском гнули і ламали
На деревах голих віти,
«Квазінд,- люде говорили,-
Се на огнище збирає
Хмиз сухий для себе Квазінд!»
XIX
ПРИВИДИ
Ой один орел ніколи
Не спускається в пустелі
Над пораненим бізоном,
А за ним летить і другий,
А за другим в синім небі
Зараз з’явиться і третій,
І повітря незабаром
Потемніє, почорніє
Від широких крил орлиних.
І біда одна не ходить,
А одна пильнує другу,-
Не пройшло одно ще лихо,
А ідуть уже і другі
І над здобиччю кружляють,
В’ються, наче птахи чорні,-
І від розпачу, скорботи
Білий світ аж почорніє.
На похмуру Північ знову
Дужий Пібоан вернувся!
Крижаним своїм диханням
Обернув він воду в камінь
На річках і на озерах.
З кіс струсив він платки снігу,
І поля укрились білим,
Рівним килимом блискучим,
Наче їх зрівняв рукою
Гітчі-Маніто могучий.
По лісах у завірюху
Звіролов бродив на лижах,
А в селі, в вігвамах теплих,
Скрізь жіноцтво працювало,
Молотило кукурудзу
І вичинювало шкіри,
А безжурна молодь грала,
Забавлялась, танцювала,
Жваво бігала на лижах.
Раз увечері в вігвамі
З Міннегагою Нокоміс
За роботою сиділа
І уважно прислухалась,
Чи не чути, чи не йде ще
З полювання Гайавата.
Сяйво огнища лилося,
Червонило їх обличчя
І в очах
