Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
В наш вігвам на дні потоку,
Станеш вдесятеро більшим».
Так під темною водою
Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,
Під водою, де лежали
Їжа їх, пеньки і віти.
І прийшов до арки з ними,
Що вела в вігвам просторий.
Там він знову обернувся,
Став удесятеро більшим,
І бобри йому сказали:
«Ватажком ти будь над нами!
Будь отаманом над нами!»
Та недовго По-Пок-Ківіс
Міг пошаною втішатись:
Той бобер, що був на варті,
В гущині лілей ховався,
Нагло крикнув: «Гайавата!
Гайавата тут на греблі!»
І почулись незабаром
Крики, галас, тупотіння,
Хмизу тріск, чиїсь розмови,
А вода захвилювалась
І спадати тихо стала...
І бобри всі догадались,
Що вода прорвала греблю.
Завалилася покрівля
Їх просторого вігваму,
І крізь неї сонце ясно
Загорілось, заблищало,
І бобри ховатись стали,
Де було в потоку глибше;
Та великий По-Пок-Ківіс
Не проліз за ними в двері:
Від пихи та від прожерства
Як пузир розпух, роздувся.
І дививсь на його з греблі
Довго, довго Гайавата
І, нарешті, крикнув: «Годі!
Годі! Хитрощі даремні
І даремні обертання:
Ти від мене не спасешся!»
Лупцювали, молотили
По-Пок-Ківіса дубцями,
Молотили, наче маїс,
На шматки розбили череп.
Потім шість мисливців дужих
Понесли його на марах,
Понесли в село, додому.
Та не згинув По-Пок-Ківіс,
Джібі, дух його, не згинув.
Він крутився, борюкався,
Бився, гнувся і качався,
Як запонки дверні б’ються,
Вигинаються, тріпочуть,
Коли вітер дує в двері,
І набрався знову сили,
Обернувся у людину,
Підхопивсь і став тікати
По-Пок-Ківісом лукавим.
Та від зору Гайавати
Він не встиг сховатись в лісі;
В сутінь лагідну, блакитну
Під гіллям далеких сосон,
У прогалину за ними
Біг як вихор По-Пок-Ківіс,
Пригинав, летів по вітах,
Та й крізь шум їх чув, що ззаду,
Мов страшна, бурхлива злива,
Доганяє Гайавата.
Задихаючись, нарешті,
Став, спинився По-Пок-Ківіс
Перед озером широким.
А на ньому в очереті,
В гущині, між островами
Тихо паслись дикі гуси:
То ховались в очереті,
То блищали в сяйві сонця,
Піднімали вгору дзьоба,
Поринали в чисту воду.
«Пішнеке! Кохані друзі! -
По-Пок-Ківіс гусям крикнув,
Оберніть мене у гуску,
Тільки в гуску велетенську,
В гуску, вдесятеро більшу,
Ніж всі інші дикі гуси!»
Але ледве По-Пок-Ківіс
Обернувся в дику гуску,
В велетенську дику гуску,
Ледве груди закруглились,
Простяглись могутні крила,
Ледве виріс дзьоб широкий,
Як із лісу з криком вибіг
І спинився Гайавата.
І знялися з криком гуси
Із озерних трав і квітів,
Закричали, полетіли
Понад озером спокійним
І сказали: «По-Пок-Ківіс!
Будь тепер ти обережний!
Не дивись униз, на землю,
Щоб не сталося нещастя,
Не було якогось лиха!»
І летіли дикі гуси
Далі все, на дику Північ,
То ховалися в туманах,
То купались в сяйві сонця,
Паслись, спали, ночували
На воді боліт пустельних
І до світу знов знялися.
Свіжо дув Південний Вітер,
Легко ніс могутні крила.
Коли враз почувсь далекий,
Невловимий шум і гомін,
Донеслись людські розмови,
Донеслись з села під ними.
То з землі дивились люде,
Дивувалися на крила,
Велетенські крила гуски,
Що були удвоє ширші,
Ширші, ніж запонки дверні.
По-Пок-Ківіс слухав крики,
Слухав голос Гайавати,
Слухав дужий голос Ягу.
Він забув гусей пораду,
Подививсь згори на землю -
І в одну хвилину вітер
Покрутив його і кинув:
Завертівся По-Пок-Ківіс.
І даремно він хапався,
Сподівався затриматись!
Падав вихором на землю,
То її він часом бачив,
То гусей під синім небом,
Бачив, що земля все ближче,
А блакить небес все далі.
Став він чути вже ясніше
Сміх людський, розмови, гомін,
Загубив гусей в тумані,
Десь внизу вігвами вгледів
І на землю зразу гупнув,-
Так на землю з неба мертва
Впала гуска велетенська.
Та його лукавий Джібі,
Дух його, в одну хвилину
Знов в людину обернувся,
В Єнадізі, танцюриста,
І почав тікати знову,
А за ним побіг, погнався
Гайавата з диким криком:
«Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,-
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!»
Доганяв вже Гайавата,
Був в руках вже По-Пок-Ківіс,
Але раптом завертівся,
Завертів круг себе листя
І пропав в дуплі дубовім,
Перекинувся змією,
Зник змією під корінням.
Швидко правою рукою
Покришив весь дуб, розкидав
Гайавата, та даремно:
Знов лукавий По-Пок-Ківіс
Обернувся у людину
І понісся, наче вихор,
До Червоних Скель над морем,
Що вартують-оглядають
Цілий край і Гітчі-Гюмі.
І Владика Гір могучий,
Гірський Маніто могучий,
Розчахнув Червону Скелю,
Розчинив йому провалля -
І сховав від Гайавати
В кам’яній міцній оселі,
Ввів його з ясним привітом
У пітьму печер похмурих.
А знадвору Гайавата
Рукавицею своєю
Розбивав Червоні Скелі,
Пробивав в горі печери
І кричав, і стукав гнівно:
«Відчини! Я - Гайавата!»
Та Владика Гір не слухав,
Не озвавсь до Гайавати
Із своїх печер похмурих,
Із безодні кам’яної.
І простяг він руки вгору,
І покликав Енімікі
І Вевесімо на поміч.
І прийшли вони на землю
З ніччю, з вихором, вітрами,
