Під тихими вербами - Борис Грінченко

пи­сар­ча, що до­во­ди­лось якимсь ро­ди­чем Зiнько­вi i заз­на­ло ко­лись од йо­го, при ли­хiй го­ди­нi, доб­рої за­по­мо­ги. Вдяч­не пи­сар­ча спи­са­ло те­пер зад­ля Зiнька тую пос­та­но­ву i всi пiд­пи­си гро­ма­дян. Се­ред тих пiд­пи­сiв Зiнько знай­шов кiлька та­ких, що лю­ди тi не жи­ли на се­лi вже здав­на, а од­но­го вже й мерт­во­го… ще й за кiлькох письмен­них Ряб­чен­ко роз­пи­сав­ся, мов за не­письмен­них. Зiнько ба­чив, що це вже якесь кру­тiй­ст­во, але на­що йо­го зроб­ле­но - спер­шу не зро­зу­мiв. Не ро­зу­мiв i то­го, на­що за­мiс­то од­нiєї пос­та­но­ви на­пи­са­но аж три i зем­лю Де­ни­со­вi про­да­ва­но мов не всю враз, а якось част­ка­ми, i мов не в один день. Зiнько поїхав у го­род i ку­пив там со­бi книж­ку з за­ко­на­ми. Дов­го її гор­тав, шу­кав, ма­ло що роз­би­ра­ючи, але на­реш­тi та­ки до­шу­кав­ся, че­рез що так зро­би­ла во­лость. Тре­ба бу­ло, щоб аж двi тре­ти­ни всiєї гро­ма­ди зго­ди­ли­ся про­да­ти зем­лю, а ко­ли до двох тре­тин не ста­ва­ло, то й не вiльно про­да­ва­ти. Ото ж i поп­ри­пи­су­ва­но тих манд­ро­ва­них та мерт­во­го, щоб бiльше бу­ло лю­дей, а як не ста­ва­ло ще, то при­пи­са­ли й письмен­них - та­ких, що не хо­тi­ли роз­пи­су­ва­ти­ся,- за їх Ряб­чен­ко черк­нув, мов за не­письмен­них. Те­пер з пог­ля­ду пос­та­но­ва бу­ла за­кон­на, але це тiльки то­му, хто не знав, ко­го там по­пiд­пи­су­ва­но. А що на три час­ти­ни во­лость по­дi­ли­ла зем­лю, так i це бу­ла муд­ра шту­ка: як на ве­ли­кi гро­шi про­да­ти гро­мадської зем­лi, то тре­ба доз­во­лу аж до мi­нiст­ра з Пе­тер­бур­га, а як по­дi­ли­ти на три част­ки, дак ви­хо­ди­ла кож­на на ма­лi гро­шi, то й не тре­ба бу­ло по­си­ла­ти спра­ви да­лi гу­бер­нi. Пев­не, що Ко­па­ни­ця з то­ва­рист­вом не спо­дi­ва­ли­ся тут нi­якої за­чiп­ки, бо звер­ху все бу­ло га­разд, по за­ко­ну.

Додлубавшися до то­го всього, Зiнько роз­ка­зав про йо­го й то­ва­ри­шам. По­го­мо­нiв­ши, вра­ди­ли по­да­ти жа­ло­бу до на­чальни­ка i про все, як тре­ба, в тiй жа­ло­бi спи­са­ти. Як умi­ли, так i спи­са­ли. Зiнько сам од­вiз у го­род, сам i по­дав її на­чальни­ко­вi. Той роз­пи­тав­ся про все, ска­зав, що всю спра­ву роз­бе­ре, i зве­лiв Зiнько­вi з то­ва­ри­ша­ми си­дi­ти ти­хо й до­жи­да­ти­ся. Пiс­ля то­го то­ва­рист­во чу­ло, що стар­ши­ну кли­ка­но в го­род до на­чальни­ка, а Де­ни­са чи теж кли­ка­но, чи сам вiн їздив. Як i що там ро­би­ло­ся, Зiнько то­го нi­чо­го не знав, аж тро­хи зго­дом теє ж та­ки при­хильне пи­сар­ча ни­щеч­ком да­ло йо­му ко­пiю з па­пе­ру, що во­лость пос­ла­ла на­чальни­ко­вi про йо­го, про Зiнька. У па­пе­рi бу­ло на­пи­са­но, що Зiнько ба­ла­мут­ний чо­ло­вiк, що вiн чи­нить у гро­ма­дi вся­кий не­лад, пiд­бу­рює мо­ло­дiж повс­та­ти про­ти ста­теч­них лю­дей i раз у раз бун­тує на­род; на­чальства не по­ва­жає i нi­би­то час­то ка­же: "Нап­лю­вать ме­нi на ва­ше на­чальство!" "А оное не­ува­же­ние к на­чальству, ска­за­но бу­ло в па­пе­рi,- не только в ис­ка­за­нии вы­ше­упо­мя­ну­тых ру­га­тельств ока­зу­ет­ся, но да­же и в мно­гих дру­гих пос­туп­ках разв­рат­ных и соб­лаз­ни­тельных, о ко­то­рых да­же не­удоб­но и по­нос­но в слу­жеб­ном ре­пор­те вы­ра­жать. Ко­то­рая его жа­ло­ба на об­щест­вен­ный при­го­вор не от че­го, только от вы­ше­упо­мя­ну­той разв­рат­нос­ти и по­нос­нос­ти пос­туп­ков про­изош­ла".

Порадившись з то­ва­рист­вом, Зiнько на­ва­жив­ся поїха­ти прос­то до на­чальни­ка, щоб ви­яс­ни­ти всю спра­ву. На­чальник до­пус­тив до се­бе, та за­раз же по­чав на йо­го гри­ма­ти:

- Ты на­род бун­ту­ешь! Ты разв­рат­ни­ча­ешь! Те­бя под суд!

