Під тихими вербами - Борис Грінченко

Сором… нi, во­но не со­ром… а так… якось… Во­на са­ма не ду­же й хо­че то­го… Чи то пак так: раз хо­че, а вдру­ге не хо­че. Звiс­но, як по­ба­чить во­на Кар­по­ву Кат­рю,- це ж її й при­ятелька,- як та ди­тин­ку при­гор­тає та вчить її хо­ди­ти, то, їй-бо, так чо­гось i Гаїнцi схо­четься, щоб учи­ти ди­тин­ку хо­ди­ти, свою ди­тин­ку, не чу­жу… i цi­лу­ва­ти йо­го… та­ко­го ма­ленько­го… Цi­лу­ва­ти йо­го в щiч­ки, в но­сик, в оче­ня­та, в нiж­ки, в руч­ки… i ту­ли­ти йо­го до се­бе - так ду­же-ду­же!.. А во­но пру­чається - нiж­ка­ми й руч­ка­ми…

Пручається ру­ченька­ми,

Всмiхається оченька­ми,

А оз­веться гу­бонька­ми…

Таке гар­не!..

Ну, а вже як ото кри­чить та вма­жеться, та тре­ба йо­го ми­ти та че­пу­ри­ти,- ну, ото вже й не гар­но!..

А Зiнько ду­же хо­че си­на!.. Так хо­че, так хо­че - "хоч по­га­ненько­го", ка­же смi­ючись. По­га­ненько­го! Нi, во­на по­га­ненько­го не хо­че: ко­ли вже син, дак щоб гар­ний!.. Та де ж во­на йо­му вiзьме, ко­ли не­ма?

А хо­четься дру­жи­нi до­го­ди­ти!.. Во­на й по­ча­ла пи­та­ти лю­дей, дак її Кат­ря ж та­ки й на­ра­яла: "Пi­ди,ка­же,- до ба­би Мок­ри­ни - по­соб­ляє".- "А ти хi­ба хо­ди­ла?" - "Нi, ме­нi не тре­ба бу­ло… лю­ди ка­жуть…"

Ну, вже ж, щоб Зiнько­вi до­го­ди­ти, то тре­ба пi­ти… хоч вiн би й смi­яв­ся, ка­пос­ний, ко­ли б до­вi­дав­ся!.. Ой, смi­яв­ся б!..

Та дар­ма! Вже їй зна­хар­ка ка­за­ла, що по­со­биться. Во­на вже їй да­ва­ла та­ко­го зiл­ля пи­ти i зве­лi­ла: як вип'є - прий­ти, то ще дасть. Оце ж во­на i йде. Уже ж щось та бу­де, щось та бу­де! То­дi вже не Зiнько з неї пос­мiється, а во­на з Зiнька. "А що,- ска­же,- не вi­риш во­рож­кам, а от то­бi син!.."

Щоб ближ­че йти, Гаїнка пе­рес­ко­чи­ла че­рез плiт, тiльки на­мис­то бряз­ну­ло, i пiш­ла го­ро­да­ми й ле­ва­да­ми. За­ку­ва­ла зо­зу­ля.

- Зозуле-зозуле! Скiльки ме­нi год жи­ти? Зу­пи­ни­ла­ся i ста­ла лi­чи­ти. Зо­зу­ля на­ку­ва­ла п'ять, де­сять i ку­ва­ла да­лi, не пе­рес­та­ючи, аж до трид­ця­ти i трьох.

- Ой-ой-ой! Як ба­га­то! Це доб­ре! Бо на свi­тi гар­но жи­ти! А от тiй, ма­буть, не гар­но бу­ло, що з неї зо­зу­ля. Як-бо це во­но? Кня­зiв­на та за­ко­ха­ла­ся в ко­за­ка. А князь то­го не знав, бо як­би знав, то i в тем­ни­цю доч­ку зав­дав би…

Он зав­дав би у тем­ни­ченьку

Свою доч­ку-єди­ни­ченьку.

Дак во­ни зiй­дуться в гаю ни­щеч­ком та й си­дять там, цi­лу­ються-ми­лу­ються… То смi­ються, з за­ко­хан­няч­ка сво­го ра­дi­ючи, то пла­чуть, свою не­щас­ли­ву до­лю зга­ду­ючи. А са­мi та­кi - як со­неч­ко… А батько-князь iшов гаєм як чор­на хма­ра… Вже до­вi­дав­ся!.. А ко­зак, ли­ха не чу­ючи, до неї й ка­же: "Ти ж моя зо­зу­ленька!" - та й при­гор­нув. А князь як ки­неться ту­ди. "Будь же,- ка­же,- ти, прок­ля­та, на­вi­ки зо­зу­лею!" Дак во­на - пурх! - та й по­ле­тi­ла з рук у ко­за­ка… I лi­тає те­пер пташ­кою-си­ро­тою та й пла­че… Бо­же ж, не­щас­ли­ва до­ля! Чо­му про все пi­сень спi­ва­ють, а про це - нi? От як­би й про це пiс­ню спi­ва­ти!..

Не всi тiї са­ди цвi­туть,

Що вес­ною роз­ви­ва­ються,

Не всi тiї за­мiж iдуть,

Що люб­ляться та ко­ха­ються!

Одна та­ка та кня­зiв­ноч­ка

Та в ко­за­ка за­ко­ха­ла­ся,

У гай­оч­ку та в зе­ле­но­му

Цiлувалась-милувалася…

"Ой бо­же мiй! Що ж це я? - при­пи­ни­ла са­ма се­бе Гаїнка.- Чи не дур­на? Се­ред чу­жої ле­ва­ди стою й пiс­ню спi­ваю. Та й за­ба­ри­ла­ся як!.. Тре­ба бiг­ти мер­щiй!.."

