Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
«Лонгфелло. Пісня про Гайавату» — це вражаючий твір від великого українського письменника Олександра Олеся. Книга відкриває перед читачем глибокий світ поетичної майстерності та величності національного духу.
Автор абсолютно майстерно використовує мову та образи, дозволяючи читачеві повністю зануритися в атмосферу Гайавати — легендарного кавказького героя. У кожному рядку відчувається турботлива увага до кожної деталі, до кожного слова.
Читачі матимуть можливість відчути справжній культурний і духовний досвід завдяки цій неймовірно захоплюючій книзі. Завітайте на readbooks.com.ua та замовте «Лонгфелло. Пісня про Гайавату» прямо зараз, щоб відкрити для себе цей шедевр слова та вражаючу поетичну витонченість.
Олесь О.
Генрі Лонгфелло
ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ.
Поема
(ПЕРЕКЛАДИ. I)
ПРОЛОГ
Як спитаєте мене ви -
Звідки сі казки й легенди,
Повні пахощів весняних,
Холодку долин зелених,
Диму легкого вігвамів, 1
Шуму-реву водоспадів,
Реву дикого, страшного,
Як громи, що в горах трублять,
Я скажу вам, відповім вам:
«Із лісів, степів пустельних,
Із озер Країни Снігу,
З сторони Оджибуеїв,
З сторони Дакотів диких,
З гір і тундр, із саг і багон,
Де блука між осокою
Чапля сизая - Шух-шух-га.
Знов кажу я вам - казки сі,
Сі старі оповідання,
Сі поспів’я Навадаги,
Незрівнянного музики».
Як спитаєте - де чув їх,
Де знайшов їх Навадага,
Я скажу вам, відповім вам:
«В гніздах птахів, в нетрях лісу,
На ставах в бобрових норах,
На лугах в слідах бізонів,
Серед скель в орлячих гніздах.
Сі пісні пташки співали
На болотах і на багнах,
В тундрах Півночі сумної.
Чітовейк-стрибун співав їх,
Манг-норець і гуска - Вава,
Чапля сизая - Шух-шух-га
І глухарка - Мушкодаза».
Коли б далі ви спитали:
«Хто ж то єсть той Навадага?
Розкажи про Навадагу!» -
На питання б відповів я,
Відповів би таким словом:
«Там, в долині Тавазента,
Серед тиші пишних луків,
Між потоками-громами
Жив музика Навадага.
Круг вігвамів індіанських
Розстилались ниви, луки,
Вдалині шуміли сосни,
Бір стояв, зелений влітку,
Білий, сивий в день зимовий,
Повний співу і зітхання.
Гей, веселі ті потоки
Кожний здалеку пізнав би
По їх поводі весною,
По сріблястих вільхах влітку,
По тумані в день осінній,
А зимою по тих хвилях,
Що припали білим снігом.
Ось де жив той Навадага,-
У долині Тавазента
Серед тиші пишних луків».
Там мені співав він пісню,
Говорив про Гайавату,
Про той день, коли він вперше
Сей предивний світ угледів,
Як він жив і як молився,
Як він з сили вибивався,
Як за свій народ боровся,
За його щасливу долю.
Ви, хто любите природу,
Сутінь лісу, шелест листя,
В сяйві сонячнім долину,
І дощі, і завірюхи,
І річки, що рвуться вдалеч
В неприступних нетрях бору,
І на горах грюкіт грому,
Що лунає - наче б’ються,
Лопотять орлині крила,-
Ви послухайте сю пісню
Непочатої природи -
Пісню сю про Гайавату.
Ви, хто любите легенди
І красу балад народних,
Сей далекий, ніжний голос
Днів, давно-давно минулих,
Голос тихої задуми,
Що бринить нам ледве чутно,
Так наївно, що не знаєш:
Пісня се чи, може, казка,-
Ви послухайте і сюю
Оджибуейськую легенду,
Що співа про Гайавату.
Ви, в чиїм серці не погасла
Віра в Бога і природу,
В іскру Божу у людини,
Ви, хто знаєте, що завжди
Людське серце знало муки,
Знало сумніви і сльози
І у царство правди рвалось,
Що крізь темряву глибоку
Нас веде рука Господня
І підтримує у стомі,-
Ви послухайте сей щирий,
Сей переказ первостайний,
Пісню сю про Гайавату.
Ви, що ходите весною
По околицях зелених,
Де схиливсь на огорожу,
Що посивіла від моху,
Барбарис гіллям червоним;
Ви, що іноді в задумі
Сидите на кладовищі
І прочитуєте напис
На пожовклому камінні,
Напис простий, некрикливий,
Але повний смутку-горя,
Повний віри і любові,-
Ви й сей напис прочитайте
Над могилою старою -
Пісню сю про Гайавату.
I
ЛЮЛЬКА ЗГОДИ
На верхів’ї Скель Червоних,
Скель Великої Плащини,
Там стояв Життя Владика,
Гітчі-Маніто могучий,
І з верхів’я Скель Червоних
Він до себе звав народи,
Звідусіль людей скликав він.
Від слідів його неслася
І тремтіла в сяйві ранку
Річка, падаючи з кручі
І займаючись мітлою.
І провів перстом Владика
Путь лучкову по долині
І сказав, провівши, річці:
«Ось тобі навік дорога».
Від червоного бескета
Одломив рукою камінь
І зліпив із нього люльку,
І оздобив візерунком.
А над річкою він вирвав
Очеретяну стеблину
І цибух зробив для люльки;
І червоною корою
Із лози набив він люльку,
І дихнув на ліс зелений.
І від подиху у лісі
Загойдались раптом віти
І, зустрівшись, зайнялися;
І на горах на високих
Запалив їм Люльку Згоди
Гітчі-Маніто могучий
На ознаку, що на раду
Всі народи він скликає.
Вився дим поволі, тихо
В сяйві сонячного ранку:
Спочатку - мов темна смужка,
Потім - наче синя пара,
Закруглявся у повітрі,
Як зимою ліс верхів’ям,
Сніжно-білими клубками
Плив все вгору, вище й вище
І торкнувся врешті неба,
І розлився, розкотився
В сизих хвилях над землею.
Із долини Тавазента,
Із долини Вайомінга,
Із лісної Тоскалузи,
Від Скелястих Гір далеких,
Від озер Країни Снігу,-
Звідусіль усі народи
Дим угледіли на небі,
Дим, що йшов із Люльки Згоди.
І пророки всіх народів
Їм сказали: «То Поквана!
Сим далеким синім димом,
Що лозою в небі в’ється,
Що рукою наче