Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
До останньої оселі,
До вігваму Гайавати.
Та було в вігвамі тихо...
На поріг ніхто не вийшов
І не стрів його привітом,
Тільки паслись на порозі,
Щебетали і скакали
По землі пташки безжурні.
Тільки Кагагі з вігваму
Гостя стрів суворим криком,
Лопотінням крил могучих
І вогняним диким зором.
«Всі пішли! В оселі пусто! -
Так озвався По-Пок-Ківіс
І задумав жарт недобрий.-
Ні дурної Міннегаги,
Ні господаря, ні баби,-
Ну, тепер роби, що хочеш!»
Він здавив за шию крука
І вертів ним, як млиночком,
Як мішком з цілющим зіллям,
Задушив його і кинув,
Щоб висів він над вігвамом
На зневагу Гайаваті,
На ганьбу, на вічний сором!
Потім він ввійшов в оселю
І розкидав круг порога
Все, що тільки міг угледіть:
Казани, горшки з мисками,
Вампум, хутра горностаїв,
Шкури буйволів і рисей -
На ганьбу старій Нокоміс
Та на сором Міннегазі.
І, співаючи безжурно
Та посвистуючи білкам,
Лісом він ішов, а білки
Гризли жолуді на вітах
І шкарлупою шпурляли.
Він співав пташкам безжурно,
А пташки з гілок зелених
Так же весело і дзвінко
По-Пок-Ківісу кричали.
Він нікуди не ховався.
Безтурботно ліг на скелі
І дививсь на Гітчі-Гюмі,
І злорадно ждав на скелі
Повороту Гайавати.
Вільно він розкидав руки
І лежав, дрімав під сонцем.
Десь під ним шуміли хвилі.
Тихо билися об берег,
А над ним блакитним морем
Розлилось і сяло небо.
Навкруги пташки літали,
З криком зграями носились,
Майже крилами черкали
По-Пок-Ківіса на скелі.
І убив він їх багато!
Він десятками їх кидав
Із високих скель у море,
Просто в хвилі Гітчі-Гюмі.
І Кайошк його пізнала,
Закричала бідна чайка:
«Се лукавий По-Пок-Ківіс
Нищить нас і вибиває!
Де ж се брат наш, Гайавата?
Сповістіть же Гайавату!»
XVII
ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ
Розпалився лютим гнівом,
Як додому повернувся,
Як угледів колотнечу,
Як довідавсь Гайавата,
Що накоїв По-Пок-Ківіс.
Задихався він від гніву,
Зуби стиснувши, він кидав
По-Пок-Ківісу прокльони,
Бурмотів, гудів, як шершень.
«Я уб’ю його,- сказав він,-
Не втече від мене злодій,
Як би швидко не тікав він.
Як би довго не шукав я,-
Але гнів мій переможе,
Моя помста не пристане!»
Зараз він сусід покликав
І пустився доганяти
По-Пок-Ківіса по сліду,
По лісах, де він проходив,
По лісах на Гітчі-Гюмі;
Та ніхто з ним не зустрівся,
Відшукали тільки місце
На траві, в кущах чорниці,
Де лежав він на спочинку
І прим’яв квітки і трави.
Аж на Мускоде зеленій,
Під горою, у долині
Показався По-Пок-Ківіс.
Біжачи, він обернувся,
Подививсь, махнув рукою -
І пропав. А Гайавата
Навздогін з гори гукає:
«Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,-
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!»
Через скелі, через багна,
По кущах, по диких нетрях
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,
Плигав він, неначе сарна,
І, нарешті, став, спинився
Над ставком в гаю, на греблі,
На збудованій бобрами,
Серед тихої долини,
Над потоком нерухомим,
Над затоном сонним, мертвим,
Де в воді росли дерева,
Де росли лілеї жовті,
Де шуміли очерети.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Став на гатці, а крізь неї,
Крізь сучки вода цідилась,
І текли по ній струмочки.
І бобер з затону виплив
І, угледівши на греблі
Несподіваного гостя,
Став здивовано дивитись,
Став він гостя розглядати.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Перед ним стояв в задумі.
По ногах його точились
І лились струмочки срібні.
І з бобром заговорив він,
До бобра він так звернувся:
«Мій Аміку! Ти дозволиш
Відпочить в вігвамі в тебе,
В холодку води спочити?
Оберни мене в Аміка!»
Той замислився, подумав
І озвався обережно:
«Дай попереду пораджусь,
Поміркую з товариством».
І, сказавши, наче камінь,
Опустивсь, сховався в воду,
Зник в зелених очеретах,
Під лілеями, під листям.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Довго ждав бобра на гатці.
По ногах його струмочки
Плюскотіли і точились,
Пробігали через греблю
І на камені скакали,
І, як срібло, розливались
Між камінням по долині.
Навкруги зеленим листям
Ліс шумів, гілля гойдалось,
І крізь його світло й тіні
По землі перебігали.
Тихо, мовчки, по одному
Попливли бобри до греблі:
Обережно зачорніла
Голова, за нею - друга.
Незабаром став широкий
Почорнів і ними вкрився,
Заблищав увесь від лиску.
І до них лукаво, хитро
Так звернувся По-Пок-Ківіс:
«Друзі любі! Як спокійно,
Тихо як у вас в вігвамах!
Всі досвідчені, розумні,
Всі на вигадки багаті,-
Оберніть же, любі друзі,
І мене в бобра, в Аміка!»
«Що ж, гаразд! - Амік озвався,
Цар бобрів, Амік озвався,-
Опускайся з нами в воду,
Опускайся в став з бобрами!»
Мовчки в тихий став з бобрами
Опустився По-Пок-Ківіс,
Чорним, рівним і блискучим
Стало все його убрання,
А хвости лисиць на п’ятах
Збіглись в хвіст товстий і чорний -
І бобром став По-Пок-Ківіс.
«Любі друзі! - знов сказав він,-
Хочу бути вищим, більшим,
Більшим всіх бобрів на світі!»
«Що ж, гаразд! - Амік озвався,-
Ось коли
