Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

Олесь О.

Генрі Лонгфелло

ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ.

Поема

(ПЕРЕКЛАДИ. I)

Як спитаєте мене ви -

Звідки сі казки й легенди,

Повні пахощів весняних,

Холодку долин зелених,

Диму легкого вігвамів, 1

Шуму-реву водоспадів,

Реву дикого, страшного,

Як громи, що в горах трублять,

Я скажу вам, відповім вам:

«Із лісів, степів пустельних,

Із озер Країни Снігу,

З сторони Оджибуеїв,

З сторони Дакотів диких,

З гір і тундр, із саг і багон,

Де блука між осокою

Чапля сизая - Шух-шух-га.

Знов кажу я вам - казки сі,

Сі старі оповідання,

Сі поспів’я Навадаги,

Незрівнянного музики».

Як спитаєте - де чув їх,

Де знайшов їх Навадага,

Я скажу вам, відповім вам:

«В гніздах птахів, в нетрях лісу,

На ставах в бобрових норах,

На лугах в слідах бізонів,

Серед скель в орлячих гніздах.

Сі пісні пташки співали

На болотах і на багнах,

В тундрах Півночі сумної.

Чітовейк-стрибун співав їх,

Манг-норець і гуска - Вава,

Чапля сизая - Шух-шух-га

І глухарка - Мушкодаза».

Коли б далі ви спитали:

«Хто ж то єсть той Навадага?

Розкажи про Навадагу!» -

На питання б відповів я,

Відповів би таким словом:

«Там, в долині Тавазента,

Серед тиші пишних луків,

Між потоками-громами

Жив музика Навадага.

Круг вігвамів індіанських

Розстилались ниви, луки,

Вдалині шуміли сосни,

Бір стояв, зелений влітку,

Білий, сивий в день зимовий,

Повний співу і зітхання.

Гей, веселі ті потоки

Кожний здалеку пізнав би

По їх поводі весною,

По сріблястих вільхах влітку,

По тумані в день осінній,

А зимою по тих хвилях,

Що припали білим снігом.

Ось де жив той Навадага,-

У долині Тавазента

Серед тиші пишних луків».

Там мені співав він пісню,

Говорив про Гайавату,

Про той день, коли він вперше

Сей предивний світ угледів,

Як він жив і як молився,

Як він з сили вибивався,

Як за свій народ боровся,

За його щасливу долю.

Ви, хто любите природу,

Сутінь лісу, шелест листя,

В сяйві сонячнім долину,

І дощі, і завірюхи,

І річки, що рвуться вдалеч

В неприступних нетрях бору,

І на горах грюкіт грому,

Що лунає - наче б’ються,

Лопотять орлині крила,-

Ви послухайте сю пісню

Непочатої природи -

Пісню сю про Гайавату.

Ви, хто любите легенди

І красу балад народних,

Сей далекий, ніжний голос

Днів, давно-давно минулих,

Голос тихої задуми,

Що бринить нам ледве чутно,

Так наївно, що не знаєш:

Пісня се чи, може, казка,-

Ви послухайте і сюю

Оджибуейськую легенду,

Що співа про Гайавату.

Ви, в чиїм серці не погасла

Віра в Бога і природу,

В іскру Божу у людини,

Ви, хто знаєте, що завжди

Людське серце знало муки,

Знало сумніви і сльози

І у царство правди рвалось,

Що крізь темряву глибоку

Нас веде рука Господня

І підтримує у стомі,-

Ви послухайте сей щирий,

Сей переказ первостайний,

Пісню сю про Гайавату.

Ви, що ходите весною

По околицях зелених,

Де схиливсь на огорожу,

Що посивіла від моху,

Барбарис гіллям червоним;

Ви, що іноді в задумі

Сидите на кладовищі

І прочитуєте напис

На пожовклому камінні,

Напис простий, некрикливий,

Але повний смутку-горя,

Повний віри і любові,-

Ви й сей напис прочитайте

Над могилою старою -

Пісню сю про Гайавату.

На верхів’ї Скель Червоних,

Скель Великої Плащини,

Там стояв Життя Владика,

Гітчі-Маніто могучий,

І з верхів’я Скель Червоних

Він до себе звав народи,

Звідусіль людей скликав він.

Від слідів його неслася

І тремтіла в сяйві ранку

Річка, падаючи з кручі

І займаючись мітлою.

І провів перстом Владика

Путь лучкову по долині

І сказав, провівши, річці:

«Ось тобі навік дорога».

Від червоного бескета

Одломив рукою камінь

І зліпив із нього люльку,

І оздобив візерунком.

А над річкою він вирвав

Очеретяну стеблину

І цибух зробив для люльки;

І червоною корою

Із лози набив він люльку,

І дихнув на ліс зелений.

І від подиху у лісі

Загойдались раптом віти

І, зустрівшись, зайнялися;

І на горах на високих

Запалив їм Люльку Згоди

Гітчі-Маніто могучий

На ознаку, що на раду

Всі народи він скликає.

Вився дим поволі, тихо

В сяйві сонячного ранку:

Спочатку - мов темна смужка,

Потім - наче синя пара,

Закруглявся у повітрі,

Як зимою ліс верхів’ям,

Сніжно-білими клубками

Плив все вгору, вище й вище

І торкнувся врешті неба,

І розлився, розкотився

В сизих хвилях над землею.

Із долини Тавазента,

Із долини Вайомінга,

Із лісної Тоскалузи,

Від Скелястих Гір далеких,

Від озер Країни Снігу,-

Звідусіль усі народи

Дим угледіли на небі,

Дим, що йшов із Люльки Згоди.

І пророки всіх народів

Їм сказали: «То Поквана!

Сим далеким синім димом,

Що лозою в небі в’ється,

Що рукою наче