Кричав та­ки дов­генько i ба­га­то го­во­рив, а Зiнько все слу­хав. Як уто­мив­ся вже на­чальник, то­дi Зiнько й со­бi оз­вав­ся:

- Чи пiд суд, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе, то й пiд суд, аби бу­ло за що. А що ж, як, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе, пiд суд ме­не зав­дас­те, а ви­явиться, що то все брех­ню стар­ши­на на ме­не на­пи­сав?

- Як брех­ню? Як брех­ню? Вiн при­сяж­ний чо­ло­вiк, вiн не мо­же збре­хать!

- От же й чор­но­ву­сiвський стар­ши­на був при­сяж­ний чо­ло­вiк, а пi­шов на Си­бiр за пок­ра­де­нi гро­мадськi гро­шi,- вiд­ка­зав спо­кiй­но Зiнько.

- Що? Як? - скрик­нув був на­чальник, а то­дi за­раз iс­тих, од­вер­нув­ся й про­бу­бо­нiв: - Ну, то дру­ге дi­ло!..

- Та най­луч­че, ка­зав да­лi Зiнько,- про­шу, ва­ше ви­со­ко­ро­дiє,- зро­бiть слiдст­во. Не­хай усi ста­рi лю­ди, вся гро­ма­да ска­же, чи во­но то­му прав­да, що про ме­не на­пи­са­но. Не­хай до­ка­жуть, ко­ли й ко­му я що ка­зав або ро­бив по­га­не. То­дi й вид­но бу­де, чим я за­ви­но­ва­тiв.

Начальник по­ди­вив­ся на Зiнька, по­ду­мав…

- Ну, га­разд, ка­же,- от ско­ро у вас бу­ду - все зроб­лю.

I справ­дi, не­за­ба­ром приїхав. Зiб­рав гро­ма­ду i розпи­ту­вав про Зiнька: чи вiн бун­тує на­род i чим, i як вiн жи­ве, i що вiн за чо­ло­вiк. Ряб­чен­ко та Ма­ной­ло по­ча­ли бу­ли ла­яти Зiнька, але iн­шi за­раз же при­пи­ни­ли їх. Гро­ма­да са­ма по­чу­ва­ла, що роз­ми­ну­ла­ся з прав­дою, про­да­ючи Де­ни­со­вi зем­лю, що Зiнько був пра­вий, i їй бу­ло со­ром ще й ви­га­ду­ва­ти на чо­ло­вi­ка щось не­гар­не. Всi оз­ва­ли­ся за йо­го доб­ре, а Ряб­чен­ко з Ма­ной­лом хоч i ла­яли йо­го, та нi­яких по­га­них дiл Зiнько­вих не мог­ли по­ка­за­ти,- то так це й зос­та­ло­ся. Поїхав на­чальник, нi­чо­го Зiнько­вi не ска­зав­ши.

Нашi то­ва­ри­шi ду­ма­ли, що оце вже й спра­ва з зем­лею пi­де те­пер ку­ди тре­ба, аж нi. Не чуть iз го­ро­да нi­чо­го. Де­нис та стар­ши­на ще кiлька ра­зiв їзди­ли ту­ди,- уже ж не без то­го, що коїли все ли­хе та не­доб­ре та на свою руч на­вер­та­ли спра­ву. Але що са­ме во­ни ро­би­ли, Зiнько з то­ва­рист­вом не мiг до­вi­да­ти­ся. Ви­ди­мо тiльки, що пос­ту­па­ти­ся й гад­ки не ма­ли.

Зiнько йшов те­пер по­ма­лу ву­ли­цею i все мо­ро­чив со­бi го­ло­ву дум­ка­ми про те, що йо­го тут ро­би­ти. Ду­ма­ти бу­ло ко­ли, бо вiн пi­шов не прос­то до Грицька, а мав спер­шу зай­ти до сво­го ро­ди­ча пи­сар­ча­ти, роз­пи­та­ти­ся, чи не знає той чо­го но­во­го. Роз­пи­тав­ся, аж i той нi­чо­го, не вi­дає. Те­пер вер­тав­ся аж iз дру­го­го краю се­ла зно­ву на свою ву­ли­цю до Грицька.

Зненацька по­чув зда­ле­ка який­сь га­лас, спiв, му­зи­ки. Прис­лу­хавсь.

"Це ж, ма­буть, ве­сiл­ля Хо­мен­ко­ве",- по­ду­мав со­бi.

Пройшов ще тро­хи i по­ба­чив, що справ­дi ве­сiл­ля. В дво­рi й пiд дво­ром бу­ла си­ла на­ро­ду. Якi ди­ви­ли­ся, товп­ля­чись, якi си­дi­ли на призьбi пiд ха­тою. На призьбi ж си­дi­ли й троїстi му­зи­ки та й тя­ли з усiєї си­ли до тан­цю. Двi па­ри швид­ко ру­ша­ли­ся се­ред на­тов­пу - то во­ни тан­цю­ва­ли. За людьми Зiнько ба­чив тiльки їх го­ло­ви й пле­чi, але ось лю­ди розс­ту­пи­ли­ся чо­гось, i йо­му ста­ло вид­ко тан­цю­рiв. Се­рез їх вiн за­раз по­ба­чив ви­со­ку че­пур­ну пос­тать - то Ївга бу­ла, Грицько­ва жiн­ка. I во­на, по­вер­та­ючись, уг­ля­дi­ла йо­го i мов на мить спи­ни­ла­ся.

Чимало п'яних вий­шло з дво­ру i, то­ча­чись, поп­лен­та­лось