Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

До останньої оселі,

До вігваму Гайавати.

Та було в вігвамі тихо...

На поріг ніхто не вийшов

І не стрів його привітом,

Тільки паслись на порозі,

Щебетали і скакали

По землі пташки безжурні.

Тільки Кагагі з вігваму

Гостя стрів суворим криком,

Лопотінням крил могучих

І вогняним диким зором.

«Всі пішли! В оселі пусто! -

Так озвався По-Пок-Ківіс

І задумав жарт недобрий.-

Ні дурної Міннегаги,

Ні господаря, ні баби,-

Ну, тепер роби, що хочеш!»

Він здавив за шию крука

І вертів ним, як млиночком,

Як мішком з цілющим зіллям,

Задушив його і кинув,

Щоб висів він над вігвамом

На зневагу Гайаваті,

На ганьбу, на вічний сором!

Потім він ввійшов в оселю

І розкидав круг порога

Все, що тільки міг угледіть:

Казани, горшки з мисками,

Вампум, хутра горностаїв,

Шкури буйволів і рисей -

На ганьбу старій Нокоміс

Та на сором Міннегазі.

І, співаючи безжурно

Та посвистуючи білкам,

Лісом він ішов, а білки

Гризли жолуді на вітах

І шкарлупою шпурляли.

Він співав пташкам безжурно,

А пташки з гілок зелених

Так же весело і дзвінко

По-Пок-Ківісу кричали.

Він нікуди не ховався.

Безтурботно ліг на скелі

І дививсь на Гітчі-Гюмі,

І злорадно ждав на скелі

Повороту Гайавати.

Вільно він розкидав руки

І лежав, дрімав під сонцем.

Десь під ним шуміли хвилі.

Тихо билися об берег,

А над ним блакитним морем

Розлилось і сяло небо.

Навкруги пташки літали,

З криком зграями носились,

Майже крилами черкали

По-Пок-Ківіса на скелі.

І убив він їх багато!

Він десятками їх кидав

Із високих скель у море,

Просто в хвилі Гітчі-Гюмі.

І Кайошк його пізнала,

Закричала бідна чайка:

«Се лукавий По-Пок-Ківіс

Нищить нас і вибиває!

Де ж се брат наш, Гайавата?

Сповістіть же Гайавату!»

Розпалився лютим гнівом,

Як додому повернувся,

Як угледів колотнечу,

Як довідавсь Гайавата,

Що накоїв По-Пок-Ківіс.

Задихався він від гніву,

Зуби стиснувши, він кидав

По-Пок-Ківісу прокльони,

Бурмотів, гудів, як шершень.

«Я уб’ю його,- сказав він,-

Не втече від мене злодій,

Як би швидко не тікав він.

Як би довго не шукав я,-

Але гнів мій переможе,

Моя помста не пристане!»

Зараз він сусід покликав

І пустився доганяти

По-Пок-Ківіса по сліду,

По лісах, де він проходив,

По лісах на Гітчі-Гюмі;

Та ніхто з ним не зустрівся,

Відшукали тільки місце

На траві, в кущах чорниці,

Де лежав він на спочинку

І прим’яв квітки і трави.

Аж на Мускоде зеленій,

Під горою, у долині

Показався По-Пок-Ківіс.

Біжачи, він обернувся,

Подививсь, махнув рукою -

І пропав. А Гайавата

Навздогін з гори гукає:

«Хай дорога буде довга,

Хай важка дорога буде,-

Все здолає гнів мій лютий,

Не втекти тобі від помсти!»

Через скелі, через багна,

По кущах, по диких нетрях

Біг лукавий По-Пок-Ківіс,

Плигав він, неначе сарна,

І, нарешті, став, спинився

Над ставком в гаю, на греблі,

На збудованій бобрами,

Серед тихої долини,

Над потоком нерухомим,

Над затоном сонним, мертвим,

Де в воді росли дерева,

Де росли лілеї жовті,

Де шуміли очерети.

Над затоном По-Пок-Ківіс

Став на гатці, а крізь неї,

Крізь сучки вода цідилась,

І текли по ній струмочки.

І бобер з затону виплив

І, угледівши на греблі

Несподіваного гостя,

Став здивовано дивитись,

Став він гостя розглядати.

Над затоном По-Пок-Ківіс

Перед ним стояв в задумі.

По ногах його точились

І лились струмочки срібні.

І з бобром заговорив він,

До бобра він так звернувся:

«Мій Аміку! Ти дозволиш

Відпочить в вігвамі в тебе,

В холодку води спочити?

Оберни мене в Аміка!»

Той замислився, подумав

І озвався обережно:

«Дай попереду пораджусь,

Поміркую з товариством».

І, сказавши, наче камінь,

Опустивсь, сховався в воду,

Зник в зелених очеретах,

Під лілеями, під листям.

Над затоном По-Пок-Ківіс

Довго ждав бобра на гатці.

По ногах його струмочки

Плюскотіли і точились,

Пробігали через греблю

І на камені скакали,

І, як срібло, розливались

Між камінням по долині.

Навкруги зеленим листям

Ліс шумів, гілля гойдалось,

І крізь його світло й тіні

По землі перебігали.

Тихо, мовчки, по одному

Попливли бобри до греблі:

Обережно зачорніла

Голова, за нею - друга.

Незабаром став широкий

Почорнів і ними вкрився,

Заблищав увесь від лиску.

І до них лукаво, хитро

Так звернувся По-Пок-Ківіс:

«Друзі любі! Як спокійно,

Тихо як у вас в вігвамах!

Всі досвідчені, розумні,

Всі на вигадки багаті,-

Оберніть же, любі друзі,

І мене в бобра, в Аміка!»

«Що ж, гаразд! - Амік озвався,

Цар бобрів, Амік озвався,-

Опускайся з нами в воду,

Опускайся в став з бобрами!»

Мовчки в тихий став з бобрами

Опустився По-Пок-Ківіс,

Чорним, рівним і блискучим

Стало все його убрання,

А хвости лисиць на п’ятах

Збіглись в хвіст товстий і чорний -

І бобром став По-Пок-Ківіс.

«Любі друзі! - знов сказав він,-

Хочу бути вищим, більшим,

Більшим всіх бобрів на світі!»

«Що ж, гаразд! - Амік озвався,-

Ось коли