Перебiгла ле­ва­ду, дос­ко­чи­ла до стру­моч­ка дзюр­кот­ли­во­го. Десь, ма­буть, хлоп­цi за­тяг­ли кла­доч­ку, що че­рез йо­го бу­ла. Гаїнка спи­ни­лась:

-  Як же ж i дзюр­чить ве­се­ло!.. Во­до-во­дич­ко свя­тенька! Ска­жи ме­нi, чи гар­но то­бi жи­ти в твоїй ха­тi пiд­зем­нiй? Оз­вись!.. Мов­чить, не ози­вається!.. Ма­буть, я грiш­на, що до ме­не во­да не го­во­рить.

Скинула че­ре­ви­ки й поб­ре­ла че­рез нег­ли­бо­ку, чис­ту, як сльоза, те­чiй­ку, що бiг­ла по­пiд вер­ба­ми ряс­ни­ми та осо­ко­ра­ми ви­со­ки­ми. Осо­ко­ри гор­до знi­ма­лись до не­ба, а, вер­би, на­хи­лив­ши­ся над по­точ­ком, сти­ха за­зи­ра­ли в йо­го.

- Хi, як ви­див­ля­ються в во­ду на свою вро­ду - мов дiв­ча­та… Гар­нi, гар­нi!.. Го­дi вже ви­див­ля­ти­ся! - оз­ва­ла­ся до їх Гаїнка, знов узу­ла­ся та й по­да­ла­ся да­лi.

Незабаром бу­ла вже зно­ву на ву­ли­цi. Он уже й ха­ту ба­би­ну Мок­ри­ни­ну вид­ко.

Ой! Що то во­на Гаїнцi ска­же? Га­разд, як доб­ре, а як же нi? А не­ми­ну­че, не­ми­ну­че тре­ба Зiнько­вi си­на! Бо як же вiн, бiд­ний, бу­де без по­мо­чi? Не­ми­ну­че!..

II. СПОКУСА Й ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Мо­мо­та.

Звичайно то­ва­ри­шi зi­хо­ди­ли­ся в Зiнька, але тра­пи­ло­ся нес­по­дi­ва­не ли­хо: Грицько ви­бив со­бi но­гу i му­сив си­дi­ти до­ма. Це ста­ло­ся так: Па­нас та Iван Мо­мо­ти все нах­ва­ля­ли­ся заб­ра­ти жи­то з тiєї де­ся­ти­ни зем­лi, що за неї сва­ри­ли­ся з Грицьком. Од­на­че не пос­пi­ши­ли­ся цього зро­би­ти. Грицько­вi да­ло по­мiч то­ва­рист­во: Зiнько, Ва­сю­та, Кар­по та сам Грицько як за­хо­ди­лись учо­тирьох, то так i пе­ре­ле­тiв хлiб з по­ля на тiк до Грицька. Па­нас тiльки то­дi ог­ля­дiв­ся, як уже су­сi­дин хло­пець убiг у ха­ту та йо­му ска­зав. Вис­ко­чив з ха­ти, вхо­пив дрю­ка та ву­ли­цею до Грицько­во­го дво­ру. При­бiг, як ос­тан­нi во­зи вже до во­рiт пiд'їзди­ли. Став на во­ро­тях, пiд­няв ло­ма­ку:

- Назад! На­зад!.. У мiй двiр!.. Моє жи­то… Го­ло­ву роз­ва­лю!

Махає ло­ма­кою, що й справ­дi страш­но прис­ту­пи­ти. Поз­би­ра­ли­ся лю­ди, по­ча­ли йо­го вмов­ля­ти, а вiн од­но:

- Не пiд­ходь!.. Уб'ю!.. На га­муз пси­ну поб'ю, щоб i на свi­тi не смер­дiв!..

Кинувся з ло­ма­кою за Грицьком, а Грицько по­за во­за­ми; бi­га­ють круг во­зiв,- той не вте­че, а той не до­же­не. Ко­ли Грицько спiтк­нув­ся та й упав. Па­нас пiд­бiг, за­мах­нув­ся ло­ма­кою… Всi так i по­хо­ло­ли: от уб'є!.. На щас­тя, Ва­сю­та пiд­бiг зза­ду, вхо­пив Па­на­са та й зва­лив, а тут лю­ди нас­ко­чи­ли, вiд­ня­ли в нього дрю­ка, са­мо­го вiд­ве­ли геть. Вiн пру­чав­ся й ре­пе­ту­вав:

- Пустiть!.. Я їм го­ло­ви поз­ри­ваю!.. Пов­би­ваю!.. Пот­ро­щу!.. Пус­тiть!

Далi вже й сло­ва не мiг ска­за­ти, тiльки хар­чав. Зо злос­тi аж тру­сив­ся.

Тим ча­сом во­зи проїха­ли, лю­ди од­ве­ли Па­на­са до­до­му.

Дак ото, па­да­ючи, Грицько ви­бив со­бi но­гу, i дов­го во­на в нього бо­лi­ла - все не мiг хо­ди­ти.

Тим Зiнько йшов до йо­го.

Поминуло вже три мi­ся­цi, вiд­ко­ли за­ве­ла­ся су­пе­реч­ка за ту пе­ре­сельську зем­лю, а спра­ва ще й до­сi нi­як не розп­лу­та­ла­ся. За­раз же дру­го­го дня пiс­ля гро­мадської ра­ди Зiнько до­вi­дав­ся, що сам пи­сар хо­дить iз де­сят­ни­ком по ха­тах до та­ких письмен­них, що не бу­ли то­дi в гро­ма­дi, та й при­му­шує їх пiд­пи­су­ва­ти гро­мадську пос­та­но­ву. У во­лос­тi слу­жи­ло