Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

Душ самотніх з Того Світу.

Зимо, зимо! Люта зимо!

Завірюхи і морози!

Що не день, то крига товща

Все ставала на озерах.

Білий сніг все більше й більше

Замітав степи і луки,

Голосніш шуміла хуга

Круг осель людських по лісі.

Ледве-ледве із вігваму,

Густо вкритого снігами,

Міг пройти у ліс мисливець!

В рукавицях, в мокасинах

Дарма він бродив по лісі,

Дарма здобичі шукав він!

Ні пташок ніде, ні звіра,

Ні оленячого сліду,

Ні маленького Вабассо.

Був страшний, як привид білий,

Ліс блискучий і пустельний,

І від голоду, морозу

Зомлівав мисливець в лісі

І в снігах, зомлівши, гинув.

О всесильний Бюкадевін!

О могучий Акозівін!

О безмовний, грізний Погок!

О страшні, жорстокі муки

І сирітське голосіння!

Всю прибиту горем землю

Заморив проклятий голод,

Небеса й само повітря

Лютим голодом нудились,

І горіли в небі зорі,

Як вовків голодних очі.

Знов в вігвамі Гайавати

Оселилося два гості,

Також мовчки і похмуро,

Як і гості попередні.

Без усмішки і привіту

Увійшли в вігвам спокійно,

Сіли побіч Міннегаги

І запалими очима

Уп’ялися хижо в неї.

І один сказав їй: «Бачиш -

Бюкадевін я! Я - голод».

А другий сказав їй: «Бачиш -

Я гнітючка 10 - Акозівін!»

І від слів страшних, від зорів

Бідне серце Міннегаги

Затремтіло, стислось жахом.

Не сказавши, впала в ліжко

І забилась Міннегага.

І на ліжку вона довго

І холола, і горіла

Від страшенних слів і зорів.

Як шалений, в ліс понісся

В мокасинах Гайавата,

Зціпив зуби, затаїв він

В серці біль страшної туги

І летів... і краплі поту

На чолі його змерзались.

В хутрянім своїм убранні,

В рукавицях, Мінджікевон,

З сагайдаком за плечима

І з тугим готовим луком

Він летів все далі й далі

По лісах порожніх, мертвих.

«Гітчі-Маніто! - він крикнув,

Журно глянувши угору,-

Всемогутній, милосердний!

Дай нам їжі, бо загинем...

Їжі дай для Міннегаги -

Умирає Міннегага!»

Гучно в нетрях мовчазливих,

В непроглядних нетрях лісу

Пролунало голосіння,

Та ніхто не відгукнувся,

Тільки десь луна озвалась

І журливо покотилась:

«Міннегага! Міннегага!»

І до вечора самотньо

Він блукав в лісах порожніх,

В темних пущах, де недавно

З Міннегагою ішов він,

Поруч з жінкою-красою

З сторони Дакотів диких.

Як їм весело ішлося!

Всі квітки цвіли, пахтіли,

Всі пташки пісні співали,

Всі струмки блищали сонцем,

І сказала Міннегага

Палко, цілою душею:

«Я піду з тобою, любий!»

А в вігвамі, у Нокоміс,

Біля зайдів мовчазливих,

Що офіру чатували,

Вже в останньому конанні

Умирала Міннегага.

«Чуєш,- враз вона сказала,-

Чуєш шум і гук далекий

Водоспадів Міннегаги?

Він зове мене, Нокоміс!»

«Ні, о ні, моя дитино,-

Одказала їй Нокоміс,-

Се шумить у лісі вітер».

«Глянь,- сказала Міннегага,-

Ось мій батечко! Самотньо

Він стоїть, мені киває

Із питомого вігваму».

«Ні, о ні, моя дитино,-

Одказала їй Нокоміс,-

Се кружляє дим блакитний!»

«Ні,- сказала Міннегага,-

Се блищать в пітьмі глибокій

Очі Погока страшного,

І рукою крижаною

Він се давить мою руку!

Гайавато, Гайавато!»

І нещасний Гайавата

Із-за гір і нетрів лісу

Уловив сей голос туги,

Крик і стогін Міннегаги,

Що з пітьми до себе кликав:

«Гайавато, Гайавато!»

По долинах, по заметах,

Під гілками білих сосон,

Що згиналися від снігу,

Він летів з кривавим серцем,

І почув він голосіння,

Голосіння-плач Нокоміс:

«Вагономін, Вагономін!

Краще б я сама умерла,

Краще б я лягла в могилу,

Вагономін, Вагономін!»

Ось він вбіг в свою оселю

І угледів, як Нокоміс

Заливалася сльозами...

Вгледів він і Міннегагу

Нерухомою на ліжку,

І розпачливо він крикнув,

Так розпачливо, що зорі

В темнім небі затремтіли,

А дерева застогнали,

Затряслися до коріння.

Потім тихо Гайавата

Сів на ліжко Міннегаги,

Сів до ніг її холодних,

До тих ніг, що вже ніколи

По землі за ним не підуть

І не вибіжать назустріч

Вже ніколи із вігваму.

Він лице закрив руками,

Сім ночей і днів на ліжку

Він просидів нерухомий

І сім діб не чув, не бачив -

День чи темрява надворі.

Попрощались врешті з нею

І могилу в темнім лісі

Журно стали їй копати

Під цикутою сумною.

Обгорнули Міннегагу

Білим хутром горностая,

Наче хутром горностая,

Загорнули білим снігом

І поволі розійшлися.

А увечері над нею

Запалав огонь блискучий,

Щоб душі чотири ночі

Він осяював дорогу,

Шлях до Селища Блаженних.

Із вігваму Гайавата

Бачив, як горів він ясно,

Як освітлював спіднизу

Чорні віти у цикути.

І не раз знімався з ліжка

В довгі ночі Гайавата,

І стояв, дививсь з порога,

Чи у лісі не погасло,

Не лишився Дух без світла.

«О, прости, прости,- сказав він,-

О, прости, кохана, рідна!

Все моє з тобою серце

Поховав я, Міннегаго!

Вся душа моя сумує

За тобою, Міннегаго!

О, не йди, не повертайся

Для страждань до