Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
Душ самотніх з Того Світу.
XX
ГОЛОД
Зимо, зимо! Люта зимо!
Завірюхи і морози!
Що не день, то крига товща
Все ставала на озерах.
Білий сніг все більше й більше
Замітав степи і луки,
Голосніш шуміла хуга
Круг осель людських по лісі.
Ледве-ледве із вігваму,
Густо вкритого снігами,
Міг пройти у ліс мисливець!
В рукавицях, в мокасинах
Дарма він бродив по лісі,
Дарма здобичі шукав він!
Ні пташок ніде, ні звіра,
Ні оленячого сліду,
Ні маленького Вабассо.
Був страшний, як привид білий,
Ліс блискучий і пустельний,
І від голоду, морозу
Зомлівав мисливець в лісі
І в снігах, зомлівши, гинув.
О всесильний Бюкадевін!
О могучий Акозівін!
О безмовний, грізний Погок!
О страшні, жорстокі муки
І сирітське голосіння!
Всю прибиту горем землю
Заморив проклятий голод,
Небеса й само повітря
Лютим голодом нудились,
І горіли в небі зорі,
Як вовків голодних очі.
Знов в вігвамі Гайавати
Оселилося два гості,
Також мовчки і похмуро,
Як і гості попередні.
Без усмішки і привіту
Увійшли в вігвам спокійно,
Сіли побіч Міннегаги
І запалими очима
Уп’ялися хижо в неї.
І один сказав їй: «Бачиш -
Бюкадевін я! Я - голод».
А другий сказав їй: «Бачиш -
Я гнітючка 10 - Акозівін!»
І від слів страшних, від зорів
Бідне серце Міннегаги
Затремтіло, стислось жахом.
Не сказавши, впала в ліжко
І забилась Міннегага.
І на ліжку вона довго
І холола, і горіла
Від страшенних слів і зорів.
Як шалений, в ліс понісся
В мокасинах Гайавата,
Зціпив зуби, затаїв він
В серці біль страшної туги
І летів... і краплі поту
На чолі його змерзались.
В хутрянім своїм убранні,
В рукавицях, Мінджікевон,
З сагайдаком за плечима
І з тугим готовим луком
Він летів все далі й далі
По лісах порожніх, мертвих.
«Гітчі-Маніто! - він крикнув,
Журно глянувши угору,-
Всемогутній, милосердний!
Дай нам їжі, бо загинем...
Їжі дай для Міннегаги -
Умирає Міннегага!»
Гучно в нетрях мовчазливих,
В непроглядних нетрях лісу
Пролунало голосіння,
Та ніхто не відгукнувся,
Тільки десь луна озвалась
І журливо покотилась:
«Міннегага! Міннегага!»
І до вечора самотньо
Він блукав в лісах порожніх,
В темних пущах, де недавно
З Міннегагою ішов він,
Поруч з жінкою-красою
З сторони Дакотів диких.
Як їм весело ішлося!
Всі квітки цвіли, пахтіли,
Всі пташки пісні співали,
Всі струмки блищали сонцем,
І сказала Міннегага
Палко, цілою душею:
«Я піду з тобою, любий!»
А в вігвамі, у Нокоміс,
Біля зайдів мовчазливих,
Що офіру чатували,
Вже в останньому конанні
Умирала Міннегага.
«Чуєш,- враз вона сказала,-
Чуєш шум і гук далекий
Водоспадів Міннегаги?
Він зове мене, Нокоміс!»
«Ні, о ні, моя дитино,-
Одказала їй Нокоміс,-
Се шумить у лісі вітер».
«Глянь,- сказала Міннегага,-
Ось мій батечко! Самотньо
Він стоїть, мені киває
Із питомого вігваму».
«Ні, о ні, моя дитино,-
Одказала їй Нокоміс,-
Се кружляє дим блакитний!»
«Ні,- сказала Міннегага,-
Се блищать в пітьмі глибокій
Очі Погока страшного,
І рукою крижаною
Він се давить мою руку!
Гайавато, Гайавато!»
І нещасний Гайавата
Із-за гір і нетрів лісу
Уловив сей голос туги,
Крик і стогін Міннегаги,
Що з пітьми до себе кликав:
«Гайавато, Гайавато!»
По долинах, по заметах,
Під гілками білих сосон,
Що згиналися від снігу,
Він летів з кривавим серцем,
І почув він голосіння,
Голосіння-плач Нокоміс:
«Вагономін, Вагономін!
Краще б я сама умерла,
Краще б я лягла в могилу,
Вагономін, Вагономін!»
Ось він вбіг в свою оселю
І угледів, як Нокоміс
Заливалася сльозами...
Вгледів він і Міннегагу
Нерухомою на ліжку,
І розпачливо він крикнув,
Так розпачливо, що зорі
В темнім небі затремтіли,
А дерева застогнали,
Затряслися до коріння.
Потім тихо Гайавата
Сів на ліжко Міннегаги,
Сів до ніг її холодних,
До тих ніг, що вже ніколи
По землі за ним не підуть
І не вибіжать назустріч
Вже ніколи із вігваму.
Він лице закрив руками,
Сім ночей і днів на ліжку
Він просидів нерухомий
І сім діб не чув, не бачив -
День чи темрява надворі.
Попрощались врешті з нею
І могилу в темнім лісі
Журно стали їй копати
Під цикутою сумною.
Обгорнули Міннегагу
Білим хутром горностая,
Наче хутром горностая,
Загорнули білим снігом
І поволі розійшлися.
А увечері над нею
Запалав огонь блискучий,
Щоб душі чотири ночі
Він осяював дорогу,
Шлях до Селища Блаженних.
Із вігваму Гайавата
Бачив, як горів він ясно,
Як освітлював спіднизу
Чорні віти у цикути.
І не раз знімався з ліжка
В довгі ночі Гайавата,
І стояв, дививсь з порога,
Чи у лісі не погасло,
Не лишився Дух без світла.
«О, прости, прости,- сказав він,-
О, прости, кохана, рідна!
Все моє з тобою серце
Поховав я, Міннегаго!
Вся душа моя сумує
За тобою, Міннегаго!
О, не йди, не повертайся
Для страждань до
